«Где главный враг?»-4

Продовження. Початок читайте «День» № 118-119, 119-120, 121-122
     Ця примітивізація проблеми запрограмувала на примітивність і взаємини Росії з Україною. З Польщею Україна мала конфліктні взаємини і в політичному плані, і в культурному, але в різні періоди ця конфліктність відступала, відкриваючи простір для взаємної зацікавленості, вивчення, зміни парадигм. Російське ж бачення України ніколи не вийшло з маніхейської схеми, рухаючись у часі лише до остаточної примітивізації, як це справджується і сьогодні. Знову ж таки, звертаючи погляд на Європу, бачимо, як різні європейські нації, що були в минулому смертельними ворогами і вели між собою нескінченні війни, нині перебувають у ситуації рівноправності, діалогу, урівноваження інтересів. З боку ж Росії віками триває коли переконана, коли байдуже-цинічна зненависть до України — без жодного натяку на зміни.

А ще цікавіше — це той факт, що специфічна зненависть до України часів Петра вже є складовою частиною і формування зненависті до Європи, яка й народжується разом із тим, що звично називається європеїзацією Росії. Не випадково Б. Акунін називає своє дослідження Петровської доби «Азійською європеїзацією»¹. Іншими словами, зненависть до України не є явищем біполярного характеру, а явищем цивілізаційного рівня.

Руйнація продовжилася при Катерині Другій. У взаєминах з Європою відбулася та сама підміна. Імператриця декларувала «взаимопонимание российской и европейской души»², але за європеїзованим фасадом простягалася все та ж сама рабська феодальна імперія. Факти відомі: Катерина при владі ще тільки рік, а вже в 1763 р. з’являється указ Катерини II про заборону викладати давньоукраїнською мовою в Києво-Могилянській академії та використовувати видані в Європі книги. Заодно забороняється латина і польська та приписується говорити «голосом, свойственным московскому наречию». 1764-й — знищення інституцій Гетьманщини, 1775-й — Війська Запорозького. Імператриця мала на меті радикально викорінити «развратное мнение», згідно з яким українці — відмінний від росіян народ³.

У російській рецепції між 1775 роком і сьогоднішнім днем нічого не змінилось. У російській «Парламентській газеті» читаємо, що, виявляється, «Екатерина II уничтожила Запорожскую сечь из-за наглости казаков». Під «наглостью» мається на увазі «дерзкое самовольство казаков, которое современники назвали бы проявлениями сепаратизма и экстремизма», позаяк козаки нібито захоплювали землі Новоросії, «никогда им не принадлежавшие»⁴. Словом, «сурковщина». У самому ж тексті («Высочайший Манифест об уничтожении Запорожской сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии») чітко говориться про те, що українські землі під орудою запорожців — це території в центрі нового «Отечества», тому й причина покарання за «дерзостное ослушание» в тому, що козаки «помышляли конечно составить из себя, посреди Отечества, область, совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением [...]»⁵.

Коло замкнулося. Тобто від першого Романова до Катерини, що вже знаменує собою початок німецького управління Росією, йшло планомірне знищення європейської України — її інституцій, її військового потенціалу, але насамперед культури і мови. З розділом Польщі в 1795 р. відбувається і розділ України між Російською та Габсбурзькою імперіями.

Підписуючи листи, Катерина часто додавала: «Из бывшего утиного гнезда, ныне С.-Петербурга»⁶. Тобто таким, слід думати, виглядав для неї Петербург його засновника, — «качине гніздо», яке саме вона перетворила на еклектичну антологію європейських стилів, або, як пізніше напише Ф. Достоєвський, на «самый умышленный город». Імперія досягла максимуму своєї експансії: Катерина анексувала Крим, завоювала Кавказ, розділила Польщу й Україну, дісталася до Далекого Сходу, до Курил і Чукотки, — словом, поглинула безмежні території. Залишила, отже, потужну — в її очах — імперію.

Насправді ж десь 120 років — й імперія впаде. А всі ці народи будуть довго й тяжко, але поставати з руїн.

«МАЗЕПИНСКИЙ ВОПРОС БЬЕТ РОССИЮ В САМУЮ ОСНОВУ ЕЕ ВЕЛИКОДЕРЖАВИЯ»

У ХІХ ст. взаємини між Росією, Україною — і обов’язково тут треба додати Польщу — будуються за чіткою парадигмою. Народи сходу Європи і сама Росія є частиною загальноєвропейських пошуків ідентичності. Тільки мета і динаміки — абсолютно різні: Росія прагне ствердитись як впливова в Європі монархія, Україна і Польща — як незалежні національні держави. І концепція приналежності до Європи теж має три цілковито різні форми.

У кожного народу — своя точка відліку початку кінця... і нового початку. І це не просто дати — це процеси. Для України — це процес, що триває від 1764 до 1775 р.: знищення Гетьманщини. А під кінець XVIII ст. вже відбувається перша спроба відновлення української ідентичності — у двох текстах: в анонімній «Історії русів», яка не була у всьому послідовною, але все ж утверджувала українське прагнення до свободи як основи її ідентичності. І також «Енеїда» Котляревського, коли на всі русифікаторські спроби доби Петра І і Катерини ІІ українська мова відповіла каскадом життєдайної іронії та незнаними доти семантичними, лексичними, образними ресурсами.

Для Польщі — це процес, що починається Першим поділом у 1772 р. і завершується повстанням Тадеуша Костюшки в 1794 р. та Третім поділом у 1795 р. Польщі неважко було визначити свої культурні координати: свідомість приналежності Польщі до Європи — концептуальна основа літератури польського Романтизму. У спосіб пасіонарний і водночас системний це бачення формується насамперед у творах Адама Міцкевича. А символічно можна це бачення окреслити в таких деталях. За легендою, поранений Костюшко, падаючи з коня, вимовив латиною: «Finis Poloniae» — «кінець Польщі». Ніби латина позначує межу між цивілізаціями: він прощається з Річчю Посполитою тою lingua franca, що була символом її приналежності до кола європейських держав. Сто років по тому польський художник Александер Сохачевскі (він же — Зондер Лейб) — єврей, що перейшов у католицизм і став «живописцем польської мартирології» (сам провів у сибірському ув’язненні 20 років), — пише картину «Прощання з Європою» (Pozegnanie Europy, 1890—1894): на картині змучені в’язні, учасники Січневого повстання 1863 р., бредуть у своє сибірське вигнання під російськими нагайками. Ця дорога налічувала 5 тисяч кілометрів. Межовий стовп символізує кордон між Європою та Азією. Крім написів, часом обірваних, польською («Боже, помилуй Польщу», цитат з гімну і навіть фраз російською), є також і напис італійською: Lаsciate ogni speranza, voi ch’entrate — знаменита цитата з Данте на брамі Пекла, що попереджає всіх, хто дійшов до цього порогу, облишити надію. Символізм самоочевидний: Сибір, російська кара за свободу — це Пекло.

У Росії теж є своя знакова дата — 1812 рік, перемога над Наполеоном. Це була «апокаліптична битва», як писав Ґаспаров⁷. У цій «»апокаліптичній битві» згоріла остаточно галлофілія росіян. Власне, криза почалася давно: інтелектуальні загравання Катерини з французькими філософами (але ж також і їхні з Катериною) вже були спопеліли у вогні Французької революції. А далі знову саме з Франції прийшов цей грізний ворог, революційний генерал, який мав намір похитнути російську монархію. Ненависна Росії — особливо після Костюшка — Польща не лише підтримала Бонапарта (понад 100 тисяч поляків взяли участь у наполеонівській кампанії і воювали під Смоленськом і Бородіно проти Росії), а й знову повстала в 1830—1831 рр. — це було Листопадове повстання. Тож не випадково вже в 1833 р. у Росії формується остаточна відповідь на мотто Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство»: «Православие, Самодержавие, Народность». Підпис — міністр освіти Уваров.

Як зазначає С. Плохій, «якщо перші два елементи тріади Уварова були традиційними орієнтирами російської імперської ідеології, третій був визнанням нової ери зростання націоналізму»⁸. Це останнє формулювання було відповіддю на ту бурю, що здіймалася в Росії: Росія боялася втратити владу над східними слов’янами, тобто українцями та білорусами. Сигналом кризи є слово «якір». Уваров обіцяв імператору «найти начала, составляющие отличительный характер России и ей исключительно принадлежащие; собрать в одно целое священные останки ее народности и на них укрепить якорь нашего спасения»⁹.

Що ж дивуватися, що «священными останками» Росії вважаються Україна та Білорусь (треба сказати, достатньо канібальський образ!), якщо Катерина, що зробила кривавий погром у Варшаві в 1794 р., нагороджуючи офіцерів, веліла написати на медалях церковнослов’янською: «Отторженная возвратих»? Себто: «Повернула відторгнуте». Тоді цим «відторгнутим» була «Западная Россия», а отже, Україна з Білоруссю, частина того ж таки «триединого русского народа» в її уяві. За тим самим принципом карбувалась і медаль Міністерства оборони РФ, запроваджена 21 березня 2014 р., з написом: «За возвращение Крыма». Врешті, Катерина не полишала надії об’єднати взагалі всіх слов’ян у «грецькому проєкті», тобто, як вона це бачила, російсько-православному континуумі без внутрішніх кордонів, що сягав би від Петербурга до Константинополя-Стамбула.

Подібну візію мали Карамзін, Пушкін, Тютчев. У 1819 р. Карамзін попереджав Олександра І стосовно небезпеки ліберальних реформ, прогнозуючи, що будь-яке послаблення репресивно-контрольного тиску імперії призведе до нового повстання в Польщі, — і це буде означати кінець Росії¹⁰.

Пушкін, однак, у вірші «Клеветникам России» назвав суперечності Росії з Польщею «спором славян между собой», в який не повинна втручатися Європа (і найперше Франція!). А Тютчев у вірші «Как дочь родную на закланье...» (Польща ж бо «доця» Росії, так виглядає), добре вирізняючи Варшаву з-поміж інших слов’ян, мило її заспокоїв:

«Так мы над горестной Варшавой

Удар свершили роковой,

Да купим сей ценой кровавой

России целость и покой! [...].

Верь слову русского народа:

Твой пепл мы свято сбережем [...]»

Попри те, впродовж ХІХ ст. в російській думці формується ідея, що Польщу таки доведеться «відпустити». Про це вже почали розмірковувати декабристи, активно пропольську позицію займав Герцен. А наприкінці ХІХ ст. російські філософи вже змушені були визнати, що Польща — таки ж радикально відмінна.

У книжці «Судьба России» (1918) Бердяєв пише розділ «Русская и польская душа»¹¹. «Я всегда думал, — розмірковує філософ, — что распря России и Польши есть, прежде всего, распря души православной и души католической», але тут же додає, що саме це протистояння допомогло ствердитися російській ідентичності. Однак Росія, вирісши в імперську потугу, мала би виявити великодушність і не протиставляти себе Польщі як реальності значно слабшій, до всього ж Росією знищеній. Попри те, старі парадигми на місці: «польский национальный лик» створений «латинско-католической прививкой к славянской душе». А отже, «латинський світ» далі сприймається як щось абсолютно чуже «слов’янській душі», що мимоволі знов-таки ідентифікується з православ’ям, так ніби чехи і словаки, хорвати і словенці просто геть-таки не слов’яни: «Польская душа — аристократична и индивидуалистична, [...] это наиболее утонченная и изящная в славянстве душа», російська ж душа — «легко опускающаюся и грешащая, кающаяся и до болезненности осознающая свое ничтожество перед лицом Божьим»; «Ждет русский человек, что сам Бог организует его душу и устроит его жизнь».

Словом, росіяни і поляки завжди боролися «за разное чувство жизни». Попри те, він вважав, що «Россия сознает, что должна искупить свою историческую вину перед Польшей». По-своєму він визнає моральну перемогу Польщі: «И нет в мире народа, который обладал бы таким напряженным национальным чувством». Звільнення Польщі мало привести до поліпшення стосунків між двома народами. Тобто Бердяєв визнає не лише суб’єктність Польщі, а й неминучу поділеність слов’янського світу: «Внутри славянства произошло столкновение Востока и Запада». Тому «в великом славянском мире должна быть и русская стихия и стихия польская. Историческая распря изжита и кончилась, начинается эпоха примирения и единения».

Подібне бачення, але вже виключно з політичним акцентом, мав і Пьотр Струве. Він визнавав неможливість русифікувати і германізувати Польщу: «Между русскими и поляками на территории Царства Польского никакой культурной или национальной борьбы быть не может: русский элемент в Царстве представлен только чиновниками и войсками»¹². Тому звільнення Польщі вимушене, але воно означало б підняття престижу Росії у слов’янському світі.

Іншими словами, впродовж ХІХ ст. ми бачимо радикальну зміну в ставленні Росії до Польщі: від категоричного неприйняття її іншості до визнання, що іншість Польщі — непереборна і що відмова від Польщі та її звільнення змінює позитивно становище самої Росії серед слов’ян і в Європі.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

1 Б. Акунин. Азиатская европеизация. Царь Петр Алексеевич. Киев: Strelbytskyy Multimedia Publishing, 2019.

2 Э. И. Коптева. Мысли о Екатерине и Просвещении (из «Записных тетрадей» Ф. М. Достоевского второй проловины 1870-х гг.) // «Вестник Омского университета», 2011 (1). С. 205.

3 І. Огієнко (Митрополит Іларіон). Українська церква: Нариси з історії Української Православної Церкви. Київ: Україна, 1993. С. 213.

4 М. Третьякова. «Екатерина II уничтожила Запорожскую сечь из-за наглости казаков», https://www.pnp.ru/social/ekaterina-ii-unichtozhila-zaporozhskuyu-sech-iz-za-naglosti-kazakov.html (14/08/2019).

5 https://russportal.ru/index.php?id=russia.manifest1775_08_ 03_01

6 Дж. Манро. Петербург в царствование Екатерины Великой. Самый умышленный город / Пер. с англ. Н. Лужецкая. Москва; Санкт-Петербург: Центрполиграф, 2016. С. 8.

7 Б. М. Гаспаров. Поэтический язык Пушкина как факт истории русского литературного языка // «Wiener Slawistischer Almanach Sonderband» (Wien), 1992 (27). S. 83 і далі.

8 С. Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / Пер. з англ. Р. Клочко. Харків: КСД. 2015. С. 207.

9 Цит. в: C. C. Уваров: 200 лет Речи в торжественном собрании Главного Педагогического института (22 марта 1818 года) // «Тетради по консерваторизму», Альманах, 2018 (1), Фонд ИСЭПИ, 2018. С. 101.

10 J. T. Flynn. Uvarov and the «Western Provinces»: A Study of Russia’s Polish Problem // «The Slavonic and East European Review», Vol. 64, No. 2 (April, 1986). Рр. 212-236. https://www.jstor.org/stable/4209263

11 Н. Бердяев. Судьба России. Москва: ЭКСМО, 2008 (фрагмент онлайн: http://www.odinblago.ru/russk_i_polsk).

12 П. Б. Струве. Великая Россия. // П. Б. Cтруве. Избранные сочинения. Mосква: РОССПЭН, 1999. С. 193.