Чи можна «анексувати» історію?

У травні 2014 року, невдовзі після початку відкритої агресії проти України, президент Путін підписав прийнятий Державною Думою РФ закон, який, за його словами, було спрямовано проти фальсифікації історії. У ньому, зокрема, передбачено до трьох років позбавлення волі за «заперечення фактів, встановлених вироком Міжнародного військового трибуналу» і «поширення свідомо неправдивих відомостей про діяльність СРСР у роки Другої світової війни». Ще задовго до цього «боротьба проти фальсифікації історії» (не лише часів Другої світової) стала мало не головним пріоритетом російської громадськості і політичної еліти. Навряд чи за таких умов можна говорити про якусь вільну, самостійну історичну науку. Але що стоїть за цими намірами? Можна припустити, що це страх — страх перед своїм справжнім минулим.

Однак у Росії все ще можна знайти істориків, які керуються прагненням до пізнання істини. Наприклад, на острові Сахалін! Саме там, у місті Південно-Сахалінську мешкає кандидат історичних наук, російський історик і публіцист, колишній декан історичного факультету Південно-сахалінського державного педагогічного інституту Володимир Сергійович Кравцов, якого головний редактор газети «День» Лариса Івшина зустріла у «Фейсбуці». Як у наукових, так і в своїх публіцистичних роботах, не звертаючи уваги на кон’юнктуру, він залишається максимально об’єктивним. У розмові з «Днем» Володимир Сергійович поділився своїми думками про те, за яких умов громадяни Росії можуть пізнати свою правдиву історію, а також про те, які наслідки це може мати для їхньої ментальності і суспільно-політичного ладу країни.

— Володимире Сергійовичу, судячи із соціологічних опитувань, у Росії не так уже й багато українофілів. Чим пояснюється ваше доброзичливе ставлення до України, про що свідчить зміст ваших робіт з української тематики?

— По-перше, я остерігався б беззастережно довіряти опитуванням громадської думки у московському виконанні. Тутешні соціологічні служби давним-давно підім’яті владним Олімпом і видають зазвичай результати, вигідні замовникові. Отож я не такий уже й самотній у своєму ставленні до України. По-друге, свої публіцистичні роботи я завжди намагаюся будувати на науковій основі. Тому моя проукраїнська позиція — не плід політиканства. Вона сформована на основі об’єктивного дослідження доступних мені матеріалів як минулого, так і сучасності. По-третє, дається взнаки моє коріння. Формально я — росіянин по лінії батька. Але мама моя — Боярчук Ольга Миколаївна — «щира українка» козацького роду. Народилась і виросла в Конотопі на Сумщині (раніше — на Чернігівщині). Там само виріс і я, там минули мої дитинство і юність, там закінчив середню школу. А потім був Харківський державний університет. Отже, мій світогляд складався в Україні і на користь України.

— Із ваших публікацій випливає, що упродовж усієї своєї драматичної історії Росія намагалася здаватися тим, чим вона ніколи не була — слов’янською державою, спадкоємицею Давньої Русі і таке інше. Насправді ж, за вашими словами, етнічно сучасні росіяни набагато ближчі до мордовських, угро-фінських та інших неслов’янських племен, а суспільний устрій нинішньої Росії бере своє коріння, швидше, від Золотої Орди, ніж від Київської Русі. Фактично, Росія, за висловом головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, намагається здійснити рейдерське захоплення української історії. Як ви вважаєте, які глибинні, первинні причини такої помилкової самоідентифікації? Чи траплялися у світовій історії аналогічні прецеденти? Чи можливо, що росіяни переглянуть свою історію й усвідомлять своє справжнє походження? Яка тут роль України? І як такий крок може вплинути на самосвідомість росіян і на суспільно-політичний лад країни?

— Ви поставили цікаві й доволі об’ємні запитання. У стилі «так-ні» на них не відповісти. Спершу деякі попередні зауваження. Твердження, що «етнічно сучасні росіяни набагато ближчі до мордовських, угро-фінських та інших неслов’янських племен» — не моє відкриття. Я лише належу до тих, хто так вважає. Те ж саме можна сказати і про те, що «суспільний устрій нинішньої Росії бере своє коріння швидше від Золотої Орди, ніж від Київської Русі».

Дякую вам за таке об’ємне і вдале визначення, як «рейдерське захоплення української історії». Спершу про термін. «Рейдерство» — похідне від слова англійського походження raid («рейд, набіг»). Зазвичай використовується у військовій сфері. Проте в цьому випадку, на мій погляд, вдало вжите і щодо галузі історичних знань. У мене навіть з’явилося бажання взяти цю тему в розробку для чергової своєї статті. Можливо, так і зроблю, хоча вік — серйозна перешкода. І все-таки, гадаю, що, принаймні пунктирно, осилити її (тему) вдасться. Чи можливе у принципі «рейдерське захоплення історії» України і будь-якої іншої країни? Історію слід розглядати як процес і як науку. Обидві ці іпостасі носять суб’єктивний характер, бо і процес творять люди, і вивчають його люди. Але є одне принципове «але». Процес, що відбувся, назавжди відходить у минуле, і повернути його в наші дні неможливо. Тому й кажуть, що історія не терпить умовного способу. Те, що сталося — сталося і стало минулим безповоротно. А ось з історією як наукою можна чинити кому як заманеться. Можна навіть шляхом спотворень та фальсифікацій позбавити її цього статусу і перетворити на банальний набір міфів, небилиць, брехні.

Після цих попередніх уточнень можна говорити конкретно і по суті поставленого запитання. Було б неправильним вважати, що Росія лише зараз, за вашими словами, намагається здійснити рейдерське захоплення української історії. Ці спроби були й раніше, з незапам’ятних часів, відтоді, як Московія відчула силу. Але якоїсь систематичної форми захоплення української історії почало набувати в період воєнної експансії і реформ Петра Першого. Як інакше можна назвати те, що Московію почали вважати Руссю, присвоїли їй назву «Росія», а москвитянам — «русские» (Катерина II своїм указом зробила такий підхід обов’язковим). У вирішенні проблеми захоплення української історії узяв, що називається, бика за роги в XIX столітті Михайло Петрович Погодін — російський філолог, історик, журналіст, публіцист, видавець і таке інше. Він сформулював усе гранично просто: Русь піднялась і «переїхала» з Києва до Москви. Цей висновок був настільки бездоказовим, примітивним і безглуздим, що з нього реготали навіть ангажовані радянські історики. А ось правителям, судячи з усього, безглуздість співвітчизника припала до душі, живе вона і досі. Про це свідчить позиція російського «гаранта», який заявляє, що українського народу немає і не було, що росіяни й українці — єдине ціле, що українська мова — штучне утворення, що немає самостійної української культури тощо.

Я б не називав перенесення до Росії історії іншої країни (в цьому випадку України) помилковою самоідентифікацією. Помилки тут і близько немає. Це робиться цілком свідомо, навмисне, з давніх пір. Звідкіля це прагнення? Та звідтіля ж, із «монгольського степу», від «ординства», від перманентного прагнення до завоювання геть усього — не лише територій і народів, а й усіх їхніх здобутків, зокрема й історії. Врешті-решт, воно зумовлене непереборним бажанням Московії зберегти «Імперію», яка в московському виконанні сягає корінням у той самий «монгольський степ», «Орду».

Чи «траплялися ще у світовій історії аналогічні прецеденти», тобто рейдерське захоплення чужої історії? — запитуєте ви. Принаймні в Європі такого не пригадаю, хоча тут були численні загарбницькі завоювання. Візьмімо, приміром, підкорення Англії Нормандським (Франція) герцогом Вільгельмом Завойовником у другій половині XI століття. Тамтешнього короля було переможено, відбулася зміна королівської династії і, як сказали б нині, політичної еліти. Здавалося б, користуйся моментом, узурпуй історію завойованої країни, її народу. Проте цього не сталося. Історія Англії не стала історією ні герцогства Нормандія, ні Франції. Вона залишилася історією Англії і продовжилася як історія Англії.

«УКРАЇНСЬКИМ УЧЕНИМ СЛІД АКТИВІЗУВАТИ ВИВЧЕННЯ РОСІЇ»

— У питанні про те, чи можливо, що «россияне» переглянуть свою історію і усвідомлять своє справжнє походження, «россияне» я замінив би на «русские». «Россияне» — це лукавий прийом, схожий на нову історичну спільність «радянський народ», про наявність якої розповів світові «дорогий Леонід Ілліч» у доповіді на урочистостях з нагоди 50-річчя утворення СРСР. Переглянути свою історію і усвідомити своє справжнє походження мають «русские». Потенційна можливість для цього є. А ось чи скористаються вони нею, — так одразу й не відповіси. За цим питанням криється комплекс тем, гідних численних обширних монографій добросовісних істориків і фахівців інших наукових дисциплін. Не завадило б навіть воскресити і залучити до співпраці провидців Нострадамуса і Вангу. Не зайвою була б і допомога Святих Російської Православної Церкви, скажімо, таких, як Блаженна Ксенія Петербурзька, Серафим Саровський, Мотрона Московська та інші.

Щодо моїх скромних можливостей, то мені до снаги лише зорієнтуватися в певних принципових напрямах цієї складної і багатопланової проблеми. Хоча тут я не відкрию нічого нового. Хіба є новизна в тому, що конче потрібно в найкоротші терміни, — бо буде пізно, — перетворювати Росію на справді демократичну країну на противагу тій імітації, якою вона є нині? Хіба є новизна в тому, що головною перешкодою на цьому шляху є нині зосередження влади на всіх рівнях у руках відомства Эдмундовича, яке (відомство) має не країною керувати, а гарантувати її безпеку від зовнішніх загроз (замість стеження за співвітчизниками)? Хіба є новизна в тому, що його (відомство) треба позбавити управлінської влади всіх рівнів законним шляхом? Хіба є новизна в тому, що Росія гостро потребує реального розподілу влади замість нинішньої підробки? Хіба є новизна в тому, що російське суспільство задихається від відсутності реально незалежної судової системи, спроможної назавжди поставити хрест на зловісному телефонному праві? Хіба є новизна в тому, що до керівництва Росії мають входити люди, не хворі на імперські амбіції? Хіба є новизна в тому, що російських громадян слід негайно рятувати від отрути кисельовської пропаганди і створити замість неї систему правдивої інформації, яка виховувала б у людях справді людські риси? Хіба є новизна в тому, що Росія гостро потребує докорінної зміни системи освіти, яка здатна була б прищепити своїм вихованцям високий інтелектуальний рівень, здатність самостійно і критично мислити, приймати відповідальні рішення не під чужу диктовку? Хіба є новизна в тому, що в Росії потрібно нарешті створити справжню історичну науку, яка повинна взятися за чесне вивчення історії виникнення і розвитку російського народу?

Цей перелік можна було б продовжити, але сказаного досить, аби переконатися в гострій необхідності проведення в Росії всебічних і глибоких реформ. Інша річ, як їх провести за нинішньої системи влади? Отут і має проявитися роль України, яка своїм легендарним Майданом вже показала приклад, як слід мирними засобами, через масовий протест змушувати владу зважати на волю народу. Без засвоєння цього досвіду і активізації дій загальнонародної демократичної опозиції чекати глибоких реформ в Росії марно. Чинна влада робити цього не буде. Вона займається будь-чим, та лишень не тим, чого так потребує народ. Україні необхідно будь-що вистояти в боротьбі з агресією Білокам’яної і продовжити успішний рух європейським вектором розвитку. Якщо це станеться, блискучі усебічні результати не забаряться. Це буде наочним прикладом для народів Росії, як належить боротися за гідне керівництво країни і визначати оптимальний шлях розвитку, що дає потрібні результати.

В Україні завжди були сильні історичні та інші гуманітарні школи, історики, філологи, демографи тощо. Поважаючи професійний суверенітет українських учених, я не беруся давати їм якісь рекомендації. Можу лише окреслити своє бачення їхніх дій у зв’язку з цим питанням. Активізація дослідницьких робіт в галузі обговорюваних тут проблем — очевидна нагальна потреба. Надзвичайно важливо також донести результати наукових досліджень не лише до національної, а й до міжнародної громадськості, до широких кіл читачів. А тому важливою є їх публікація не лише у спеціальних наукових виданнях, а й у загальнодоступних засобах масової інформації. Важливо заручитися в протиборстві з російськими фальсифікаціями підтримкою світової наукової громадськості. Цьому сприяло б проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, семінарів тощо. Розраховувати, що росіяни блискавично «переглянуть свою історію і усвідомлять своє справжнє походження», було б вершиною наївності. Народ, який століттями тримали в рабстві і продовжують тримати нині, вивести з рабського стану не так просто. Для цього потрібен тривалий час і напружені цілеспрямовані дії.

«МОСКВА ЗАВЖДИ ВБАЧАЛА В УКРАЇНІ ЗАГРОЗУ СВОЄМУ МОНОПОЛЬНОМУ СТАНОВИЩУ В ІМПЕРІЇ»

— Ви стверджуєте, що з жовтневого перевороту 1917-го Москва здійснювала і продовжує здійснювати в прямих і непрямих формах геноцид українського народу. Які, на ваш погляд, головні мотиви цього злочину? З якою метою він здійснюється, і як йому протистояти?

— Відомо, що з перших днів після горезвісного «возз’єднання» України з Росією за царя Олексія Михайловича Романова Московія не лише силоміць стала приєднувати «молодшу сестру» до своєї і тоді вже величезної території, а й взяла курс на витіснення з українців і України всього українського. І якщо ці зусилля не принесли очікуваного результату, то це свідчить про життєстійкість українського народу. Проте за всієї неприязні до українців і України царська влада ніколи не вдавалася до геноциду.

Після жовтневого 1917 року більшовицького збройного державного перевороту Російська імперія розвалилася. Ленін, підписавши декрет про надання незалежності Фінляндії, зробив вигляд, що твердо став на шлях реалізації права націй на самовизначення. Проте не встигло висохнути чорнило на його декреті, як більшовики спробували влаштувати збройне захоплення влади в «звільненій» від російського імперства Суомі. На щастя, безрезультатно. Проливши потоки крові в громадянській війні, Москва раптом пригадала, що суверенна Польща не так давно була ласою частиною Російської імперії. Пригадала і почала війну, але зазнала нищівної поразки, до якої був причетний і «товариш Сталін». Так ганебно для Білокам’яної почалося відновлення імперії, що впала. Але реставрація продовжилася. У Москві розуміли, що приєднання до імперії, яка реставрувалася в радянській іпостасі, Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії і Естонії найближчим часом нереально. Тому підвищувалася актуальність «уламків», що залишилися.

Україна завжди посідала найважливіше місце у складі імперії в багатьох контекстах: територіально-географічному, природно-кліматичному, геополітичному, демографічному, військовому, економічному тощо. Водночас Першопрестольна вбачала в ній загрозу своєму монопольному становищу в імперії. По-перше, Україна — пряма спадкоємиця Київської Русі, а російські правителі пропагували в цій якості свою країну і вигадали міф про чільне становище Росії у східнослов’янському світі. По-друге, Україна своєю європейською орієнтацією заважала Росії безперешкодно йти східним шляхом розвитку і тягнути по ньому інші народи. По-третє, Україна володіла великим потенціалом опору московському диктату, що було небезпечним для Кремля і безпосередньо, і як приклад для інших. Все це тривожило владик Московії в усі часи, але в найбільшій мірі — більшовиків. Український народу, особливо селянство, був знаний своїми антибільшовицькими настроями . Як тільки на офіційному рівні не називали Нестора Махна в СРСР (та й і в сучасній Росії роблять те ж саме): і триклятий анархіст, і ворог радянського (російського) народу, і людина без честі і совісті, і бандит... Але «випускали» з уваги головну причину негативного ставлення ленінців-сталінців до Нестора Івановича Махна — його керівництво антибільшовицьким збройним опором українських селян.

Вихід із селянських антибільшовицьких настроїв бачили в русифікації українського народу і України — не лише мовної, але і ментальної. Можна було покластися на асиміляцію, але більшовики не звикли так довго чекати. Як кажуть, «чекати милості від природи», не для них. Вони звикли брати все тут і зараз. Мабуть, так і прийшло рішення стати на шлях геноциду українського народу, перш за все, — селянства як головного носія національного генофонду. Одним з найбільш ефективних засобів досягнення мети був голод. Особливо трагічних масштабів він сягнув в Україні в 1932—1933 роках. У Києві обгрунтовано вважають цю народну трагедію інструментом і відвертим проявом геноциду українського народу. У Москві маніакально заперечують очевидне, посилаючись на те, що голод в цей час був і в інших регіонах СРСР. Обурює цинізм такого «виправдання». Він стає ще очевиднішим, якщо врахувати, що паралельно з розширенням географії і посиленням голоду не вичерпувався потік залізничних ешелонів із зерном й іншими сільськогосподарськими продуктами, що прямували до морських портів, звідки вирощене добро вирушало за кордон. У відповідь на обурення чуємо: але ж впроваджувалася індустріалізація, і потрібні були машини й устаткування. А ми відповімо: Сталіну термінова індустріалізація потрібна була на цілі, далекі від інтересів народу. Йому необхідно було терміново озброїти до зубів «орден мечоносців» (так він іменував партію більшовиків), щоб продовжити боротьбу за світове панування. При цьому найбільш рясний потік хлібних ешелонів витікав з України. Лише залиш частину цього багатства — і жодного голоду. І взагалі, чи може бути голод на землі, в яку, як то кажуть, увіткни палицю — і виросте дерево. З України не лише хліб вивезли, але і заблокували загонами чекістів села, щоб голодні селяни не могли вийти за межі своєї округи, тобто щоб смерть була гарантованою. Їм навіть заборонялося ловити для харчування польових бабаків та іншу живність. Цього не робили в інших регіонах, уражених голодом. То як ще можна назвати трагедію в Україні, як не геноцидом, умисне організованим Сталіном і його бандою? Вимерли цілі села, цілі сільські райони і навіть цілі регіони. У результаті голодомору практично обезлюділа східна Україна, одвіку заселена переважно українцями.

На зміну їм злочинна більшовицька влада завезла люмпенів з Росії. Переселення росіян велося й в інші українські землі. Так на мапі України з’явилися російськомовні села, райони і навіть цілі області. На них, зокрема на Донбасі, паразитує сьогодні російська реакція, що розв’язала агресію проти українського народу під фальшивим приводом захисту російськомовних, яких нібито пригноблює Київ.

«АГРЕСІЯ В КРИМУ І НА ДОНБАСІ — ПРОДОВЖЕННЯ ПОЛІТИКИ ГЕНОЦИДУ»

— До розряду геноцидних антиукраїнських актів можна зарахувати й ставлення «маршала перемоги» Г.К. Жукова до мобілізованих на фронт українців у часи війни 1941—1945 років. В контексті наступального форсування Дніпра нашими військами восени 1943 року йому приписують такий вислів: «Навіщо ми, друзі, тут голови морочимо? Якого хріна обмундировувати та озброювати цих хохлів? Всі вони — зрадники! Що більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться до Сибіру після війни засилати». Не захищатиму і не заперечуватиму авторство вислову. Це не так вже й важливо. Зазначу лишень, що я більше довіряю не захисникам непорочності Жукова, а свідченням учасників форсування річки. Ось свідчення відомого письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва: «...З одного боку до Дніпра входило 25 тисяч воїнів ...на протилежний бік виходило не більше 5—6 тисяч». З 380 тисяч чоловік, які тоді загинули, близько 300 тисяч чоловік були ось цими необмундированими, беззбройними, призовниками-українцями, які не мали військового досвіду. У річці упокоїлися 16—17-річні хлопці, у вухах яких стояли прощальні крики їхніх матерів — «та вони ж ще діти!», і дорослі чоловіки, які ніколи не служили у війську. Я анітрохи не маю сумніву, що це було навмисне знищення продовжувачів українського роду. Аналогічним за своєю суттю, хоча й без фізичного знищення, було заслання у віддалені частини СРСР чоловіків з України за те, що вони перебували в окупації. Таким чином багато українців стали жертвами злочинної бездарності «генія всіх часів і народів» Сталіна і «великого полководця» Жукова. Саме з їхньої вини німці захопили, у тому числі на роки, наші території.

Це очевидний і свідомий геноцид українського народу. Продовжує його Москва і сьогодні, ставши на шлях агресії проти України. Ви запитуєте, як протистояти геноцидові українського народу? Відповідь однозначна: рішуче боротися з московською агресією. Тобто робити слід те, що робить сьогодні Україна. Але варто надати цьому протистоянню більш послідовного і рішучого характеру.

ДОВІДКА «Дня»

КРАВЦОВ Володимир Сергійович народився 29 червня 1936 року в селі Бєсєдіно Бєсєдинського району Курської області. Батько Кравцов Сергій Іванович (8.10.1914 — 29.11.1973) — бухгалтер. Мати Кравцова (у дівоцтві Боярчук) Ольга Миколаївна (22.01.1913 — 31.05.1973) — завідувачка дитячим садком, потім — домогосподарка.

На початку 1937 року родина переїхала до Конотопа, що на Сумщині. Тут 1955 року закінчив середню загальноосвітню школу і того ж року став студентом історичного факультету Харківського державного університету імені О.М. Горького. 1960 року, після закінчення університету, виїхав до Южно-Сахалінська, де тоді жили його батьки. Мешкає тут і досі.

Протягом 55 років працював у загальноосвітній школі вчителем історії, викладачем і завідувачем денним відділенням технікуму. Основна частина трудової діяльності припадає на Южно-Сахалінський державний педагогічний інститут. Пройшов шлях від асистента кафедри до доцента і декана історичного факультету. Створив і очолив кафедру історії Сахалінського обласного інституту вдосконалення вчителів. Згодом працював радником Повноважного представника Президента Російської Федерації в Сахалінській області, а також помічником мера міста Южно-Сахалінська.

Володимир Сергійович Кравцов — автор численних робіт із науково-історичної та суспільно-політичної тематики. Частину з них зведено до книги (у співавторстві) «За правым либерализмом — будущее», першу частину якої опубліковано 2006 року. Друга частина чекає на видання. Завершується підготовка до друку рукопису книги «По праву современника и очевидца. Чесно о самом себе: от коммунизма — к либерализму».

Зараз Кравцов Володимир Сергійович — пенсіонер. Проте продовжує активно займатися історико-публіцистичною роботою.

Продовження