Євген Чикаленко, онук Мецената
— Євгене Івановичу, історія роду відкривається кожному з нас не відразу. А як було у вас? Коли ви зрозуміли, що ім’я Чикаленка, яке вам дісталося, — особливе?
— Зрозумів це я досить рано. Хоча ім’я Євгена Чикаленка було свого часу заборонене. Чого тільки не писали про нього! В одній із праць про Коцюбинського я колись прочитав про «українського буржуазного націоналіста», «набридливого поміщика», який заважав письменнику. І це при тому, що саме дід був для Михайла Коцюбинського, як і для багатьох інших письменників, справжнім благодійником…
Батько побоювався мені розповідати про нього – рятував мене від можливих неприємностей. Але під час хрущовської «відлиги», десь у 1962- 1963 рр. вiн таки багато чого мені розказав. Я був вражений, дізнавшись, що Євген Харлампійович у 1918 р. був одним із претендентів на гетьманство. Але він відмовився, бо вважав, що гетьманом має стати людина військова. Тоді з’явилася кандидатура Павла Скоропадського.
– Скільки вам було, коли про все це довідалися?
— Вже за 20 років… Багато розповідала й мати. Разом із батьком та матір ’ ю жила Марія Вікторівна, дружина Євгена Харлампійовича, з якою в нього було п’ятеро дітей – Ганна, Вікторія, Левко, Петро та Івась (мій батько).
— Ви пам’ятаєте й Марію Вікторівну?
— Ні, я її ніколи не бачив. Вона померла в 1932 р., а я народився в 1939-му. Розлучення з Марією Вікторівною дід так і не оформляв, проте з 1909 р. жив з іншою жінкою, Юлією Миколаївною (до речі, племінницею дружини!). Під час громадянської війни, коли треба було емігрувати, Євген Харлампійович залишив Марії Вікторівні кононівський будинок, дачу під Алупкою… В мене, між іншим, збереглися всі купчі й інші документи на ту нерухомість. Якось я прочитав, що нащадок князя Любарта, якому належав замок у Луцьку, недавно домагався повернення собі того замку. Я до таких не належу, а от якби з допомогою держави відродилася газета «Рада», яку видавав дід, був би зовсім не проти…
З листа Євгена Чикаленка до Володимира Винниченка (липень 1908 р.): «З смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який, окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився…»
Зі «Щоденника» Євгена Чикаленка: «Смерть газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові».
— Образ діда – який він у вашій свідомості? Мені здається, у вашій зовнішності є його риси, — вам такого не казали?
— Дід помер за 10 років до мого народження, в 1929-му. Але його образ вимальовується в моїй свідомості досить виразно. Передусім – завдяки розповідям. Крім батька, про Євгена Харлампійовича мені розповідали друзі Левка Євгеновича (мого дядька), розповідав професор Шарлемань – він помер у Києві десь у 1963-64 рр. Був ще серед наших знайомих син Федора Матушевського, теж Федір. Його батько свого часу очолював редакцію «Ради». А якось гостював у мене дідів кучер із Кононівки. Приїхав і каже: «Збираюся помирати, хочу попрощатися…»
Дід був високопорядною і чесною людиною. Умів тримати слово.. Одного разу прийшов до нього покупець пшениці. А Євген Харлампійович уже пообіцяв її іншому, навіть про ціну домовилися. І хоч новий покупець платив удвічі більше, вмовити діда йому так і не вдалося. Той стояв на своєму: «Я ж пообіцяв людині…» Дуже не любив брехні…
— «Спогади» Євгена Чикаленка ви прочитали вже пізніше, в 1990-ті?
– Ні, десь у 30-літньому віці. А потім не раз перечитував.
З листа Дмитра Дорошенка до Євгена Чикаленка від 22 червня 1924 р.: «Коли вони («Спогади». – В.П. ) вийдуть окремою книгою, будуть мати в нашій літературі виїмкове значення, як художня історія нашого минулого, написана одним з ближчих учасників і свідків. Якби Ви відповідно поширили, а дещо й освітили ширше, то це були б по- свойому значенні для нашого громадянства, українські «Былое и думы».
— Чи шукали ви місця, пов’язані з дідом? У Києві, Кононівці, Перешорах?
— Безумовно. В Києві дід мав кілька будинків. Один – на Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (тепер – вулиця Саксаганського), другий – по тій же вулиці, якраз навпроти клініки Стражеска. На першому поверсі жили відомі в Києві лікарі Трибінські. А на другому – родина Чикаленків. Туди ходив молодий Павло Тичина… Будинок цей знесли в середині 1960-х. Але батько мені його ще показував. А на Ярославовому валу, біля Золотих воріт, зберігся будинок, на другому поверсі якого розміщувалася редакція «Ради». Мій же батько, здається, в 1923 р. купив будиночок на Дорогожицькій. Там він і жив – з дружиною й Марією Вікторівною.
А в Кононівці я ніколи не був. Батько колись сказав жартома:
«Поїдемо, коли матимемо автомобіль. Ми ж усе-таки діти поміщика…»
Так ми й не поїхали… У Кононівці дідового будинку давно немає, все знищено. Раніше там розміщувалася школа. Із шістьма меморіальними дошками!
– Будинок був дерев’яний?
— Так. Із дуже гарним різьбленням. Коцюбинський, гостюючи в Кононівці, працював над новелою «Intermezzo». Коли в 1998 р. відбувалося перепоховання праху дядька Левка, в Кононівці нам сказали: ми згодні на перепоховання, але якщо всі витрати візьме на себе родина Чикаленків. А ось у Перешорах все було по-іншому. Там тільки запитали: «Коли?» Зустрічало нас із тіткою Оксаною Чикаленко-Линтварьовою та її донькою Мар’яною (вони мешкають у Нью-Йорку) близько двох тисяч людей! Діти в українському вбранні вручали хліб… Всі знали, що будуть ховати сина Євгена Чикаленка.
Від дідового будинку в Перешорах нічого не залишилось. Стояв він на пагорбі, з подвір’я відкривався дуже гарний краєвид. Голова місцевого господарства Антон Петрович Стаселевич казав нам: «Я сюди ходив у школу…» А знищено будинок у 1988 р. Ось у мене цеглина на книжковій полиці – то шматочок стіни… Від перешорської церкви теж зосталося мало – вціліли тільки стіни. Її свого часу висадили в повітря. Прах дядька Левка розвіяли під столітньою грушею, на яку він залазив у дитинстві. А половину попелу відвезли на кладовище, опустили в могилу. Був військовий салют, була тризна, багато знімали…
— Левка Євгеновича, який був професором археології і більшу частину життя прожив у США, вам, напевно, теж не доводилося бачити?
— Не доводилося. Знаю, що замолоду дядько Левко був у малій Центральній Раді. Дядько Петро служив секретарем посольства УНР у Стамбулі. Згодом він повернувся в Київ – і, як виявилося, «на свою голову». У 1928 р. його забрали, дали десять років і відправили на Соловки. Але він доїхав тільки до Курська, там і помер. Тітка Ганна разом із чоловіком Зигмунтом Келлером опинилася в Німеччині, туди ж подалася й друга тітка — Вікторія… Мій батько (наймолодший син Чикаленка) отримав п ’ ять років. Відбував він свій строк на Далекому Сході.
З листа Сергія Єфремова Левкові Чикаленку (13 лютого 1922 р.): «У Вашій хаті живуть чужі люде і не знаю, чи врятувалось що з Ваших матеріалів, які були лишилися. Здається мені все ж таки, що дещо Ол.Гавр. встиг раніше вихопити. Книжки з помітками Євг.Харл. – казали мені – продавались на базарі. Так само ледве чи заціліло що з хатніх обставин. Портрет Євг.Харл. врятовано.
Заходить до мене іноді Івашко (він оженився!), рідче буває Петрусь, як наїздить з села. На селі М.Вікт. поки що теж якось живе, хоча й там неспокійно…»
З листа Ганни до Левка (19 лютого 1922 р.): «З Кононівки я маю лист від мами, Івашка й Тані, вони живі і здорові, але живеться їм, очевидно, тяжко, хоч листи й бадьорі і віє від них такою філософією, що аж завидно робиться. Мама пише, напр.: «Не присилайте нічого, бо ми звикли обходитись без найнеобхіднішого». Але саме гірше, що на них напали розбійники в січні ц.р. і забрали абсолютно все, навіть з дітей одежу…»
— Євгене Івановичу, а з яким формулюванням батька відправляли в табори?
— Контрреволюція і підготовка збройного повстання. Хоча батько казав, що далі рушниці «монте-крісто» його «мілітарні» інтереси ніколи не заходили. Відбувши термін, він приїхав на один день у Київ, забрав дружину й доньку – і знову подався на Далекий Схід. Там, під Благовєщенськом, я й народився. Під час війни батько служив в армії, якийсь час був артилеристом, потім будував під’їзні дороги біля Сталінграда. Його навіть нагородили медаллю «За оборону Сталинграда»… Два спогади тієї пори врізалися в пам’ять: як я перелякався штурмовика «Ил-2» і як маленькою лопаточкою допомагав копати бомбосховище…
Після демобілізації в 1944-му батько будував БАМ (адже БАМ починався задовго до Брежнєва!). Вищу освіту йому так і не вдалося здобути: кожного разу його відраховували як «чуждый народу элемент». У Київ наша родина повернулася у квітні 1946-го.
— У вашій домівці я бачу речі, які свідчать, що ви цікавитеся історією…
— Це сталося якось само собою. За фахом я не історик – закінчив геолого-розвідувальний технікум. Але працював за фахом трохи більше двох років, оскільки вступив до Київського політехнічного інституту (який не вдалося закінчити батькові!) і все життя працював викладачем у машинобудівному технікумі, а потім у ПТУ.
– Історія вас цікавить з якого боку? Можливо, ви колекціонер?
— Я дуже рано навчився читати. Іграшок ніяких не було, зате матері пощастило дістати десь кубики з літерами. Змалку я захоплювався стародавніми міфами, а потім коло зацікавлень стало розширюватися… Пізніше взявся й за колекціонування. Збирав шаблі… Таку ось шаблю носили городові в Росії. А це угорський палаш… Колись у мене була піка 1815 року. Мав також цікаву шпагу. А якось мені запропонували самурайський меч – тільки де я міг узяти 10 тисяч радянських карбованців? При переїзді нас обікрали. Пропали, наприклад, гадальні карти пані Ленорман, тієї самої, яка передбачила долю Наполеона. Їх привезла з Франції тітка Ганна. На них не було валетів і дам, а були символи: дорога, домовина, змія.
– А як із меморіальними речами Євгена Чикаленка?
— Багато речей я передав в Історичний музей (письмове приладдя Чикаленка, його нагороди, значок Харківської академії сільського господарства, друкарську машинку Центральної Ради, яку презентувала Мар ’ яна Фурреді, ще одна онука Євгена Харлампійовича). Музеєві Лесі Українки подарував близько сорока вишитих рушників Євгена Чикаленка. З етикетками, на яких дід фіксував: з якого села рушник, хто його вишивав, коли був придбаний… Все це збереглося просто якимось дивом. У мене є книжки з дарчими написами Сергія Єфремова, — як вони не потрапили до рук співробітників ВЧК-ГПУ-НКВС, коли те все перетрушували? За книжку Єфремова «Під обухом» із його відкритим листом 1918 року до Юрія Коцюбинського могли й розстріляти. А вона збереглася. Пам’ятаю також фотографію, на якій – Горький, Коцюбинський і Ленін. А чай їм розливає Вікторія Чикаленко, моя тітка. Це було на Капрі… До моєї матері приходив якийсь чоловік, який ту фотографію випрошував, обіцяв їй навіть союзну пенсію! Де та фотографія – не пам’ятаю… Не знаю також, за яких обставин закінчилося життя самої тітки Вікторії. Напевно, вона загинула від рук енкаведистів, як і її чоловік Олександр Скоропис-Йолтухівський, досить колоритна особа в оточенні гетьмана Скоропадського…
– Вийшовши на пенсію, чим ви втішаєте душу?
— Люблю бджіл. Як вони заспокоюють! Не уявляю себе без бджіл. Їх і дід любив…
Із книги Моріса Метерлінка «Життя бджіл» (1901): «Жодна жива істота, навіть людина, не зуміла створити у своїй сфері того, що створила бджола у своїй…»
P.S.
«День» постійно пише про людей, яких без перебільшення можна назвати «совістю нації». Ми вважаємо, що і зараз в незалежній державі таких людей не помічають. Хоча саме їх і треба нагороджувати, запрошувати на прийоми, показувати на телебаченні... Євген Чикаленко-молодший, дід якого казав, що «любити треба Україну не тільки до глибини серця, а й до глибини свого гаманця», яскраве тому підтвердження. А от чи знають сучасні достойники хоча б про цю промовисту цитату видатного українського громадського і політичного діяча, мецената, без допомоги якого не так би сяяли зірки національної культури початку ХХ століття? То де ж наша національна гідність? І яка у нас еліта? Нема в Києві ні вулиці, ні дошки меморіальної на честь Євгена Чикаленка (зберігся будинок на розі вулиць Ярославiв Вал та вул. М. Лисенка, де знаходилася редакцiя газети «Рада»). Так що, Володимир Винниченко помилявся, коли писав у листі до Євгена Чикаленка: «Я вірю, що колись доведеться вибирати вулицю для пам’ятника Вам»?
