Несподiвана Київська Русь

1991 року, після перемоги Заходу в холодній війні проти  Радянського Союзу та розпаду останнього, Україна втретє за свою новітню історією  стала  незалежною  країною. 

Уперше прямий нащадок середньовічної європейської держави  Русі зі столицею в стародавньому Києві — козацька держава Україна — стала незалежною ще в середині XVII століття. Її ім’я вперше  згадується в Київському літописному зводі за Іпатіївським списком від 1187 року та, вірогідно, походить від слов’янського «відокремлена, родова країна».

Але навіть перша короткочасна поява Української козацької держави в ті часи, за сто років до початку боротьби за свою незалежність  Сполучених  Штатів  Америки (1775 — 1783 ), коли ще не існувало об’єднаних Німеччини та Італії, Нідерланди тільки  завершували боротьбу за свою незалежність, а Британія та Франція  ще були послаблені наслідками власних громадянських війн, докорінним чином змінила стратегічний баланс сил в Європі, та й згодом — і у світі.

Внаслідок боротьби українського народу  в період із 1648 по 1654 роки  проти спроби його повного покріпачення та полонізації з боку найбільшої  на той час європейської держави — Речі Посполитої (сучасні Польща, Литва, Україна та Білорусь) — остання була стратегічно  послаблена. Уже через рік після відокремлення від неї 1654 року України  більша частина  Польщі з ії старою та новою  столицями — Краковом та Варшавою — була тимчасово захоплена 1655 року шведами.

Річ Посполита ще певний час відігравала важливу роль у європейській політиці, але, втративши більшість людських і природних  ресурсів України, сама  стала надто вразливою з боку новонародженої за допомогою України євразійської імперії, яка 1721р. взяла собі назву Російської. Після двох ії поділів — між цією новою імперією та Австрією і  Пруссією (1772-го і 1793-го) — ії остатній, третій, розподіл 1795 року позбавив уже саму Польщу незалежності, аж до 1918 року. 

Україна ж, приєднавшись 1654 року до переважно азійської за культурою та формою правління Московської держави (цар якої  до 1686 року, де-факто, та до 1700 року, де-юре, сплачував  данину кримському ханові — васалу турецького султана), заклала тим самим  основні підвалини для ії  європеїзації  та  модернізації,  за рахунок свого культурного, людського та матеріального підсилення.

Українська козацька держава начебто прикрила своїм тілом — власним народом, культурою та територією — слабкі південно-західні кордони Московії та одночасно завдала смертельної рани  ії головному ворогові тих часів — Речі Посполитій. Невдовзі Московія привласнила собі майже тисячолітню історію та культурну спадщину всієї стародавньої Русі, використала ії старовинну назву (не треба плутати слово «Росія» із словом «Русь», як і «росіянин» із  «русином», «русичем») та перейменувала свій у більшості  фінно-угро-татарський народ із «московітів»  на «росіян», «великоросів».

Прямі нащадки «руських людей», «русичів» — українці, від пращурів  яких свого часу й прийшла християнська віра та основи державності на московські землі (дата заснування Москви — 1147 рік), були, відповідно, перейменовані в новій імперії на «малоросів». Поступово порівняно слабка, як для Європи, Московська держава перетворилася на потужну євроазійську імперію, без якої  вже не можна було вирішувати більшість стратегічних питань не тільки в Європі, а згодом — й у світі.

Між тим останні досягнення у розвитку наукових і прикладних генетичних  досліджень різних народностей  у Європі, у поєднанні з більш уважним переосмисленням уже відомих  історичних джерел, відкривають у наші часи й нові можливості для більш повної оцінки характеру стародавньої  держави Русі-України, зокрема  ії зв’язків із стародавньою Болгарією, а також історичного права сучасної Росії на вживання терміну «малороси» по відношенню до українців.

Почнімо із незавершеної праці Карла Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття»,  в якій  він зробив  аналіз  історії походження Московії та Росії, а також провів  аналіз зовнішньої політики царизму до кінця  50-х років XIX століття. Зауважимо відразу, що ця праця ніколи не публікувалася в Російській імперії та вперше була надрукована  в СРСР лише 1986 року — під час перебудови Горбачова, за декілька років до розпаду Союзу.

У цій праці Карл Маркс пише: «...Подібно тому, як імперія Карла Великого передувала утворенню сучасних Франції, Німеччини та Італії, так і імперія  Рюриковичів (Русь, із столицею в Києві. — Авт.) передувала утворенню Польщі, Литви, прибалтійських поселень, Туреччини та самої  Московії...  Московська історія пришита до історії Русі білими нитками... Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як перетворена Московія... Навіть після свого звільнення (від монгольського рабства у XV столітті. — Авт.) Московія й надалі відігравала свою традиційну роль раба, який став паном...»

Далі беззаперечний авторитет у колишньому СРСР, засновник і класик марксизму-ленінізму, наводить такі історичні аргументи:

«... Розгорнуті перед нами старовинні карти Русі... із усією точністю свідчать  про безперервний процес розширення ії території у IX — XI століттях. Вказують нам на Олега, який двинув 88 000 людей проти Візантії, прибив на знак перемоги свій щит на воротах ії столиці та продиктував Східній Римській імперії ганебний мир; на Ігоря, який зробив цю імперію своєю данницею; на Святослава, який із гордістю заявляв: « Греки  постачають мені золото, дорогі тканини, рис, фрукти та вино, угорці привозять скот та коней, із Русі я отримую мед, віск, міха та невільників»; на Володимира, який завоював Крим та Лівонію (частина сучасної Прибалтики. — Авт.); примусив грецького  імператора, подібно до того, як Наполеон примусив германського, віддати за нього доньку (попереднього імператора. — Авт.); об’єднав військову владу північного завойовника із теократичним деспотизмом порфірородних та став одночасно господарем своїх підданих на Землі та заступником їх на небесах.

...Політика перших Рюриковичів докорінним чином відрізняється  від політики сучасної Росії. То була не більше і не менше, як політика германських варварів, які наводнили Європу, — історія сучасних народів починається лише після того, як закінчився цей потоп. Готичний період історії Русі складає, до речі, лише одну із глав історії норманських завоювань... Швидкий процес розширення території був не наслідком виконання досконало розроблених планів, а природним наслідком примітивної організації норманських завоювань — васалітету  без ленів, або із  ленами, які існували лише у  вигляді збору данини, причому необхідність подальших завоювань підсилювалася безперервним надходженням нових варягів —  авантюристів, які бажали слави та здобичі.

Вождів, у  яких виникало бажання відпочити, дружина заставляла рухатися уперед, і в руських, як і у французьких землях, які були завойовані норманами, настав час, коли вожді почали посилати в нові грабіжницькі експедиції своїх невгамовних та ненажерливих побратимів по зброї лише з метою позбутися них.

Щодо методів ведення війн та організації завоювань перші Рюриковичі нічим не відрізнялися від норманів в інших країнах Європи. Якщо слов’янські племена вдалося підкорити не лише за допомогою меча, а й шляхом  взаємної згоди, то ця особливість була викликана виключно положенням цих племен, території  яких  зазнавали вторгнення як із Півночі, так і зі Сходу та які скористалися  першими у цілях захисту від другого. 

До Риму Сходу (Візантія. — Авт.) варягів вабила та ж сама магічна сила, яка вабила північних варварів до Риму Заходу. Сам факт переміщення руської столиці — Рюрик обрав для неї Новгород, Олег переніс ії до Києва, а Святослав робив спробу затвердити ії  в Болгарії, — безумовно,  доводить, що завойовник лише накреслив собі шлях і дивився на Русь лише як на стоянку, від якої потрібно рухатися далі в пошуках імперії на півдні. Якщо сучасна Росія прагне заволодіти Константинополем для того, щоб встановити своє панування над світом, то Рюриковичі, навпаки, через спротив Візантії при Цимісхії  були змушені остаточно закріпити своє панування на Русі.

Можуть заперечити, що переможці злилися з переможеними набагато швидше,  ніж  у всіх інших областях, завойованих варварами; що вожді швидко змішалися із слов’янами, про що свідчать  їхні шлюби та імена. Але при цьому слід пам’ятати, що дружина, яка одночасно являла собою їхню гвардію та їхню таємну раду, складалася виключно із варягів;  що Володимир, який ототожнював собою вершину готичної Русі, та Ярослав, після якого почався ії занепад, були приведені на престоли силою зброї варягів.

Якщо в цей час і потрібно визнавати якийсь слов’янський вплив, то це — вплив Новгорода, слов’янської держави, традиції, політика та прагнення якої були настільки протилежні традиціям, політиці та прагненням сучасної Росії, що остання змогла затвердити своє існування лише на його розвалинах (XV століття. — Авт.).  При Ярославі зверхність варягів було зломлено, але одночасно  зникають і завойовницькі прагнення першого періоду та починається період занепаду готичної Русі. Історія цього занепаду ще більше, ніж історія завоювання  та  створення, підтверджує виключно готичний характер імперії Рюриковичів...»

Цікавим є запитання, чому ж саме ця праця була практично утаємничена та заборонена більш ніж століття на території Російської імперії, та згодом — і в СРСР, навіть незважаючи на те, що вона була написана класиком і засновником  пануючої в СРСР «марксистсько-ленінської науки та ідеології» Карлом Марксом? Гадаю, навіть наведені вище рядки із неї  уже дають нам  часткову  відповідь на це.

Карл Маркс вважав стародавню Русь із столицею в Києві не монослов’янською державою, а готичною  імперією Рюриковичів (IX —XI cтст.), яка мала такий же історично-цивілізаційний вплив на  розвиток Східної Європи, як і свого часу франкська імперія Карла Великого (VIII — IX стст.) на Європу Західну.

Причому слово «імперія»  має тут ключове значення. Стародавні кельтські країни — Галлія та Британія — входили до складу Римської імперії, але це не дало згодом права французам і британцям назвати себе римлянами та привласнити собі всю Римську історію.

Імператора франків Карла Великого вшановують як національного героя і засновника двох могутніх держав — Німеччини та Франції, але французький імператор Наполеон Бонапарт не робив на цій підставі спроби в XIX столітті переписати історію французьких та німецьких земель і проголосити, наприклад, баварців, швабів і саксонців, які раніше належали до складу імперії германських франків, «малофранцузами».