Гуманiзм чи варварство?-2

Продовження. Початок читайте «День» № 135-136
    За інформацією дослідників, у цей час до Київського музею західного та східного мистецтва надійшло 456 картин із Дрезденської картинної галереї. Причому співробітники музею отримали їх на летовищі на засніженому полі. У тому числі в одному з ящиків, який лежав у снігу, був знаменитий «Триптих» А. Дюрера. Інші 41 картину отримав Київський історичний музей.

Враховуючи офіційні дані 1955 р. щодо 501 картини та двох пастелей «екстракласу» зі скарбів Дрезденської картинної галереї у фондах Київського музею західного та східного мистецтва, таких надходжень було декілька. Окрім того, в українських музеях опинилися твори мистецтва з приватних колекцій, які перебували на депозитах у Дрезденській картинній галереї, музеях Берліна та інших німецьких міст. Є дані щодо надходження наприкінці 1945 р. 390 предметів живопису, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва до Київського музею західного та східного мистецтва, переданих за актом, затвердженим заступником керуючого справами ЦК КП(б)У Федоровим. За нашими підрахунками, наприкінці 1945 р. музей отримав 764 картини та 2 пастелі, не рахуючи інших творів мистецтва. У наукових публікаціях наводяться офіційні дані Міністерства культури СРСР станом на 1957 р., згідно з якими у Київському музеї західного та східного мистецтва тоді перебувало 300 картин, 102 200 рисунків, гравюр, естампів тощо та творів декоративно-прикладного мистецтва із зібрань Дрезденської картинної галереї, а також 665 картин, творів графіки та скульптури, декоративного мистецтва з приватних колекцій Берліна. За іншими даними, у переліку наявних предметів культури містилися 102 361 одиниця рисунків, гравюр, естампів та мініатюр, 83 предмети декоративного мистецтва, 102 археологічні та інші пам’ятки. У Київському історичному музеї зберігалося 173 картини та 158 творів декоративно-прикладного мистецтва (за іншими даними — усього було до 270 од.). Серед них були приватні збірки портретів, зокрема родини Сімменс та інших. У публікаціях також згадуються зразки давнього єгипетського текстилю та манускриптів на папірусі, 14 гравюр та 534 предмети нумізматики, отриманих історичним музеєм.

Твори мистецтва потрапляли й до інших закладів. Так, 16 картин, привезених в Україну після завершення Другої світової війни, опинилися у фондосховищі Київського художнього інституту (нині Національна академія мистецтв України). Переважно це були картини німецьких художників другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст. Вони не мають музейних етикеток і, швидше за все, належали до приватних збірок. За свідченнями деяких викладачів колишнього Київського художнього інституту, протягом кількох десятиліть у холі інституту перебував згорнутий у товстий рулон старовинний гобелен із Дрезденської картинної галереї. Згодом його було прибрано десь у інше приміщення.

Є усі підстави припустити, що саме у цей час до України потрапила збірка рукописів європейських композиторів ХVІ—ХІХ ст. із колекцій Берлінської співочої академії, що нараховувала загалом 5 173 одиниці зберігання (понад 1 млн нотних аркушів), яка згодом отримала умовну назву «Архів Баха». До цієї архівної збірки потрапила частина так званого старого архіву Баха — музична спадщина (автографи або авторизовані копії) другого сина Йоганна Себастьяна Баха — Карла Філіппа Емануеля Баха, частина музичної спадщини Георга Філіппа Телеманна, Карла Генріха і Йоганна Готтліба Граунів, Йоганна Адольфа Гассе, Франца і Георга Бенди і багатьох інших визначних представників європейської музичної культури. Переважна більшість із них — оригінальні або копійні рукописи, решта — малотиражні літографовані видання або авторизовані копії.

Збірка потрапила в Україну за досі не з’ясованих обставин. За традиційною «радянською» версією, вважається, що вона була привезена до Києва радянськими танкістами, які знайшли колекцію в роки війни під час бойових дій у Силезії (тепер Польща), куди нацисти евакуювали зібрання Берлінської співочої академії. Спочатку вона перебувала в Київській консерваторії разом з іншими нотними зібраннями. У 1973 р. збірку передали на збереження до фондів Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМУ), де вона залишалася відкритою для вільного використання фахівцями (Ф. 441).

Проте американська дослідниця П. Грімстед, яка впродовж тривалого часу розшукувала втрачені фонди Берлінської співочої академії, вважає таку трактовку появи частини її нотної збірки в Україні типовою радянською легендою, схожою на намагання пояснити подібним чином й інші випадки появи на території СРСР німецьких та інших культурних цінностей. Вона звертає увагу на активну діяльність у цей час у Сілезії трофейної бригади Четвертого українського фронту, зокрема підполковника І. Шевченка, який також був учасником українських трофейних бригад, що координувалися партійним та радянським керівництвом УРСР. За даними дослідниці, частину культурних цінностей, виявлених у цьому районі, було доставлено безпосередньо до Києва. Тож П. Грімстед вважає цілком імовірним, що серед них була і частина колекції Берлінської співочої академії. Вона детально дослідила долю та переміщення цих зібрань із Берліна і встановила, що у серпні 1943 р. 90 пакунків із фондами академії, поміщених у 14 великих ящиків, було евакуйовано до замку Уллерсдорф, розташованого за 90 км від сучасного польського Вроцлава. Згодом сліди колекції були втрачені на довгі десятиріччя.

Згідно з інформацію відділу пропаганди ЦК ВКП(б) від 8 вересня 1948 р. про розподіл привезеної з Німеччини «трофейної літератури», у 1947 р. вона була також направлена і в Україну, де її розподілили у 14 областях. Загалом 102 організації отримали 213 581 примірник. У тому числі, наприклад, 23 грудня 1947 р. Академія архітектури УРСР отримала 11 тонн трофейної літератури. Після її розбирання з’ясувалося, що чимало видань були привезені у великій кількості однакових примірників, іноді їх число доходило до 300. При цьому серед цих книжок як «посібники з будівництва й архітектури» виявилися альбоми гравюр ХVІІІ ст., що, за спогадами працівників академії, спочатку протягом тривалого часу знаходилися в опломбованих шафах у приміщеннях установи без використання, а потім на прохання її адміністрації були передані у фонди Київського музею західного і східного мистецтва.

Можливо припустити, що у 1947 р. в Україну потрапили і декілька тисяч книжок із бібліотеки Музею цукру Фонду «Німецький технічний музей Берліна», які зберігалися у фондах бібліотеки Науково-дослідного інституту цукрової промисловості УРСР. 76 одиниць видань із бібліотеки «Розаріум» м. Зангергаузен опинилися у бібліотеці Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР.

Культурні цінності з Німеччини потрапляли до різних установ й іншими шляхами. Так, на території Кримської області, яка до лютого 1954 р. перебувала у складі РРФСР, їх поява була пов’язана переважно з використанням для оздоблення палацових комплексів на південному березі Криму, де було створено закриті санаторно-курортні заклади для відпочинку партійної та радянської номенклатури. Їх охорона та забезпечення повністю здійснювалися НКВС СРСР (згодом МГБ СРСР). Тож привезені до СРСР картини, скульптури, предмети декоративного мистецтва могли надходити сюди лише під контролем відповідних служб цього відомства. Цілком імовірно, що таких культурних цінностей надходило туди занадто багато, що створювало проблеми щодо їхнього використання та збереження.

Також слід враховувати, що значна кількість переміщених культурних цінностей була привезена на територію України з країн Східної і Центральної Європи, а головно Німеччини, радянськими солдатами і офіцерами, посадовими особами, які, повертаючись додому з територій, контрольованих Радянською армією та окупаційною адміністрацією, в приватному порядку везли з собою знайдені твори мистецтва та інші об’єкти культури. Чимало таких раритетів як «сувеніри» — пам’ять про події війни — залишилися в їхніх родинах донині. Але багато таких пам’яток були і є дотепер предметом активної торгівлі на «чорному ринку» антикваріату, осідають у приватних  колекціях.

Безумовно, з позицій сучасності надзвичайно важко оцінювати дії офіційної влади СРСР та радянських громадян щодо вчинених ними дій по відношенню до культурних цінностей Німеччини та інших країн. З одного боку, це була морально-емоційна реакція у відповідь на злочини нацистського режиму і його спільників на окупованій території Радянського Союзу, яка мала під собою реально-об’єктивне підґрунтя. Адже факт тотального розграбування та знищення культурних цінностей нацистами та їхніми поплічниками на захоплених землях не викликає сумнівів. Головний міжнародно-правовий документ, який був чинним станом на той час для практично усіх воюючих сторін — ІV Гаазька конвенція 1907 р. щодо законів та звичаїв війни на суходолі, — забороняла вилучення та конфіскацію приватної власності, власності релігійних та громадських організацій, а також культурних цінностей на окупованих територіях. Разом із тим її положеннями не визначено алгоритмів дій у разі, коли одна з воюючих сторін першою порушила ці вимоги міжнародного права і спричинила своїми діями тяжкі наслідки та шкоду, завдану іншим воюючим країнам. При цьому досвід врегулювання таких ситуацій та подолання наслідків встановлених і підтверджених дій проти культурних цінностей був вироблений за підсумками Першої світової війни, коли вперше було застосовано принцип restitution-in-kind («реституції в натурі») для фізичної компенсації втрачених особливо визначних та важливих культурних цінностей за принципом «предмет на предмет» або «колекція на колекцію» за рахунок активів сторони, яка спричинила завдану шкоду. Тож, на перший погляд, дії Радянського Союзу були логічними та обґрунтованими.

Але з іншого боку, попередній міжнародний досвід вирішення питання компенсації за завдані втрати культурних цінностей базувався виключно на фіксації умов такого фізичного заміщення втрачених культурних цінностей у офіційних міжнародних договорах за участю сторони, яка була відповідальною за скоєні злочини. Відповідно, здійснення актів компенсації відбувалося відкрито та зрозуміло не лише для учасників воєнних дій, а й для усієї світової громадськості. Радянський Союз здійснював вивезення «трофейних» культурних цінностей без жодних міжнародних договірно-правових документів, керуючись виключно директивами вищого партійного та радянського керівництва СРСР. До того ж таке вивезення відбувалося у цілковито таємний спосіб й у режимі підвищеної секретності. Переважна кількість переміщених до СРСР предметів культури була вивезена у 1945 р., коли ще не були розроблені та не набрали чинності принципи та порядок реституції культурних цінностей, визначених Контрольною радою по Німеччині як головним керівним органом, що представляв країни антигітлерівської коаліції. Проте, вочевидь, це не звільняло СРСР від здійснення офіційних та публічних дій з оголошення своїх втрат та відкритого й аргументованого заміщення втрачених культурних цінностей за рахунок колекцій та збірок, що перебували на території Німеччини. І така можливість була, але нею СРСР не скористався.

До того ж коли мова йде про «компенсацію» втрат культурних цінностей музеїв, архівів та бібліотек СРСР за рахунок «трофейних фондів» з територій Німеччини та її союзників, то привезені до Радянського Союзу пам’ятки культури мали б пропорційно розподілятися між ними залежно від кількості та значення втрачених предметів культури. Але цього не сталося, хоч станом ще на 1943-1945 рр. усі провідні музеї СРСР, що перебували на окупованих ворогом територіях, подали офіційні акти про завдані збитки та переліки втрачених культурних цінностей. Серед інших це зробили й музеї, архіви та бібліотеки УРСР. Зокрема, у кількісному та якісному відношенні реальні втрати музеїв України значно перевищували втрати інших радянських республік, чиї території були окуповані, у тому числі й РРФСР. Але лише незначна частина німецьких музейних цінностей у повоєнні роки потрапила на територію України. І то у дуже обмежене коло установ. Тож «компенсації» як такої для них реально не відбулося. Так само не були у реальному фізичному сенсі відшкодовані й збитки музеїв інших республік СРСР, включно з музейними закладами РРФСР. Натомість абсолютну більшість привезених до Радянського Союзу «трофейних фондів» було сконцентровано лише у музеях Москви та Ленінграда, особливо у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна (м. Москва) й Державному Ермітажі (м. Ленінград), які практично не зазнали втрат своїх фондів у роки війни. Називати ці зосереджені в них культурні скарби «компенсацією» неможливо.

Компенсація, «трофеї війни» чи «цінності, що тимчасово перебувають на території СРСР»?

Як наслідок таких дій партійного та радянського керівництва СРСР — правовий статус переміщених до СРСР культурних цінностей так і не був визначений. Між 1945-1955 рр. вони трактувалися виключно як «військові трофеї» («трофейні музейні фонди», «трофейна література» тощо). Але публічно оголосити їх власністю СРСР Радянський Союз так і не наважився. Відповідно, офіційний статус культурних цінностей, переміщених в часи СРСР на територію України і переданих до державних українських установ, не був чітко з’ясований та оформлений. Як правило, при їхній передачі до музейних чи інших фондів записи щодо походження та підстави надходження цих предметів культури (чи й цілих збірок) фіксували таким чином: «Привезено з Німеччини», «Надійшло з Німеччини» (російською мовою, відповідно, записувалося у книги надходжень як «Привезено из Германии», «Завезенные из Германии», «Поступило из Германии»). Жодних конкретних посилань, що це є компенсація за втрати даних музеїв, архівів чи бібліотек, інших закладів, поки що в документах не виявлено. А в ряді музеїв України отримані з Німеччини фонди досі, через багато десятиліть, не внесені до постійних фондів зберігання.

Починаючи з 1955 р., на рівні вищого партійного та радянського керівництва СРСР, в тому числі у публічних заявах та повідомленнях уряду СРСР, офіційних документах міжнародних переговорів (зокрема з НДР), такі культурні цінності почали називати «культурними цінностями, що тимчасово перебувають на території СРСР».

Це питання вперше почало обговорюватися на рівні партійного та державного керівництва СРСР на початку 1955 р. 3 березня міністр закордонних справ СРСР В. Молотов подав до ЦК КПРС доповідну записку щодо фондів Дрезденської картинної галереї, які після Другої світової війни опинилися на території СРСР. У записці зазначалося, що для Радянського Союзу у цій справі є лише два можливі шляхи її вирішення — або він офіційно оголошує, що культурні цінності Дрезденської картинної галереї належать радянським людям як їхній трофей у перемозі над Німеччиною, або вони можуть повернути ці цінності німецькому народові «як його надбання». При цьому, як звертають увагу дослідники К. Акінша та Г. Козлов, вперше було застосовано формулювання «культурні цінності НДР, що тимчасово перебувають у СРСР».

29 березня 1955 р. на рівні ЦК КПРС питання було остаточно вирішено. На підставі даних Міністерства культури СРСР планувалося передати до НДР 738 картин, 10 гобеленів та 7 мініатюр із Державного музею образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна, 11 картин із Державного Ермітажу.

31 березня 1955 р. центральні радянські газети опублікували повідомлення Ради міністрів СРСР про повернення творів мистецтва до Дрезденської картинної галереї. У повідомленні йшлося про те, що під час Великої Вітчизняної війни в ході боїв на території Німеччини радянські воїни врятували і перевезли до СРСР витвори класичного мистецтва з Дрезденської картинної галереї, які є великим світовим надбанням. Тож Рада міністрів СРСР вирішила повернути урядові Німецької Демократичної Республіки усі картини Дрезденської картинної галереї, які перебували у СРСР. Вказувалося, що поверненню підлягатимуть близько 750 картин.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»