Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Великий пророк-бунтівник

Михайло Драгоманов у соціокультурному просторі України та Європи
9 грудня, 2016 - 10:31
ФОТО З САЙТА LITOPYS.COM.UA
Віктор АНДРУЩЕНКО

Нещодавно виповнилось 175 років від дня народження видатного українського мислителя — історика, філософа, культуролога та педагога — Михайла Петровича Драгоманова. Разом із громадою Києва, за участю представників європейської інтелігенції, цей знаменний ювілей вченого урочисто відзначив колектив університету, який названо його ім’ям, — Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. Славне ім’я Драгоманова надовго було викреслене з історії. Царизм і більшовизм ненавидів і боявся його вільнодумства, національного духу й заклику до просвітництва, відродження і розвитку національної культури, демократизму та народовладдя.

Вивчати філософські, педагогічні, культурологічні праці М.Драгоманова за тих часів було небезпечно. Всіх, хто так чи інакше торкався його величезної спадщини, засуджували, карали, виганяли з університетів. Ідеологів царизму, а вслід за ними — радянського більшовизму — не влаштовували національно спрямований пафос драгоманівського вчення, бунтівний дух його творчості, обґрунтування ним основних підвалин (економічних, політичних, соціокультурних, педагогічних) національної ідеології українства. Нині теоретику віддається належне. Сьогодні маємо можливість вивчати його спадщину, відверто полемізувати з М.Драгомановим щодо майбутнього суспільства в цілому, українського громадянського життя, організації педагогічної справи, зокрема.

Перу М.Драгоманова належать такі фундаментальні праці: «Положение и задачи науки древней истории», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу» та ін. Написане М.Драгомановим «Переднє слово» до «Громади», за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить «переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки»; понад те, зазначає вчений, його «Переднє слово» «можна взагалі вважати першою українською політичною програмою». Те ж саме стосується педагогічної спадщини вченого. До речі, такі велети гуманістичного духу, як Іван Франко та Леся Українка, його педагогічну спадщину розглядали як фундамент теорії національного виховання особистості.


ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ЗДОБУТКИ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА — ІСТОРИКА, ПЕДАГОГА, ФОЛЬКЛОРИСТА, ПОЛІТОЛОГА, ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА — ЗАЛИШАЮТЬСЯ ДУЖЕ ВАЖЛИВИМИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Драгоманов чудово розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а підкреслив роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив із множинності чинників, що детермінують історичний процес.

Насильницької революції та пролетарської диктатури М.Драгоманов не приймав. Учений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише й можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості. Вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Саме цей висновок М.Драгоманова спричинив нищівну критику вченого з боку беззаперечного лідера більшовиків В.Леніна. Намагаючись відповісти демократам і М.Драгоманову, В.Ленін писав: «Не дозволено було б забувати, що, відстоюючи централізм, ми відстоюємо виключно демократичний централізм. Щодо цього всяке міщанство взагалі і національне міщанство (покійний Драгоманов, зокрема) внесли таку плутанину в питання, що доводиться знов і знов приділяти час його розплутуванню» (Ленін В. Твори. — Т.20. — С.28).

Нині «розплутувати» треба В.Леніна. Ідеї ж М.Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, працювати в сучасному політичному, ідеологічному та культурному полі. Для цього їх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.

Політичні, культурологічні та філософські роздуми М.Драгоманова створили підґрунтя для його конструктивних побудов у царині педагогіки. Педагогічну спадщину М.Драгоманова я називаю «епохальною» саме тому, що вона витримала усілякі гоніння, пережила три епохи й постає нині у вигляді анклаву креативних ідей народності, людинолюбства, гуманізму і демократизму, які вкрай потрібні українському суспільству, яке відроджується. Вчений обстоював ідею просвітництва, спрямовану на формування національного духу українства.

М.Драгоманов є тією постаттю, на надбаннях якої відточували свої погляди практично всі наступні педагоги як в Україні, так і в європейському освітньому просторі. Секрет його величі — в розумінні педагогіки як теорії і практики становлення особистості на основі виховання новітнього інтелекту нації у поєднанні з глибокими народними традиціями, її спрямування у річище державотворчих процесів, які забезпечували б свободу і саморозвиток людини. Драгоманов розглядав інтелект і його зрощення засобами освіти як найголовніший чинник суспільного прогресу. Освіта, зокрема університет, в його уяві мають виконати основне соціальне завдання — здійснити підготовку нової еліти для майбутніх гуманістичних і демократичних прогресивних перетворень. Власне, цим філософсько-педагогічним передбаченням мислитель перейшов Рубікон двох століть — ХІХ і ХХ й постав як вчитель епохальної величі та значення.

У чому ж оригінальність, епохальність, а звідси й значимість педагогічного вчення мислителя? Насамперед, в обґрунтуванні української національної ідеї як ідеологічного, духовного стрижня всієї просвітницької політики і практики України.

Як відомо, система освіти цього періоду базувалась на «Попередніх правилах народного просвітництва» (1803 р.) та «Статуті навчальних закладів, підзвітних університетам» (1804 р.), пізніше — на реакційному «Статуті гімназій та училищ...» (1928 р.), ініційованому Миколою І. Згідно з їхніми настановами, «все шкідливе для держави», що ввійшло в навчальні предмети, підлягало викоріненню; навчання підпорядковувалось «істинним началам» — основам християнства, відданості государю та Вітчизні. Після революційних подій у Європі, польського повстання 1830 — 1831 рр. та європейської революції 1848 року найбільш реакційним у справі просвітництва вважалося «вільнодумство», народність, національно спрямоване навчання та виховання молоді.

Незважаючи на суворі застереження уряду, саме на цих засадах і спробував розбудувати українську народну школу М.Драгоманов. Блискуче знання грецької та римської історії та літератури, вивченням яких він захоплювався ще з гімназії, підштовхувало молодого вченого і педагога до республіканського стилю мислення; заглиблення ж в історію власного народу, який поступово усвідомлював себе як націю, збуджувало народницькі настрої, українство — як ідеологію навчання і виховання.

Фундаментальна думка мислителя розгорталась у царині утвердження народної педагогіки — українського фольклору, звичаїв, обрядів, релігійних вірувань, символів народного мистецтва, іграшок тощо. Драгоманов намагався утвердити її на противагу русифікаторській політиці, що впроваджувалась.

Другою змістовною лінією, яка виводить мислителя на гребень педагогічних роздумів епохи й утверджує його як своєрідного містка в майбутнє, є ідея родинного виховання особистості як однієї з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків та інших родичів з повсякденним впливом сімейного побуту та школи, соціального і природного оточення. Узагальнюючи й продовжуючи українську культурно-історичну традицію, М. Драгоманов розглядав родинне виховання як першу природну і постійно діючу ланку національного виховання дітей засобами народної педагогіки в колі найближчих по крові та духу людей. Учений вбачав у ньому не лише засіб становлення особистості, а й джерело зміцнення єдності поколінь, що створюють народ і націю, об’єднуються в державу. Він підкреслював, що піклування про розвиток і виховання дитини дає батькам відчуття повноти життя, особистого щастя та власної значущості, піднімає їх над повсякденністю й наближає до ідеалу. Основними засобами родинного виховання є: любов до дитини; трудовий характер життєдіяльності; слово (роз’яснення, бесіда, розповідь, навіювання, настанови, прохання, розмова тощо); усна народна творчість (казки, билини, загадки, приказки, прислів’я та ін.); приклад старших; праця і творчість; ігри; сімейні, народні та національні традиції; народні та релігійні обряди і ритуали, свята; заохочення й покарання тощо.

Третя ідея М.Драгоманова полягала в навчанні та вихованні поколінь на матеріалі української культури як окремого, а головне — унікального й неповторного утворення, що займає належне місце в скарбниці світової культури.

Вчений і педагог утверджував ідеї навчання і виховання молоді на спадщині «старовини», в основному козацької доби, звідки черпалися виховні ідеали. Саме з «подачі» Драгоманова і «Громадівців» пріоритетними цінностями в українській педагогіці й теорії виховання стали українська (рідна) мова; патріотизм, історизм, народність, релігійні морально-етичні постулати (духовність).

Відомо, що оцінка ідейної спадщини того чи іншого мислителя з позицій сьогодення, ще більше — з позицій її продовження в майбутнє — безпощадна. Вона не рахується з умовами, наявним матеріалом, обставинами, соціокультурними реаліями часу, в якому жив і творив вчений. «Так» або «ні» — ця методологія одних підносила на гребень «незаперечного визнання», або викреслювала з історії розвитку культури. Однак М.Драгоманов завжди був присутній у соціокультурному, зокрема й педагогічному просторі епохи. Мислитель спрогнозував його розвиток, вийшовши за межі наявної системи освіти, духовного контексту і спрямованості. Він пояснив нації сутність потреби саме через освіту та виховання забезпечити життєстійкість нації, яка стверджувалась в умовах бездержавності й жорсткого тиску з боку царської реакції. Ідей М.Драгоманова є також високовартісними для всього європростору освіти.

М.Драгоманов залишається Пророком, який перекинув місток через епохи, виховав покоління просвітників, знаковими постатями серед яких стали такі видатні діячі освіти і культури, як Іван Франко та Леся Українка.

Віктор АНДРУЩЕНКО, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН і академік НАПН України, ректор НПУ імені М.П.Драгоманова
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments