Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

«Где главный враг?»-4

українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августа»
23 вересня, 2021 - 19:11
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, АВТОР «ЕНЕЇДИ», ВІДПОВІВ НА НЕЩАДНИЙ РУСИФІКАТОРСЬКИЙ ТИСК КАСКАДОМ ЖИТТЄДАЙНОЇ ІРОНІЇ ТА НЕЗНАНИМИ ДОТИ ОБРАЗНИМИ РЕСУРСАМИ

Продовження. Початок читайте «День» № 118-119, 119-120, 121-122
     Ця примітивізація проблеми запрограмувала на примітивність і взаємини Росії з Україною. З Польщею Україна мала конфліктні взаємини і в політичному плані, і в культурному, але в різні періоди ця конфліктність відступала, відкриваючи простір для взаємної зацікавленості, вивчення, зміни парадигм. Російське ж бачення України ніколи не вийшло з маніхейської схеми, рухаючись у часі лише до остаточної примітивізації, як це справджується і сьогодні. Знову ж таки, звертаючи погляд на Європу, бачимо, як різні європейські нації, що були в минулому смертельними ворогами і вели між собою нескінченні війни, нині перебувають у ситуації рівноправності, діалогу, урівноваження інтересів. З боку ж Росії віками триває коли переконана, коли байдуже-цинічна зненависть до України — без жодного натяку на зміни.

А ще цікавіше — це той факт, що специфічна зненависть до України часів Петра вже є складовою частиною і формування зненависті до Європи, яка й народжується разом із тим, що звично називається європеїзацією Росії. Не випадково Б. Акунін називає своє дослідження Петровської доби «Азійською європеїзацією»1. Іншими словами, зненависть до України не є явищем біполярного характеру, а явищем цивілізаційного рівня.

Руйнація продовжилася при Катерині Другій. У взаєминах з Європою відбулася та сама підміна. Імператриця декларувала «взаимопонимание российской и европейской души»2, але за європеїзованим фасадом простягалася все та ж сама рабська феодальна імперія. Факти відомі: Катерина при владі ще тільки рік, а вже в 1763 р. з’являється указ Катерини II про заборону викладати давньоукраїнською мовою в Києво-Могилянській академії та використовувати видані в Європі книги. Заодно забороняється латина і польська та приписується говорити «голосом, свойственным московскому наречию». 1764-й — знищення інституцій Гетьманщини, 1775-й — Війська Запорозького. Імператриця мала на меті радикально викорінити «развратное мнение», згідно з яким українці — відмінний від росіян народ3.

У російській рецепції між 1775 роком і сьогоднішнім днем нічого не змінилось. У російській «Парламентській газеті» читаємо, що, виявляється, «Екатерина II уничтожила Запорожскую сечь из-за наглости казаков». Під «наглостью» мається на увазі «дерзкое самовольство казаков, которое современники назвали бы проявлениями сепаратизма и экстремизма», позаяк козаки нібито захоплювали землі Новоросії, «никогда им не принадлежавшие»4. Словом, «сурковщина». У самому ж тексті («Высочайший Манифест об уничтожении Запорожской сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии») чітко говориться про те, що українські землі під орудою запорожців — це території в центрі нового «Отечества», тому й причина покарання за «дерзостное ослушание» в тому, що козаки «помышляли конечно составить из себя, посреди Отечества, область, совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением [...]»5.

Коло замкнулося. Тобто від першого Романова до Катерини, що вже знаменує собою початок німецького управління Росією, йшло планомірне знищення європейської України — її інституцій, її військового потенціалу, але насамперед культури і мови. З розділом Польщі в 1795 р. відбувається і розділ України між Російською та Габсбурзькою імперіями.

Підписуючи листи, Катерина часто додавала: «Из бывшего утиного гнезда, ныне С.-Петербурга»6. Тобто таким, слід думати, виглядав для неї Петербург його засновника, — «качине гніздо», яке саме вона перетворила на еклектичну антологію європейських стилів, або, як пізніше напише Ф. Достоєвський, на «самый умышленный город». Імперія досягла максимуму своєї експансії: Катерина анексувала Крим, завоювала Кавказ, розділила Польщу й Україну, дісталася до Далекого Сходу, до Курил і Чукотки, — словом, поглинула безмежні території. Залишила, отже, потужну — в її очах — імперію.

Насправді ж десь 120 років — й імперія впаде. А всі ці народи будуть довго й тяжко, але поставати з руїн.

«МАЗЕПИНСКИЙ ВОПРОС БЬЕТ РОССИЮ В САМУЮ ОСНОВУ ЕЕ ВЕЛИКОДЕРЖАВИЯ»

У ХІХ ст. взаємини між Росією, Україною — і обов’язково тут треба додати Польщу — будуються за чіткою парадигмою. Народи сходу Європи і сама Росія є частиною загальноєвропейських пошуків ідентичності. Тільки мета і динаміки — абсолютно різні: Росія прагне ствердитись як впливова в Європі монархія, Україна і Польща — як незалежні національні держави. І концепція приналежності до Європи теж має три цілковито різні форми.

У кожного народу — своя точка відліку початку кінця... і нового початку. І це не просто дати — це процеси. Для України — це процес, що триває від 1764 до 1775 р.: знищення Гетьманщини. А під кінець XVIII ст. вже відбувається перша спроба відновлення української ідентичності — у двох текстах: в анонімній «Історії русів», яка не була у всьому послідовною, але все ж утверджувала українське прагнення до свободи як основи її ідентичності. І також «Енеїда» Котляревського, коли на всі русифікаторські спроби доби Петра І і Катерини ІІ українська мова відповіла каскадом життєдайної іронії та незнаними доти семантичними, лексичними, образними ресурсами.

Для Польщі — це процес, що починається Першим поділом у 1772 р. і завершується повстанням Тадеуша Костюшки в 1794 р. та Третім поділом у 1795 р. Польщі неважко було визначити свої культурні координати: свідомість приналежності Польщі до Європи — концептуальна основа літератури польського Романтизму. У спосіб пасіонарний і водночас системний це бачення формується насамперед у творах Адама Міцкевича. А символічно можна це бачення окреслити в таких деталях. За легендою, поранений Костюшко, падаючи з коня, вимовив латиною: «Finis Poloniae» — «кінець Польщі». Ніби латина позначує межу між цивілізаціями: він прощається з Річчю Посполитою тою lingua franca, що була символом її приналежності до кола європейських держав. Сто років по тому польський художник Александер Сохачевскі (він же — Зондер Лейб) — єврей, що перейшов у католицизм і став «живописцем польської мартирології» (сам провів у сибірському ув’язненні 20 років), — пише картину «Прощання з Європою» (Pozegnanie Europy, 1890—1894): на картині змучені в’язні, учасники Січневого повстання 1863 р., бредуть у своє сибірське вигнання під російськими нагайками. Ця дорога налічувала 5 тисяч кілометрів. Межовий стовп символізує кордон між Європою та Азією. Крім написів, часом обірваних, польською («Боже, помилуй Польщу», цитат з гімну і навіть фраз російською), є також і напис італійською: Lаsciate ogni speranza, voi ch’entrate — знаменита цитата з Данте на брамі Пекла, що попереджає всіх, хто дійшов до цього порогу, облишити надію. Символізм самоочевидний: Сибір, російська кара за свободу — це Пекло.

У Росії теж є своя знакова дата — 1812 рік, перемога над Наполеоном. Це була «апокаліптична битва», як писав Ґаспаров7. У цій «»апокаліптичній битві» згоріла остаточно галлофілія росіян. Власне, криза почалася давно: інтелектуальні загравання Катерини з французькими філософами (але ж також і їхні з Катериною) вже були спопеліли у вогні Французької революції. А далі знову саме з Франції прийшов цей грізний ворог, революційний генерал, який мав намір похитнути російську монархію. Ненависна Росії — особливо після Костюшка — Польща не лише підтримала Бонапарта (понад 100 тисяч поляків взяли участь у наполеонівській кампанії і воювали під Смоленськом і Бородіно проти Росії), а й знову повстала в 1830—1831 рр. — це було Листопадове повстання. Тож не випадково вже в 1833 р. у Росії формується остаточна відповідь на мотто Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство»: «Православие, Самодержавие, Народность». Підпис — міністр освіти Уваров.

Як зазначає С. Плохій, «якщо перші два елементи тріади Уварова були традиційними орієнтирами російської імперської ідеології, третій був визнанням нової ери зростання націоналізму»8. Це останнє формулювання було відповіддю на ту бурю, що здіймалася в Росії: Росія боялася втратити владу над східними слов’янами, тобто українцями та білорусами. Сигналом кризи є слово «якір». Уваров обіцяв імператору «найти начала, составляющие отличительный характер России и ей исключительно принадлежащие; собрать в одно целое священные останки ее народности и на них укрепить якорь нашего спасения»9.

Що ж дивуватися, що «священными останками» Росії вважаються Україна та Білорусь (треба сказати, достатньо канібальський образ!), якщо Катерина, що зробила кривавий погром у Варшаві в 1794 р., нагороджуючи офіцерів, веліла написати на медалях церковнослов’янською: «Отторженная возвратих»? Себто: «Повернула відторгнуте». Тоді цим «відторгнутим» була «Западная Россия», а отже, Україна з Білоруссю, частина того ж таки «триединого русского народа» в її уяві. За тим самим принципом карбувалась і медаль Міністерства оборони РФ, запроваджена 21 березня 2014 р., з написом: «За возвращение Крыма». Врешті, Катерина не полишала надії об’єднати взагалі всіх слов’ян у «грецькому проєкті», тобто, як вона це бачила, російсько-православному континуумі без внутрішніх кордонів, що сягав би від Петербурга до Константинополя-Стамбула.

Подібну візію мали Карамзін, Пушкін, Тютчев. У 1819 р. Карамзін попереджав Олександра І стосовно небезпеки ліберальних реформ, прогнозуючи, що будь-яке послаблення репресивно-контрольного тиску імперії призведе до нового повстання в Польщі, — і це буде означати кінець Росії10.

Пушкін, однак, у вірші «Клеветникам России» назвав суперечності Росії з Польщею «спором славян между собой», в який не повинна втручатися Європа (і найперше Франція!). А Тютчев у вірші «Как дочь родную на закланье...» (Польща ж бо «доця» Росії, так виглядає), добре вирізняючи Варшаву з-поміж інших слов’ян, мило її заспокоїв:

 

«Так мы над горестной Варшавой

Удар свершили роковой,

Да купим сей ценой кровавой

России целость и покой! [...].

Верь слову русского народа:

Твой пепл мы свято сбережем [...]»

Попри те, впродовж ХІХ ст. в російській думці формується ідея, що Польщу таки доведеться «відпустити». Про це вже почали розмірковувати декабристи, активно пропольську позицію займав Герцен. А наприкінці ХІХ ст. російські філософи вже змушені були визнати, що Польща — таки ж радикально відмінна.

У книжці «Судьба России» (1918) Бердяєв пише розділ «Русская и польская душа»11. «Я всегда думал, — розмірковує філософ, — что распря России и Польши есть, прежде всего, распря души православной и души католической», але тут же додає, що саме це протистояння допомогло ствердитися російській ідентичності. Однак Росія, вирісши в імперську потугу, мала би виявити великодушність і не протиставляти себе Польщі як реальності значно слабшій, до всього ж Росією знищеній. Попри те, старі парадигми на місці: «польский национальный лик» створений «латинско-католической прививкой к славянской душе». А отже, «латинський світ» далі сприймається як щось абсолютно чуже «слов’янській душі», що мимоволі знов-таки ідентифікується з православ’ям, так ніби чехи і словаки, хорвати і словенці просто геть-таки не слов’яни: «Польская душа — аристократична и индивидуалистична, [...] это наиболее утонченная и изящная в славянстве душа», російська ж душа — «легко опускающаюся и грешащая, кающаяся и до болезненности осознающая свое ничтожество перед лицом Божьим»; «Ждет русский человек, что сам Бог организует его душу и устроит его жизнь».

Словом, росіяни і поляки завжди боролися «за разное чувство жизни». Попри те, він вважав, що «Россия сознает, что должна искупить свою историческую вину перед Польшей». По-своєму він визнає моральну перемогу Польщі: «И нет в мире народа, который обладал бы таким напряженным национальным чувством». Звільнення Польщі мало привести до поліпшення стосунків між двома народами. Тобто Бердяєв визнає не лише суб’єктність Польщі, а й неминучу поділеність слов’янського світу: «Внутри славянства произошло столкновение Востока и Запада». Тому «в великом славянском мире должна быть и русская стихия и стихия польская. Историческая распря изжита и кончилась, начинается эпоха примирения и единения».

Подібне бачення, але вже виключно з політичним акцентом, мав і Пьотр Струве. Він визнавав неможливість русифікувати і германізувати Польщу: «Между русскими и поляками на территории Царства Польского никакой культурной или национальной борьбы быть не может: русский элемент в Царстве представлен только чиновниками и войсками»12. Тому звільнення Польщі вимушене, але воно означало б підняття престижу Росії у слов’янському світі.

Іншими словами, впродовж ХІХ ст. ми бачимо радикальну зміну в ставленні Росії до Польщі: від категоричного неприйняття її іншості до визнання, що іншість Польщі — непереборна і що відмова від Польщі та її звільнення змінює позитивно становище самої Росії серед слов’ян і в Європі.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»


1 Б. Акунин. Азиатская европеизация. Царь Петр Алексеевич. Киев: Strelbytskyy Multimedia Publishing, 2019.

2 Э. И. Коптева. Мысли о Екатерине и Просвещении (из «Записных тетрадей» Ф. М. Достоевского второй проловины 1870-х гг.) // «Вестник Омского университета», 2011 (1). С. 205.

3 І. Огієнко (Митрополит Іларіон). Українська церква: Нариси з історії Української Православної Церкви. Київ: Україна, 1993. С. 213.

4 М. Третьякова. «Екатерина II уничтожила Запорожскую сечь из-за наглости казаков», https://www.pnp.ru/social/ekaterina-ii-unichtozhila-zaporozhskuyu-sech-i... (14/08/2019).

5 https://russportal.ru/index.php?id=russia.manifest1775_08_ 03_01

6 Дж. Манро. Петербург в царствование Екатерины Великой. Самый умышленный город / Пер. с англ. Н. Лужецкая. Москва; Санкт-Петербург: Центрполиграф, 2016. С. 8.

7 Б. М. Гаспаров. Поэтический язык Пушкина как факт истории русского литературного языка // «Wiener Slawistischer Almanach Sonderband» (Wien), 1992 (27). S. 83 і далі.

8 С. Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / Пер. з англ. Р. Клочко. Харків: КСД. 2015. С. 207.

9 Цит. в: C. C. Уваров: 200 лет Речи в торжественном собрании Главного Педагогического института (22 марта 1818 года) // «Тетради по консерваторизму», Альманах, 2018 (1), Фонд ИСЭПИ, 2018. С. 101.

10 J. T. Flynn. Uvarov and the «Western Provinces»: A Study of Russia’s Polish Problem // «The Slavonic and East European Review», Vol. 64, No. 2 (April, 1986). Рр. 212-236. https://www.jstor.org/stable/4209263

11 Н. Бердяев. Судьба России. Москва: ЭКСМО, 2008 (фрагмент онлайн: http://www.odinblago.ru/russk_i_polsk).

12 П. Б. Струве. Великая Россия. // П. Б. Cтруве. Избранные сочинения. Mосква: РОССПЭН, 1999. С. 193.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, (Римський університет «Сап’єнца»)
Газета: 
Рубрика: