Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення.
Степан Бандера, український політичний діяч, лідер ОУН

Перший і другий Гетьманати в Україні

Козаки та державотворці: прорив у майбутнє
11 травня, 2018 - 09:59

Закінчення. Початок читайте «День», № 73-74, 75-76

Такі послідовно конструктивні наміри діяльності гетьманського уряду весь час наштовхувались на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувалися згаданими політичними колами як «виступи проти самої української національності».

Разом з тим, замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність. Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані їм міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів Ради міністерства внутрішніх справ, губернських староств, у тому числі Київщини. І хоч від цих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці» фактично самоусувалися від національно-державницької розбудовчої діяльності й відкривали шлях антиукраїнським силам у державний апарат.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який опікувався питаннями міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не шляхом законів, а нотами, або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. Вихід Української держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які ґрунтувалися на українських гетьманських традиціях і ще не застосовувалися в тогочасній дипломатичній практиці. Визнання влади Гетьмана де-юре було здійснено насамперед Німеччиною та Австро-Угорщиною в Києві уже 2 травня 1918 року. За кілька днів це було зроблено також Болгарією і Туреччиною. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Гетьман висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі так званої козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію. Ця територія, заселена донськими, кубанськими, терськими, уральськими (яіцькими) козаками, кавказькими народами, калмиками, казахами, містила також потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя. Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давало реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності.

На початок листопада 1918 року був готовий проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути розподіленими між селянами за допомогою Державного земельного банку в розмірі не більше ніж 25 десятин на одне господарство. Від відчуження землі звільнялись лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин кожне.


Є ВСІ ПІДСТАВИ СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ Є ОДНИМ ІЗ НАЙБІЛЬШИХ ДЕРЖАВОТВОРЦІВ УКРАЇНИ, ПОРЯД ІЗ БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ

На думку фахівців, цей закон був одним із найбільш демократичних порівняно із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення зазначеної реформи, безперечно, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основу якого становили самодостатні індивідуальні господарства середнього рівня заможності, що мало зумовити утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом та Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва та їхнім генератором водночас. Такою верствою могло стати відновлене на той час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української держави. З огляду на це, цілком логічно, відновлення Гетьманства зумовило відродження козацтва як стану, який був основою існування Першого Гетьманату. Козацтво постало знову на підставі закону — Універсалу Гетьмана всієї України 16 жовтня 1918 року.

Культурно-творча діяльність доби Павла Скоропадського спиралася на меценатську традицію українських гетьманів, які підтримували загальнонаціональний напрямок розвитку української культури. Починаючи від П. Конашевича-Сагайдачного, який записався з усім Військом Запорозьким у Київське братство, підтримав створення Києво-Могилянського колегіуму, і закінчуючи К. Розумовським, який плекав ідею створення університету в Батурині, — всі українські гетьмани були самовідданими опікунами освіти й науки. Навіть за нетривалий період гетьманування П. Скоропадський заснував два українських університети — в Києві й Кам’янці-Подільському — та Українську академію наук.

Гетьман не мав наміру обмежитись відкриттям двох українських університетів. Готувалося створення українських університетів в Одесі та Харкові шляхом реорганізації наявних там російських університетів, а також у Катеринодарі на Кубані та у Сімферополі в Криму. Особливо слід відзначити, що на державний кошт були прийняті всі українські середні школи, створені українською громадськістю в добу Центральної Ради, і водночас було відкрито цілу низку нових українських початкових шкіл та гімназій, які фінансувалися державою.

Дійсно нетривалий час перебування П. Скоропадського на чолі Другого Гетьманату засвідчив, що Україна отримала історичну постать, яка за винятково тяжких обставин зуміла вивести корабель української державності із трясовиння хаосу та анархії, безоглядної політичної демагогії, безплідних соціальних експериментів, ігнорування загальнонаціональних потреб суспільства і спрямувати його у конструктивне русло законності та порядку.

Комплекс державних заходів гетьмана Павла Скоропадського став тим реальним матеріалом, який дав можливість лідерові українського консерватизму В’ячеславу Липинському створити політичний трактат «Листи до братів-хліборобів» та озброїти українців теоретичним і практичним знаряддями державотворення.

Діяльність П. Скоропадського дає всі підстави трактувати його як одного з найефективніших державних діячів української історії і ставить його в один ряд з видатними державотворцями Європи. Цілком доречним є проведення паралелі між Б. Хмельницьким і П. Скоропадським.

Наведена вище Л. Кубалею характеристика керманича Першого Гетьманату, який постав у 1648 — 1657 рр., повною мірою належить і П. Скоропадському. Обох їх на поверхню політичного життя винесли масштабні соціальні зрушення, хоча жоден із них не був «революціонером». Обидва намагалися ввести розбурхане народне море в русло нового національного державного життя.

Б. Хмельницькій у своїй діяльності спирався насамперед на козацтво і залучав до співпраці всі інші верстви, у тім числі шляхту. П. Скоропадський відновив той самий процес у модерних умовах, але в надзвичайно спресованому часовому вимірі. Він продемонстрував стиль управління, який мав універсальні риси, характерні для видатних державних діячів Європи Нової та Новітньої доби. Гетьманові доводилося утримувати державність, поборюючи протидію антидержавних чинників як у середовищі «низів», так і «верхів» суспільства.

Вбивчу іронічну оцінку цьому опозиційному соціуму дав Петро Стебницький у листі до Євгена Чикаленка: «...Знизу стихія, яка правда розбурхалася, але без доброго керівництва сама нічого не здобуде. А згори — організоване представництво трьох політичних напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти. З такою спілкою трудно вести добру політику, і зостається покладати надію... на українського Бозю».

На тернистому шляху утвердження національної державності Гетьман, на жаль, не зустрів розуміння і підтримки соціалістичної більшості тогочасного українського політикуму. П. Скоропадський і створений ним Другий Гетьманат надовго стали об’єктом упереджених політичних оцінок, несправедливих закидів, невиправданої негативної міфологізації, відвертих фальсифікацій. І досі можна почути «оцінки» П. Скоропадського як представника експлуататорських класів, царського генерала, прислужника Німеччини та прихильника «єдиної неділимої Росії» тощо. Наведені вище факти переконливо спростовують ці й подібні характеристики. Саме Другий Гетьманат, який послідовно обстоював приватну власність як основу цивілізаційного існування України, неухильно протистояв російській соціалістичній революції, яка принесла в Україну небачений терор, колективізацію та штучний голод і геноцид, безоглядний грабунок її матеріальних ресурсів, варварське нищення її духовності.

Можна лише уявити собі, якою стала б Україна, якби українські соціалісти разом із більшовиками не здійснили своєї Каїнової роботи і не зліквідували б Другий Гетьманат. Але історія не толерує умовного способу.

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments