Десять пишемо, сто в умі
... Назвати «свої» десять книг? Це не можливо: вчинити таку кривду багатьом десяткам інших, не менш «своїх». Але гра є гра, і не сам собі встановлюєш її правила. Певно, ініціатори цієї інтелектуальної гри мали на увазі, що зі спектру індивідуальних уподобань постане картина читацьких інтересів тієї аудиторії, на яку орієнтується газета «День», а це якоюсь мірою свідчитиме і про культурний стан суспільства i сприятиме популяризації певних явищ. У різні часи моя «десятка» мала б неоднаковий вигляд. Скажімо, в шкільні роки я на перші місця поставив би «Овід» Е.-Л. Войнич, «Як гартувалася сталь» М.Островського, статті Дмитрія Писарєва iдеолога «мыслящего пролетариата», ворога всiлякої рутини та схоластики, поезію Миколи Некрасова (пригадуєте: «От ликующих, праздно болтающих, / Обагряющих руки в крови / Уведи меня в стан погибающих / За великое дело любви») і Володимира Маяковського; потім прийшов Михайло Лермонтов. Сьогодні я не називаю їх, хоч і Писарєва, і Некрасова, і Лермонтова, і Маяковського люблю, як і раніше (але з «десятки» вони перейшли в «сотню»; «пріоритети», природна річ, змінювалися і в наступні роки). Не називаю і твори та імена, які вже названо попередніми учасниками «референдуму» і які неможливо оминути: Біблія, Сократ, Платон, Данте, Шекспір, Сковорода, Кант, Гете, Гюго, Шевченко (про те, що означав і означає для мене Шевченко, я не раз писав), Пушкін, Гоголь, Достоєвський, Франко. Не називаю і тих, хто вже «проситься» на вуста наступних речників: від Рабле і Свіфта до Щедріна і Буніна, від Чапека й Кафки — до Хвильового й Довженка, від Фітцджеральда й Фолкнера до Пруста й Джойса, вiд Паскаля й Шопенгауера до Юнга i Гайдеггера. А тим часом пропоную читачам ще одну (після вже багатьох) умовну «десятку» (у хронологічному порядку).
«Іцзин», або «І Цзин» («Книга змін») , — один iз найдревніших мантичних текстів, якому понад три тисячі років. Попри свою суто китайську парадигматику, він став відомий у світі, був джерелом запозичень та імпульсів для філософської й моралістичної думки. Система тонко виважених символів, заплетених у тканину популярного ворожіння й провіщання, давала картину руху життя й мінливості людської долі. Ця ідея руху, змін, що виникла із вдумливих спостережень, стала великим здобутком людського розуму. Моральні категорії, психологічні стани розкривалися в ситуативних виявленнях і мовби «розквітали» в житєйській конкретності (яка водночас набувала характеру притчі). Життя поставало як багатство творчості, а творчість — як потреба людини. І хоч складна поетика «Книги змін» не є безпосередньо доступною європейцеві, все- таки і в перекладі відчувається характерна для китайської філософії і всієї вербальної практики естетичність розумування.
До китайської філософії, поезії, прози мене заохотив у 60-і роки великий прихильник китайської словесності і китайського чаю, наш чудовий художник Григорій Гавриленко. Але «Іцзин», з якої треба було починати, я прочитав нещодавно, як і Конфуція...
«Дхаммапада» («Стезя чесноти») — знаменитий буддійський збірник моральних сентенцій, одна з найважливіших частин буддійського Канону, компендіум буддійської мудрості. 423 афористичних пасажі «Дхаммапади» складають гармонійну ціліснiсть, визначаючи ті пристрасті й стани, які тримають людину у світі страждань, пропонуючи шлях визволення від страждань (основна тема аутентичного буддизму). Це визволення — не в самозабутті, самовгасанні, як вульгарно розуміють нірвану, а в просвітленні духу, який подолав низькі вподобання і залежності. Завдяки красі й глибині думки максими «Дхаммапади» протягом більш як двох тисячоліть немовби живуть своїм життям у світі людського духу, «виринаючи» то у Платона, то у Паскаля, то у Канта, то в Лабрюєра, то в Ніцше, то у Толстого, то у Достоєвського, то у екзистенціалістів (зрозуміло, без їхнього відома)...
Посудіть самі — кілька прикладів з 423-х: «... ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось одвічна дхамма»; «Адже дехто не знає, що нам судилося тут загинути. У тих же, хто знає, зразу припиняються сварки»; «Якщо навіть людина мало повторює Писання, але живе, згідно з дхаммою, визволившись від пристрастей, ненависті і невігластва... — вона причетна до святості»; «Ті, кому уявляється суть у несуті й несуть у суті, ніколи не досягнуть суті...»; «Як міцну скелю не може зрушити вітер, так мудреці непохитні серед хули й хвали»; «Мало хто з-поміж людей досягає протилежного берега. Решта ж людей тільки метушиться на тутешньому березі»; «Мудрі відходять: удома для них немає насолоди. Як лебеді, що залишають ставок, покидають вони своє житло... Їхній шлях, як птахів у небі, важкий для розуміння»; «Якби хто-небудь у битві тисячократно переміг тисячу людей, а інший переміг би тільки себе самого, то саме цей інший — найбільший переможець у битві»; «Легко жити тому, хто нахабний, як ворона, зухвалий, нав’язливий, безрозсудний, зіпсутий»; «Але важко жити тому, хто скромний, хто завжди шукає чисте, хто безсторонній, врівноважений, прозірливий, чиє життя чисте»; «Немає більшого вогню як пристрасть, немає спазми як гнів, немає сіті як обман, немає ріки як жадання»; «Благі сяють здалеку, як Гімалайські гори. Злих же й зблизька не видно, як не видно стріл, пущених уночі»; «Багато людей порочних, і я терпітиму образи, як слон у битві — стрілу, випущену з лука» і т. д.
В далекій молодості, кольоровими аркушами записавши на них афоризми з «Дхаммапади», я заклеював облуплини на стінах своєї неремонтованої парубоцької кімнатки. Перечитавши «Дхаммападу» через сорок років, відчув колишнє хвилювання...
Езопові байки . Універсальний кодекс моралі у формі «пригодницьких» мініатюр, сюжетів образної думки; енциклопедія народної мудрості у сфері людської поведінки. Сучасний «продвинутий» інтелектуал «имел в виду» вигадану, мовляв, романтиками і народниками «народну мудрість», а слово «народ» стало мало не лайкою в вустах самопроголошених елітарників. А проте фольклор кожного народу — казки, байки, прислів’я, — який ніхто тепер не читає, — містять таку суму знань та універсальних істин про людину, людські стосунки, людство, до якої не кожен великий філософ давніх чи новітніх часів «дотягує». Це й не диво, адже, як відомо (хоч і забуто): голос народу — голос Божий. Не в тому, звісно, значенні, якого надають (надавали) йому політики. А в тому, який наївно відбито в давньогрецькій легенді про таємниці Езопової мудрості і красномовства: за його чесноти боги розв’язали йому, німому, язика і вклали дар божественного Слова. Таким божественним Словом володіє кожен народ. І в кожного народу, і в усі віки це Езопове (навіть без Езопа) Слово засвідчувало інтелектуальну і моральну вищість благородного плебея над «господарями життя».
Цікаво, що Джамбаттиста Віко, називаючи Езопа «народним філософом моралі», водночас ставив під сумнів його реальне існування, вважаючи, що він — «фантастичне родове поняття».
«Сповідь» Августина Блаженного (Августина Святого). Глибокий і натхненний роздум про незбагненну незаперечність Творення; про Слово як чинника Творення; філософське, поетичне і філологічне тлумачення алегорій Святого Письма у спектрі різночитань, — що дало могутній імпульс філософсько-теологічній і критичній думці. Глибоко особистісний пошук єднання з Богом, що поставив у центр богословської проблематики неповторну людську долю, ствердив Особистість як суб’єкт буття, що прагне поєднати раціональність із трансцендентністю; неухильний аналіз понять душі й тіла, природи часу, минулого й прийдешнього, матерії, вільного вибору волі, — виводив патристику на горизонти, за якими вже зоріла метафізика наступних століть. Нарешті, класичний для християнства зразок навернення (пережитого багатьма великими людьми), доказ здатності людини до глибокого самоперетворення внаслідок мучення правдою («Бог не давав спокою Августину, аж поки він не пізнав правди»), — і водночас, як «знаряддя» переродження, нещадне самовикриття («Хочу пригадати всі свої давні мерзотні вчинки і тілесне зіпсуття душі моєї»). Цей самоаналіз настільки психологічно витончений і проникливий, настільки охоплює природу людини взагалі, що фактично «вгадує» багато ідей як позитивістської психології ХVIII — ХIХ ст., так і психоаналізу ХХ ст. (думки про пам’ять, забуття і «забуття забуття», про сон, похiть, про особисте і неособисте в людській душі, про її «таємні незбагненні закути», про «чуттєві знаки вічних правд, створені з огляду на людське безсилля»).
Твір Августина, який був принципово новим явищем в агіографії, породив традицію європейської автобіографічної літератури. Особливо близька до «Сповіді» Августина «Сповідь» Руссо — не з теологічного погляду, а своїм, сказати б, подвигом самовикриття як способу сказати правду і про людську природу, і про свою неповторність взагалі («Я розпочинаю справу безприкладну, яка не знайде наслідувача. Я хочу показати своїм побратимам одну людину в усій правді її природи, — і цією людиною буду я»). Руссо помилився, кажучи, що в нього не буде наслідувачів. Наслідувачів було багато. Але з поступом цивілізації дедалі більше втрачалися властиві Августину й Руссо цнотливість самовикриття («Мені соромно висловитися ясніше, але треба зробити це», — зворушливо зізнається Руссо), стриманість етичного мазохізму і розуміння самовикриття й самокартання як шляху до самовдосконалення, — дедалі більше запановував пафос демонстрування власної бридоти як звинувачення людству...
«...Я ще не любив, але я любив любов і, люблячи любов, шукав, кого б полюбити» — ці слова Августина, десь вичитані (тоді ще його «Сповідь» не знайти було), так запали мені в душу в юності...
Сервантес. «Дон Кіхот». Це книга невичерпна. Довелося б говорити про дуже багато духовних з’явиськ і феноменів, які окреслюють вселенські параметри Рицаря Сумного Образу. Це немовби «остання» правда про благородство і жалюгідність людини в світі. Але «ідея Дон Кіхота не належить добі Сервантеса, вона загальнолюдська, вічна ідея» (В.Бєлінський). Певно, Дон Кіхот «назрівав» ще з тих незнаних, загублених у темряві праісторії часів, коли малосила й самітня в тлумі людина вперше, може, невміло, але чесно стала супроти тріумфуючої неправди, — і не скінчиться він доти, доки не затреться різниця між добром і злом, або, як казав той же Бєлінський, «поки люди не розбіжаться по лісах».
Так чи інакше Дон Кіхот продовжувався у Філдінга і Гуцкова, у Достоєвського (князь Мишкін) і Голсуорсі, у Гюго і Роллана, у Тургенєва і Чехова, в ідеалістах романтизму початку ХIХ ст., в «зайвих людях», у незліченних «диваках», химерниках та «ідіотах» усіх літератур світу.
Сьогодні Дон Кіхот — це не просто персонаж роману, написаного понад три з половиною століття тому іспанцем Мігелем де Сервантесом Сааведрою. Це щось незмірно більше: один iз кількох єдино можливих і єдино неминучих символів уселюдського духу, автопортретів людства — як Прометей, Гамлет, Фауст, — які дотворюються й дотворюватимуться всією історією роду людського. Раджу читати «Дон Кіхота» в українському перекладі Миколи Лукаша — крім усього, зануритесь у тепло-гойдливий океан української мови.
Джамбаттиста Віко. «Засади нової науки про загальну природу нації». Дивовижна книжка, що її написала людина, яка на століття відстала від ідей своїх сучасників — раціоналістів-просвітителів і завдяки цьому (та своєму генієві, звісно) на два століття багато в чому випередила ідеї сучасних йому наступних філософів.
Я прочитав її 1962 року, коли лікувався в Алупкинському тубсанаторії — в Алупкинській бібліотеці було багато видань «Соцэкгиза» 30-х років. А нещодавно вийшло нове, повніше видання Джамбаттисти Віко.
Як усякий творець великої системи, покликаної дати остаточне світопояснення, Дж. Віко починає з нещадної ревізії набутих людством уявлень, яким воно завдячує «марнославству націй» та «марнославству вчених». Це, на думку Дж. Віко, найнебезпечніші з усіх видів марнославств, і він зводить рахунки з ними у манері незрівнянно саркастичній (пiзнiше Г. Юнг говоритиме про гординю «Я» як його «iнфляцiю»).
Але й сам людський розум має властивості, які є «невичерпним джерелом усіляких помилок». Дві головні з них Дж. Віко постулює в своїх Аксіомах: «I. Людина внаслідок нескінченної природи людського розуму робить саму себе правилом Всесвіту там, де розум розгублюється від незнання»; «II. Друга властивість людського розуму полягає в тому, що там, де люди не можуть скласти ніякого уявлення про далекі й невідомі речі, вони судять про них за речами відомими і наявними». Неважко помітити, що це саме ті пастки людської думки, які завдали клопоту всій наступній філософії і зосереджували її увагу на логічних процедурах.
А ось ще одна з його Аксіом, п’ята: «Щоб допомагати роду людському, Філософія повинна підносити і напучувати людину пропащу і слабку, а не спотворювати її природу і не залишати її в її зіпсутості». Який наївний докір самовдоволеним любомудрам!
Шістдесят чотири Аксіоми Дж.Віко охоплюють історію, міфологію, культуру, мову, економічні і політичні стосунки народів, форми їхнього самоврядування, релігії, принципи самої філософії... Ці Аксіоми і становлять той інструментарій, за допомогою якого Дж. Віко далі деконструює і реконструює картину світу людей.
Найбільш відомий він своєю концепцією кругообігу (ідей, форм буття, піднесення й занепаду народів, культур), що протистояла ідеї прогресу як нiбито постійного переходу від нижчого до вищого, і не раз озвалася у філософії XX ст.
Але мені здається, що найбільше його осягнення — це «відкриття» Людства як складної, мінливої і різноякісної цілiсності, єдності. До нього ідея Людства була абстракцією. Він надав їй животрепетного і «магматичного» змісту: вогненність, бурхливість, змінність. Він висміяв претензії «провідних», «обраних» націй виводити людство від себе або на нього себе екстраполювати, «навчаючи» і «облаштовуючи». Він виходив з того, що кожна нація сама приходить до спільних усьому Людству істин, бо спільною є природа націй, природа людей, і найкращий доказ цієї спільності — те, що різні народи, не знаючи один одного, породжують схожі ідеї (i пiдвладнi спiльним архетипам, додав би Г. Юнг). Однак спільність не означає одноманітності i навпаки. У Дж.Віко — пафос цінності культур, міфологій, мов, розкриття їхніх світопояснювальних і поетичних глибин.
Джамбаттиста Віко й сам більше Поет, ніж Філософ, а слушніше: Філософ-Поет. Є щось бетховенське в його грандіозних композиціях, у нескінченному потоці могутніх акордів думки. Або, швидше, він геній бароко, духовна напруга і невичерпна декоративність якого змушує миритися з надмірним, темним і випадковим. Так, твір переобтяжений вибухами його уваги і причіпками його пам’яті; немало й поданого в поетичних шатах марновірства (як-от про відьм, тощо). Але скільки геніальних прозрінь і здогадок! І скільки разів, читаючи його, вигукнемо: а «щось таке» є у Канта! у Фіхте! у Маркса! у Шпенглера! У Ніцше! у Вільгельма Гумбольдта! у Потебні! у Достоєвського!.. і т.д.
На закінчення цієї короткої згадки про Джамбаттисту Віко хочу навести ще один його вельми цікавий роздум про долі народів, також багато разів варійований пізнішими мислителями (як і сам Віко варіює Тацита): «Люди спочатку стараються вийти з підкорення і прагнуть рівності — такими є Плебеї в Аристократичних республіках, що зрештою перетворюються в Народні. Потім вони стараються перевершити рівних — такими є Плебеї в Народних республіках [...] Нарешті, вони хочуть поставити себе над законами, — звідси Анархії, тобто Розбещені Народні Республіки; немає гірших Тираній, ніж вони; в них стільки тиранів, скільки в державі нахаб і розпусників. Тоді Плебеї, які стали обережними внаслідок власних нещасть, знаходять зцілення від них у Монархіях» (Аксіома 45).
Ромен Роллан. «Бетховен». Сказано було: «За геніями безпосередньо слідом ідуть ті, хто вміє поцінувати їх». Ромен Ролан — конгеніальний поцінувач Бетховена, цього «материка духу». Професійний аналіз музичної фактури творів Бетховена переростає в гігантську картину високої душі, картину духовних поривань епохи...
«Малюючи його, я малюю його плем’я. Наш вік. Нашу мрію. Нас і нашу супутницю із закривавленими ногами — Радість [...]
І великого бика з лютим зором, з піднятим чолом, який уперся всiма чотирма копитами у вершину, край безодні, — його ревіння лине над часом...»
Василь Стефаник. «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Земля». Унікальний у світовій літературі феномен: перипетії життя зубоженого селянина, його соціальні і національні страждання, його душевні стани відтворені в такому діапазоні і на такому рівні трагізму, які раніше були мислимі лише в рафінованого інтелігента — героя європейської класики. А локальний діалект цього покутського селянина піднесено до висот артистизму; його геніальне мовлення несе недосяжну зображувальну енергію. Втім, далекий від Стефаника Бертольд Брехт стверджував, що справжня література твориться діалектом. Нині, в добу смертоносного вихолощення всіх мов світу, втрачене відчуття краси і живлющої сили діалекту, він викликає тільки огидливе роздратування інтелігенствуючого обивателя. І невдовзі, мабуть, тільки ніким не читані Стефаникові тексти залишаться археологічною пам’яткою колись великої селянської культури.
«Стефаник — абсолютний пан форми... Се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом»; «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченка» (Іван Франко).
П’єр Тейяр де Шарден. «Феномен людини». Навіть ті, хто не читав де Шардена, знають, що з його іменем пов’язується ідея ноосфери — як і з іменем Вернадського. Однак насправді зміст його книги набагато ширший і драматичніший. Насамперед це патетична картина самотворення Життя, яке породило Думку, чим поставило себе перед трагічним випробуванням; це панорама соматопсихічних потоків, які створили сукупність спершу слабких і грубих, а потім тонких і потужних зв’язків, завдяки яким людство стало немовби одним одухотвореним тілом; це тривожний роздум про шлях еволюції: Переджиття, Життя, Думка... А далі? Наджиття?
«Просунувшись до людини, чи не зупинився світ у своєму розвитку? А якщо ми ще рухаємося, то чи не перебуваємо напередодні падіння?»
Найбільша загроза — «елементи світу, які відмовляються йому служити, бо вони мислять. Ще точніше, світ, який побачив себе за допомогою мислення і тому заперечує себе. Ось де небезпека. Під виглядом нинішнього неспокою витворюється і наростає не що інше, як органічна криза еволюції».
Вся ця проблематика стосується самої сутності людини, і цю сутність Тейяр де Шарден інтерпретує в широкому етичному і (незавжди прямо) релігійному контексті. Людина для нього — предмет пізнання і предмет турботи: духовної, соціальної, гігієнічної. Зрештою, він вірить у здатність людини до нескінченого позитивного розвитку, в космічні корені життя і космічне майбуття людства.
«Що більше людина ставатиме людиною, то менше вона погодиться на щось інше, крім нескінченного і незнищенного руху до нового. В самий хід її дій включається щось «абсолютне». І далі: «в якійсь формі, принаймні колективній, нас чекає в майбутньому не тільки продовження життя, а й Наджиття».
Андрій Платонов. «Котлован», «Ювенільне море» та інші твори. Трагічна сатира на інтимно дорогу авторові утопію — чим вона обернулася у тектонічному зрушенні, яке вивергнуло на поверхню химерні людські енергії. Людина революції і первісного «соціалістичного будівництва» у Платонова — гримуча суміш соціального ідеалізму і соціального дебілізму; її поривання до правди і справедливості обертається фантастичним прожектерством. Платонов любить цього ідеаліста-покруча, страждає з ним і за нього і боїться його дикої альтруїстично-колективістської та колективізуючої енергії. Ніхто так, як Андрій Платонов, не відтворив (сотворив!) «узагальненої», геніально- неправильної — пронизливої у своїй спотвореності і адекватної соціальній фантасмагорії — мови масового деміурга революції і соцбудівництва. Згадується Ленінове: соціалізм доводиться будувати з того людського матеріалізму, який залишив нам «проклятий капіталізм». Саме таким є герой Платонова, і культурній незабезпеченості його глобальних поривань відповідає його наснажена, циклопічна вербальна деструктивність.
...Можна було б і хотілося б продовжувати й продовжувати цей список... Але ж «ліміт вичерпано». Послухаємо інших читачів. Колективний вибір поправить неминучу суб’єктивність і вимушену (умовами «гри») обмеженість виборів індивідуальних.
