Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Пам’ятка героїчної доби

Літопис Самовидця: постать автора крізь туман віків
16 липня, 2005 - 00:00
ПЕРША СТОРІНКА РУКОПИСУ «ЛІТОПИСУ САМОВИДЦЯ» / ОСИП БОДЯНСЬКИЙ, ПЕРШИЙ ПУБЛІКАТОР «ЛІТОПИСУ САМОВИДЦЯ» (1846 р.)

Для того, щоб об’єктивно оцінювати складні історичні процеси, історик-дослідник мусить насамперед стояти на твердому, надійному ґрунті фактів. Більше того, є всі підстави вважати, що будь-яка наука (історія зокрема) починається там і тоді, де й коли починається ретельний аналіз наявних в її розпорядженні фактичних даних. У загальному вигляді цю істину знали ще давні греки. Проте історична наука, ясна річ, має свою специфіку. Якщо в науках точних (особливо прикладного, технічного характеру) особливу, навіть фундаментальну роль відіграє експеримент, без якого неможливі або вкрай ускладнені будь-які обґрунтовані узагальнення, то в історії певною мірою подібну функцію виконує робота з історичними джерелами. Це — опорна, несуча конструкція цієї науки, без цього навіть саме її існування немислиме (адже — дозволимо собі такий жарт — історик, на відміну від фізика, позбавлений можливості провести, хай навіть уявний, «експеримент» по «воскресінню», скажімо, Богдана Хмельницького і спитати його, «як же все відбувалось насправді» тоді, у XVII столітті!).

Проте в руках у історика є джерела, критичний, добросовісний та копіткий аналіз яких тільки й відкриває шлях до істини. Український історик «приречений» (в доброму розумінні цього слова) працювати з таким дуже своєрідним та цікавим видом історичних джерел, як літописи — доби Київської Русі та козацькі літописи. Мова у нас зараз піде про один з найбільш відомих, змістовних та шанованих козацьких літописів (поряд з творами Самійла Величка та Григорія Граб’янки) — літопис Самовидця.

Цінність цього визначного документа історичної та суспільно- політичної думки України другої половини XVII століття визначається, перш за все, тим, що літопис Самовидця доносить до нас повідомлення, оповіді, найрізноманітнішу інформацію (супроводжувану певними суб’єктивними оцінками автора або ж взагалі без будь-яких оцінок), що практично не збереглися в ніяких інших письмових джерелах доби Козацької держави. Не можна не звернути уваги на стиль і мову оповідача. Чи йдеться про початок національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького (до речі, саме з подій 1648 року й розпочинається літопис Самовидця), чи про трагедію Руїни, чи про роки гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи — скрізь таємничий автор (до з’ясування його загадкової особи ми ще повернемось) веде свій виклад чіткою, ясною, прозорою мовою, майже позбавленою книжності, прикрас, впливу латинської, німецької або польської літератури. Може, тому, за свідченнями сучасників, Самовидців літопис цінували, читали та використовували у художній та науковій творчості такі видатні українці, як Тарас Шевченко і Михайло Максимович, Іван Франко, Дмитро Яворницький, Микола Костомаров, Орест Левицький...

Але ким же був — запитає читач — автор цього славетного історичного джерела (вперше його опублікував лише в 1846 році відомий український і російський культурний діяч, письменник, публіцист та історик Осип Бодянський під назвою: «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти»)? Адже зрозуміло, що «Самовидець» — то явно є псевдонім, за яким ховається справжній автор. Зауважимо, що літопис Самовидця (подібно до інших козацьких історичних джерел XVII ст.) без назви й імені автора зберігався в списках. Своєрідним рубежем для твору Самовидця став 1840 рік, коли один із списків (певною мірою випадково) опинився в руках майбутнього класика української літератури Пантелеймона Куліша. Саме молодий Куліш (йому був тоді 21 рік) дуже швидко оцінив історичну та літературну цінність літопису, захопився стилем викладу і поглядами автора й заходився популяризувати документ серед наукової громадськості, докладаючи чимало зусиль до розшуку нових списків цієї пам’ятки.

Внаслідок наполегливих зусиль декількох поколінь істориків (особливо слід відзначити заслуги видатного вченого, академіка Ореста Левицького, а також таких визначних науковців, як Дмитро Багалій та Микола Петровський) було здійснено порівняльне дослідження наявних списків літопису, проаналізовано можливі етапи та строки його написання. Короткі висновки можна викласти таким чином. Як з’ясувалось, до оригіналу з усіх наявних найближче стоїть так званий список Іскрицького (до речі, він же є й найдавнішим — таке трапляється не так вже й рідко у практиці роботи істориків). Взагалі ж у розпорядженні дослідників перебувало шість різних списків літопису, створених на Лівобережній Україні ще у середині XVIII століття, а також на початку століття ХIХ, тобто через декілька поколінь після смерті гіпотетичного автора.

Саме час розповісти коротко про те, що ж з’ясували вчені про особу цього автора. Після тривалих дискусій, де конкурували зовсім різні точки зору (так, Михайло Грушевський вважав, що творець літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії, Микола Костомаров називав прізвище наказного гетьмана та обозного Федора Коробки, а Куліш стверджував, що автор був священиком), дослідники в більшості своїй погодились: найбільш імовірним є припущення, що літопис створений генеральним підскарбієм, наказним ніжинським полковником (за часів гетьманування Івана Брюховецького), брацлавським протопопом і стародубським священиком Романом Ракушкою-Романовським (1622—1703). За своє рідкісно довге для XVII століття життя ця людина бачила дуже багато, справді була очевидцем переважної більшості доленосних історичних подій доби: Хмельниччини й так званого Переяславського «возз’єднання» 1654 року, «Чорної Ради» у Ніжині 1663 року і обрання гетьманом Демьяна Многогрішного (рік 1669 й)... І всі ці колізії (літопис завершується описом подій 1702 року) викладені жваво, яскраво, гострим поглядом не стільки байдужого спостерігача, скільки активного учасника історичного процесу. В цьому — цінність літопису.

Що можна сказати про погляди Ракушки Романовського на політичні та соціальні проблеми сучасної йому України? Часом простежується певне співчуття літописця до стану «значних» козаків, старшини, правлячої еліти (не забуваймо, що він кілька років обіймав вельми високу посаду генерального підскарбія гетьманського уряду!) і, навпаки, деяка неприхильність до «низів». Так, описуючи перебіг і наслідки Чорної Ради, він, безперечно, не схвалює анархічні та криваві виступи «голоти», «чорного» люду, які, на думку автора, призводять лише до згубних для України міжусобиць та розбрату. Суспільний ідеал Ракушки Романовського — це спокій і порядок у державі, з чітким поділом суспільства на «значних», заможних, представників старшини і селянський (почасти також і міщанський міський) підпорядкований стан. Результати Чорної Ради, наприклад, Самовидець описує так (мова, стиль та орфографія оригіналу збережені): «При котором настановливаню полковников много козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено. А старшина козаки значніе, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли».

Проте важливо враховувати: перед нами, безперечно, переконаний і щирий український патріот. Ось в чому вбачає Самовидець причини початку національної революції Богдана Хмельницького: «Початок и причин войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козакам отягощеніе». І далі Ракушка Романовський докладно, на декількох сторінках розповідає про нестерпну, «вибухову» ситуацію, що склалася в Україні в 30—40 і роки XVIIстоліття. Тут і наруга над реєстровим козацтвом, коли багато сміливих, гордих людей фактично потрапляло в панщизняну залежність, займалися принизливою для козацької гідності «чорною» роботою (до речі, відомо, що й чисельність цих військ, згідно з ухвалою 1638 р., укладеною під колосальним тиском польського уряду, була встановлена на небувало низькому рівні — лише шість тисяч козаків). Тут і «кривди людей посполитых», які, влучно пише Самовидець, «жили в бидлах». Тут і утиски православного духовенства (щоправда, дещо менші на Лівобережжі, де проживав автор). Отже, висновок з тяжкої, похмурої картини, відтвореної Самовидцем, однозначний: так, «рідкий в той кріві на той час рук своїх не умочил», але народ, безперечно, має право на повстання, на протест.

Літопис Ракушки Романовсь кого Самовидця є річчю воістинуунікальною. Охоплюючи 54(!) неймовірно драматичні роки української історії, з 1648 по 1702 й,це творіння нашої суспільної думки тієї далекої, незабутньої доби доносить і зараз до нас правду про Хмельниччину, Руїну, про найскладніші, заплутані суспільно політичні конфлікти XVII століття. І немає жодного перебільшення в словах Пантелеймона Куліша, який вважав, що цей документ «не має нічого рівного собі серед українських джерел. А Леся Українка писала в листі до Агатангела Кримського (24 травня 1912 р.): «Мені здається, що якби я сама прочитала «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети». Заслужено висока оцінка нашої геніальної поетеси!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments