В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Ті, хто подав нам руку-2

Європейські союзники Богдана Хмельницького у боротьбі за незалежність України
27 червня, 2019 - 10:15
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПІД ЧАС ПЕРЕГОВОРІВ, ЗОКРЕМА ЗІ ШВЕЦІЄЮ, НАПОЛЯГАВ, ЩО МУСИТЬ МАТИ «ВСЮ РУСЬ, ДЕ ВІРА ПРАВОСЛАВНА ГРЕЦЬКА БУЛА»

Продовження. Початок читайте у «Дні» №108-109. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

До 1648 р. держава Фрідріха-Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Пруссія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у «велику державу» Європи. У значній мірі завдяки їй Фрідріх-Вільгельм І зміг анулювати залежність Пруссії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом у єдине королівство.

Фрідріх-Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць Речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Король мав численних експертів з «польських питань», які докладно інформували його про перебіг подій в Україні. Характерно, що вони враховували можливість краху магнатсько-шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов’язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави. Цікаво зазначити, що навіть ці прусські радники «жалюгідний стан Польської Корони» вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простим людом, зокрема в Україні-Русі. «Очевидно, було б краще для Польської Корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу; тоді так часто вона не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти».

Польський король Ян Казимир не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх-Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, «держава багата й сильна», опинилася внаслідок «великої козацької війни», і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати.

Вже за кілька місяців після вибуху козацького повстання в Україні Фрідріх-Вільгельм отримав від короля Яна-Казимира «асекурацію», яка звільняла його від складання особистого «голду» польському королю і щорічної сплати грошової данини як знаку залежності від Польщі.

Від становлення самостійної України, таким чином, залежав подальший зріст Прусської держави і посилення авторитету її володаря, прозваного пізніше великим. Тісно пов’язана зі Швецією, Пруссія об’єктивно ставала союзником Україні в її боротьбі з Польщею і активно разом зі шведами приступила до створення антипольської та антимосковської коаліції.

В коаліції держав, яка формувалася на сході Європи, гетьманській дипломатії вдалося забезпечити собі один із вирішальних голосів і висунути нову Українську державу на становище не тільки абсолютно суверенної країни, а й такої, що веде свою окрему виразну політику. Європа побачила, що державний організм, збудований залізною волею козацького лідера, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що має на Сході не менше значення від Москви та Польщі і може відіграти велику роль в питаннях політичної рівноваги й паралізувати загарбницькі тенденції цих двох експансіоністських держав. Таким чином, Україна, спираючись на підтримку низки європейських держав, здобула собі в міжнародних відносинах утрачене нею право рівності супроти Москви та Польщі — право, що від початку й до кінця існування української нації було, є і має бути першою й необхідною передумовою її вільного, незалежного життя.

У цю новопосталу коаліцію держав входили Швеція, Пруссія, Україна, Семигород, Молдавія, Валахія й Литва. Вона була звернена безпосередньо проти Москви з одного боку і проти Польщі та Криму з другого (посередньо, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити супроти Польщі, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучого збройного зіткнення з Москвою, можливо, до часу закінчення боротьби з Польщею і добитися нейтралітету Туреччини — таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції.

Територіальним сполучником між північною шведсько-прусською групою коаліції та її південною групою мала стати Литва.

Після смерті найвидатнішого представника й чільника литовського сепаратизму, князя Януша Радзивіла, провід цього антипольського руху опинився в руках його брата — князя Богуслава. В ході шведсько-польської війни він із своїми прихильниками переходить на бік шведського короля і приймає шведську протекцію. Патронат щодо князя Радзивіла утверджує й гетьман Б. Хмельницький, який зараз же звернувся до царя з проханням повернути конфісковані радзивілівські маєтності, а князю Богуславу обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як король шведський, так і гетьман український забезпечували князю Богуславу суверенне володіння князівством Слуцьким і воєводством Новогродським із суміжними литовськими землями.

Південну групу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Валахія. Три останні держави, зв’язані тісними спільними інтересами і васальною залежністю від Порти, були так само тісно пов’язані і з Україною. Молдавію й Валахією лучили з Україною давні культурні, релігійні й династичні відносини (між іншим, після смерті свого сина Тимофія гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднало їх також сусідство та спільна боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні й військові зносини (багато угорців було серед козаків, і цілі відділи козацькі залучалися на угорську службу) існували між Україною й Семигородом. Зміцніли вони особливо в ситуації, коли князь семигородський Юрій II Ракочі поставив за мету розширити свою державу коштом Польщі й коли для цього йому стала необхідною українська допомога, а також молдавська й волоська. Цю останню він міг дістати теж тільки тоді, коли б Україна взяла на себе оборону цих земель від очікуваних татарських нападів. Одночасно Ракочі був у найтісніших зносинах із королем шведським Карлом-Густавом, а енергійно посередничав у цих зносинах Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було тоді якнайшвидше укладення союзу некатолицьких держав Європи.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції цих двох експансіоністів, була зв’язана цілою низкою угод і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництва Швеції від початку 1656 року з одного боку семигородськими послами в Чигирині — Стефаном Лютшем і Францом Себешим, а з другого — українськими послами в Семигороді Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким, — був укладений обома сторонами 7 вересня 1656 р. «трактат вічної приязні» між гетьманом Хмельницьким і князем Ракочі. Підписали цей трактат від імені гетьмана уповноважені посли — генеральний осавул Іван Ковалевський і писар Іван Груша, прийняті князем з надзвичайними почестями. Згідно з цим трактатом, як Хмельницький і його спадкоємці, так і Ракочі взаємно зобов’язувалися боронити себе від ворогів. В ситуації, якщо Ракочі розпочне війну з Польщею, гетьман мав прислати йому військову допомогу, не оглядаючись на царя. За це Б. Хмельницький мав отримати всю Червону Русь. Крім того, Ракочі мав допомагати гетьманові одержати частину Білої Русі з титулом князя і підтримати гетьманський намір передати цей титул, як і всю верховну владу в Україні, у спадок синові Юрію.

На підставі тієї ж умови господарі Молдавії і Валахії мали дати допомогу Ракочі: перший — три тисячі вояків, другий — дві тисячі, і за те гетьман зобов’язувався надавати їм допомогу від татар.

Довідавшись про підписання договору між гетьманом і Ракочі, король шведський поспішив сам підписати з останнім трактат «вічного союзу» (6 грудня 1656 р.).

Зносини гетьмана Б. Хмельницького зі Швецією почалися ще за панування королеви шведської Христини в 1652 р. за посередництва давнього прихильника козацтва, підканцлера коронного Ієроніма Радзієвського, який в той час як емігрант із Польщі перебував при шведськім дворі. Пізніший союз України з Москвою став трохи цим зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 р. Москва не хотіла пропустити у Швецію послів гетьмана — Силуяна Мужиловського і Бурлая. Незважаючи, однак, на перешкоди з боку Москви, зносини ті все ж продовжувалися. Після підписання Переяславської угоди гетьман посилає у липні 1654 р. до шведської королеви нове посольство — надзвичайно спритного українського дипломата афонського монаха отця Данила.

Після сходження на шведський престол короля Карла-Густава, в міру того, як відносини гетьмана з Москвою виглядають дедалі більш напруженими, його взаємини з новим шведським королем стають тіснішими й жвавішими. У вересні 1655 р. щойно розпочалася шведсько-польська війна, Б. Хмельницький пропонує Карлу-Густаву союз і допомогу проти Польщі з тим, щоб усі «руські землі» Речі Посполитої були віддані козацькій Україні і щоб король шведський зі своїми військами «за Віслу» не переходив. Через кілька місяців, у листопаді того самого року, побачивши, що в Порті сильно ростуть польські антиукраїнські впливи, гетьман знову через отця Данила представляє амбітному шведському володарю широкий військовий план коаліції Швеції, України, Москви, Англії, Венеції, Австрії та Персії — коаліції, що мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільнення з мусульманської неволі всіх християн, і насамперед греків.

Король шведський, що саме тоді перебував у своїй армії в поході проти Польщі, прийняв гетьманського посла з незвичайною шаною, бучно, за обідом пив за здоров’я Б. Хмельницького, а до шведської Державної ради, де було багато прихильників Польщі, написав, що для нього «сила козацька більше варта від приязні польської». Незабаром, навесні 1656 р,. він вислав в Україну свого посла Грондського, і з того часу дипломатичні зносини між королем та гетьманом набули постійного та регулярного характеру. Україна в політиці шведській займає настільки поважне місце, що в конгресі, який за ініціативи Франції мав відбутися наприкінці 1656 р. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були — на жадання короля Карла-Густава — взяти участь і представники гетьмана Б. Хмельницького.

Єдиною точкою незгоди у шведсько-українських переговорах, що велися протягом 1656 р., була справа «руських земель» Речі Посполитої. До цієї етнічно української, але ще не козацької території, мав претензії король шведський і частково — за його ж намовою — князь семигородський. Але при цьому гетьман цих земель нікому й у жодному разі уступити не хотів. Справа ця поставила під питання, здавалося, зовсім налагоджене укладення шведсько-українського договору в січні 1657 р., коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигирина готовий проект союзу (projectum foederis). Б. Хмельницький, довідавшись, що король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не захотів навіть говорити. Переказавши через генерального писаря Виговського, що він мусить мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу», — гетьман наказав одночасно повідомити послам, що коні для них в дорогу вже готові...

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: