Бездіяльність – згубна

Багаторічний директор головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України, член Президії цієї Академії, визнаний далеко за межами України вчений-астроном і астрофізик, людина з абсолютно чіткою громадянською позицією, керівник Українського національного комітету науки і культури, громадський діяч, який відвідав і знає мало не всі континенти Земної кулі і всі країни, де живуть наші співвітчизники — від Канади, США, Бразилії, Австралії до Великобританії, Німеччини, Австрії... Це все — про Ярослава Степановича Яцківа, академіка, яскравого науковця, надзвичайного уважного читача й друга «Дня» (ретельно знайомиться не те що з кожним номером — з кожним рядком, надрукованим у газеті), учасника групи «1 грудня», фахівця, який цікавиться не лише наукою про Зірки, котрою займається все життя (і може тому пан Ярослав розуміє, що будь-яке, навіть найсміливіше, найбільш «ефектне» твердження має бути обов’язково підкріплене реальними фактами — закон усіх точних наук). У коло зацікавлень академіка Яцківа входить й історія України, усі науки гуманітарного циклу загалом.

Мабуть, саме через це Ярослав Степанович із щирим зацікавленням прийняв подарунок головного редактора «Дня» Лариси Івшиної — нашу нову книгу «Корона, або Спадщина Королівства Руського», подякував нашій газеті та, сказавши, що тема книги є надзвичайно своєчасною та важливою, пообіцяв неодмінно написати відгук («Але тільки після того, як уважно прочитаю увесь цей том, інакше я не можу писати, а він чималенький — 700 сторінок!» — додав академік). І після цього почалася серйозна розмова з кореспондентом «Дня». Мова у нас з Ярославом Яцковим ішла не про поточні колізії «Великого Мискоборства» (Ліна Костенко), а про речі незмірно серйозніші — про долю України. Тут величезний життєвий досвід шанованого вченого, його вміння називати речі своїми іменами (що зараз — на вагу золота!) й водночас зважувати і продумувати кожне сказане слово виявилися повною мірою.

«НАМ УСІМ ТРЕБА ДУЖЕ ДОБРЕ ПАМ’ЯТАТИ ЗАКЛИК ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ: «ПІЗНАЙ СЕБЕ!»

— Глибокошановний Ярославе Степановичу, буде, очевидно, правильним розпочати нашу розмову з тієї сфери життя, якій ви віддали не одне десятиліття, — з науки. А точніше, з ролі науки у житті суспільства і з розуміння цієї ролі нашим владним політичним класом. Досить відомі факти історії свідчать, що епохальні наукові та технічні відкриття не раз і не два змінювали «вектор» розвитку людства, причому докорінним чином, спростовували всі прогнози. Згадаймо хоча б винахід книгодрукування в Європі (ХV століття), створення парового двигуна (ХVІІІ століття), винахід пароплава замість вітрильних суден на початку ХІХ ст. (Наполеон не зрозумів, які це дає йому переваги у боротьбі з Британією — і був жорстко покараний історією), винахід атомної зброї (а імпульсом тут стали три слова Рузвельта на доповідній записці Ейнштейна: «Це вимагає дій!»), нарешті, фантастичний розвиток нано- та біотехнологій у сучасному світі. На вашу думку, чи розуміють ті в Україні, хто ухвалює рішення, що деградація науки — це шлях у нікуди?

— Це дуже серйозне питання. Як представник природничих наук, я звик відповідати на такі запитання прямо. За всю 26-річну історію незалежної України жодна верховна влада нашої держави не усвідомлювала значення науки та інновацій. На словах — так, розуміли, правильні слова були, постанови були, рішення були, але реальних кроків жодних не було. Чому так? У нас у суспільстві дуже модно критикувати владу, і я, може, теж серед тих, хто любить її критикувати. Але я завжди відзначаю ті позитиви, які є в тої чи іншої влади. Тому що критиканство саме по собі ніколи не приведе до прогресу. Я вважаю, що стабільність і єдність суспільства базується на його різноманітності й залежить від вибору магістрального шляху розвитку країни, плюс, що дуже важливо, — від тих ініціатив, які повинна формувати еліта. Саме вона. Ніхто за неї цього не зробить. Еліта наукова, духовна і так далі.

Нам усім (я відношу це передовсім і до себе) треба дуже добре пам’ятати заклик Григорія Сковороди: «Пізнай себе!». Якби еліта, якби творча частина суспільства пізнала себе — ким вона, еліта, є, куди вона, власне, йде і чого хоче, — нам усім було б легше жити, і Україна була б уже зараз більш стабільною, процвітаючою державою. Перед зустріччю з вами я підібрав десятки різних матеріалів щодо наукового (а отже, і суспільного) прогресу, які я в 1990-ті, 2000-ті та в останні роки подавав до різних владних структур. Якою була реакція? Мені соромно про це говорити... Ще 1998 року я писав у листі до владоможців, що «реальну незалежність і безпеку в сучасному світі мають лише ті країни, які здатні ефективно використовувати нові знання». Реакції — жодної! А ще я там писав про те, що «національні інтереси України вимагають максимально ефективного використання її наукового потенціалу, переходу на інноваційний шлях розвитку». Нагадаю, це писалося майже 20 років тому. Стандартні фрази, згоден, але за кожною з цих фраз ще тоді конче потрібною була реальна дія.

«У ЧОМУ БІДА ВЛАДИ? СЛОВА Є — А ПРАВДИ НЕМАЄ!»

— Чому ж так відбувалося і відбувається, на вашу думку?

— У чому біда влади? Слова є — а правди немає. І це найгірше. І дії немає. Ось те, що робимо ми, науковці (наприклад, створюємо високогірну спостережну астрономічну базу — це мені ближче), — народилось від початку з ідеї. А потім була концентрація зусиль і реальна дія. Ось що важливо. І саме цього немає «нагорі». І лише за цієї умови можна буде стверджувати, що ти досяг конкретних результатів.

Безумовно, і в нас свого часу були конкретні дії. Працюючи у Міністерстві освіти і науки, я підписував проекти технопарків. Це — прекрасна ідея: поєднати суто наукову та виробничо-технічну складові (це — не моя ідея, вона належала академіку Володимирові Семиноженку). Я до 2000 — 2001 років здійснював контроль за впровадженням цих технопарків й дотепер є тією людиною в Президії Національної академії наук, хто офіційно за цю справу відповідає. То що сказати про «розумність» тогочасного уряду, який під приводом «окремих недоліків» у діяльності технопарків геть їх ліквідував?! А ці технопарки забезпечували величезний інноваційний приріст, вони давали державі незмірно більше, ніж отримували пільг (а пільга проста — отримувати обладнання без митних податків).

І досі немає закону про технопарки. І попри те, що наш прем’єр навчився говорити правильні слова — і нині немає нового закону про інновації. Тобто слів дуже багато, бюрократії неймовірно багато, а дій дуже мало. Ми роками чекаємо реалізації закону про вищу школу, безлічі інших вкрай важливих законодавчих актів щодо освіти й науки.

«ТИ ЗАПІЗНИВСЯ — ТИ ВЖЕ «ЗІЙШОВ ІЗ ДИСТАНЦІЇ». ОСЬ ЯКИМИ Є СУЧАСНІ КОНКУРЕНТНІ ВИМОГИ»

— Так у сучасному суспільстві не діють! Настільки величезний, роздутий бюрократичний апарат не відповідає сучасним вимогам світової цивілізації. Ти запізнився — ти вже «зійшов із дистанції», опустився у «нижчий ряд» розвитку і прогресу — ось якими є теперішні вимоги. Ти вже не конкурентоспроможний, і, цілком можливо (не дай Боже, звісно), — назавжди. Давайте говорити про помилки нас усіх (я, звичайно, і з себе не знімаю відповідальності). Ось у цьому моєму зверненні 1998 року до владних інстанцій було написано: «Без державної і громадської підтримки наука загине, а без науки держава не має майбутнього». Хіба досвід останніх 20 років не підтвердив слушність цих слів? Але деградація тривала і триває. Хоча з оцією думкою — на словах    — начебто всі згідні... І страшно те, що віра в науку в суспільстві пропадає; я зустрічаюся з людьми на зібраннях нашої «Елітарної світлиці» в Будинку вчителя і добре відчуваю це.

— І це призводить до інтелектуальної деградації, що неминуче вб’є наше майбутнє, чи не так?

— Це страшна правда. Ось я ранком, коли п’ю традиційну каву, чую по радіо й бачу по телебаченню... прогноз астролога. Що тут можна сказати? Про який інтелект говорити? Ми взагалі в якому столітті живемо? Точно не в ХХІ!

— Тут можна розкрити й нову цікаву тему — лженауки (квазінауки), «битви екстрасенсів», містики тощо...

— Ну, ми зараз про це говорити не будемо — у нас все ж таки йдеться саме про науку та її стан. Отже, якщо держава претендує на звання великої чи бодай такої, котра відіграє помітну роль у розвитку цивілізації, — вона повинна розвивати науку. Є держави, для яких підтримка науки є справою більш прагматичною: підвищувати якість продукції, її конкурентоспроможність. Хоч який би шлях ми вибирали — чи перший (прагнути стати великою науковою державою), чи другий (наслідувати нашу попередню Академію наук ще радянських часів, яка була в ті часи флагманом не стільки фундаментальної, скільки особливо прикладної науки), — треба передовсім визначитися. Бездіяльність згубна.

«ОДНІЄЮ З СЕРЙОЗНИХ ПОМИЛОК ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ БУЛА ПІДМІНА ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ДЕІНДУСТРІАЛІЗАЦІЄЮ»

— Який ще «багаж минулого» стоїть на нашому шляху, як ви вважаєте?

— Однією з серйозних помилок першого президента України, на мою думку, було те, що декомунізація була (а це річ — абсолютно необхідна й життєво потрібна) в час його керування підмінена деіндустріалізацією. Цього не можна було робити, і наслідки цього «душать» нас і дотепер. Тоді сподівалися (погляд критикує газета «День»), що «вільний ринок усе розставить на місця». Але так не вийшло! І не вийде ніколи, я в цьому переконаний. Це — «ліки» («рецепт») для багатих країн — не для України. Наслідок був більш ніж сумний: багаті багатшають, бідні зубожіють. Що сталося з Україною — давайте говорити відверто й чесно. 60 % народу — за межею бідності, це згідно з офіційними критеріями ООН! Хіба люди можуть бути свідомими громадянами, якщо вони не мають можливості вижити? Раджу звернути увагу до заклику Ініціативної групи «1 грудня» ( до складу якої я також входжу), де наводяться слова незабутнього Блаженнійшого Любомира Гузара: «Дайте людині право зрости у свободі». Або ж, якщо завгодно: «Дайте суспільству зрости у свободі». Ми довго обговорювали це звернення; ми тут опонуємо не стільки владі, скільки цілому нашому суспільству. І це, нам здається, є вкрай важливим. Якщо порівняти з російським агресором, то наша перевага в тому, що у нас все-таки є зародки (зародки!) свободи й зачатки громадянського суспільства. І це треба берегти. І тільки на це можна сподіватися. Нам же, вченим, треба всюди щосили переконувати людей: держава, яка залишиться суто сировинною, аграрною, без доданої вартості, ніколи не матиме перспектив у сучасному жорсткому конкурентному світі. Додам ще одну ремарку. Нещодавно я взяв участь в одному з престижних європейських симпозіумів з астрономії (проїзд я сплачував власним коштом, але це нормально — я хотів, щоб голос України на таких заходах таки лунав). Так ось: від України я був один, від Росії — семеро учасників... Як ви думаєте, це дрібниця? Хоча маю чітко сказати: Росія теж сьогодні сильно деградує в науковому відношенні. І все ж таки.

— Нам необхідно обговорити ще одну, винятково важливу, ба навіть кричущу проблему. Творча, інтелектуально багата молодь (наукова в тому числі) залишає Україну, не бажає (або не може) працювати тут, їде на Захід (або вже й на Схід — у Китай!). Є оцінки, які вбачають у цьому процесі, який дуже швидко поглиблюється, одну з найбільших загроз національній безпеці України. Чи ви згодні з такою думкою?

— Абсолютно. Це справді є, може, найбільшою загрозою для нашої національної безпеки. Наш Український національний комітет з питань науки і культури, який я маю честь очолювати, здійснив свого часу аналіз того, що відбувалося з нашою трудовою міграцією до 2000 року. Там ми показали, яка трансформація відбувається у цій сфері.

«НАШІ НАУКОВЦІ ЇДУТЬ ЗА КОРДОН НЕ ЧЕРЕЗ НИЗЬКУ ЗАРПЛАТУ, А ТОМУ, ЩО В УКРАЇНІ У НИХ НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ»

— Чому від’їжджають наші науковці? Не через низьку зарплату, а тому, що в Україні у них немає можливості самореалізації. І більшість із них не вірить, що ця можливість у майбутньому з’явиться. І далі наш Український національний комітет виробив цілу низку рекомендацій, як цьому запобігти. Ми наводили приклад Китаю. На державному рівні (!) уряд цієї країни давав досить солідні субсидії молодим ученим терміном на 5 років й відряджав їх за кордон (в першу чергу на Захід) — але за однієї обов’язкової умови: через 5 років цей фахівець обов’язково має повернутися додому. І вони повертались! Якщо не поверталися — сплачували повну вартість субсидії державі. Залізне правило. І китайці були всюди, в усіх провідних вищих навчальних закладах і лабораторіях світу.

А зараз і наші вчені теж стали «мудрішими». Десятки академіків НАН України та інших визнаних державою академій їздять і тривалий час працюють у Китаї, працюють на китайські заклади, китайські університети лише за однієї умови — їхні статті на базі досліджень, зроблених у «Піднебесній» (ясна річ, за підписом: Університет такий-то, Китай), будуть надруковані у визнаних у світі наукових журналах (звичайно, англійською). І так і відбувається. Це є втратою інтелектуального наукового пріоритету (а в сучасному світі інтелектуальний ресурс є незрівнянно важливішим за ресурс енергетичний, військовий або фінансовий) і загрозою національній безпеці.

Продовження