38-ма весна без Володимира Iвасюка

Травень 1979 року назавжди увійшов у історію України місяцем скорботи і туги за популярним композитором, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому. Володимира Івасюка вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним... Кому ж завадив молодий, обдарований маестро, поет, який у 1970-х спромігся однією лише піснею змусити всіх у колишньому СРСР розуміти українську мову?

22 травня Львів прощався зі своїм улюбленцем, якого шанували і малі, й сивочолі. Це була небачена у ті роки процесія й фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно-владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон «самогубця». Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вишах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою. У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично-прокурорське радянське «правосуддя», ніхто не повірив. Пошепки усі казали — «вбили Володю»...

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК, 1976 Р. / ФОТО РОМАНА БАРАНА

На похорон прийшли не лише львів’яни, а також приїжджі з сіл та інших областей, їх було приблизно п’ятдесят тисяч. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Івасюк. Якщо приїжджі були з жалобними вінками в руках, то водії львівських таксі запитували, для кого призначені їхні вінки. Коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали грошей. Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — біля Володі, останні живі квіти його останньої весни... Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у довжелезну машину, яку надала консерваторія. Скандування сотень голосів: «На руки! На руки! Нести!» — не дозволило цього. Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів встеляла останній земний зелений шлях великого українця. Попереду траурної процесії у національному строї йшла і несла у руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Володимира Патика, студентка медінституту Оксана. Лише через 38 років, у травні 2017-го, вона дала своє перше інтерв’ю для читачів «Дня» про ті скорботні дні.

«ВИПАДКОВІ РЕЧІ У НАШОМУ ЖИТТІ Є ЗОВСІМ НЕ ВИПАДКОВИМИ»

— Чи твої батьки, Оксано, приятелювали з Володимиром Івасюком?

— Навпроти львівського Володиного помешкання на першому поверсі жила пані Стефа Казімірська, з якою дружила моя мама. Звісно, що Патики зналися з Івасюком, а хто тоді з львівської інтелігенції його не знав? Він же мав неймовірну популярність. І навіть те, що у чернівецькій квартирі Івасюків ще за життя композитора на видному місці висів прекрасний натюрморт із гладіолусів роботи мого батька, це говорить радше про любов і пошану до таланту великого українця. Мав за честь зробити такий подарунок, і зробив! А коли Володя зізнався, що гладіолуси — його улюблені квіти, тато не роздумуючи зробив з величезною радістю свій дарунок. Так виглядало, що робота чекала на нього.

Дуже добре пригадую той час, коли Володя ще 24 квітня пішов із дому і не повернувся... Його шукали і чекали 24 дні! Пані Стефа, звісно, знала більше за нас із мамою. І щоразу, коли Казімірська приходила до нас, то мала хоч сумні, але якісь новини. Не хотілося тоді вірити у трагедію, але час минав, і нічого втішного в тому не було...

Коли закатоване тіло Володі знайшли в Брюховицькому лісі, то мама Івасюка Софія Іванівна та пані Стефа (як найближча сусідка) ходили на впізнання. Ясно було, що вбили... Не зрозуміти і не бачити цього звірства не можна було! Але кричати, волати чи робити якісь гучні заяви тоді, у 1979-му, важко було... На тілі закатованого не було... очей, суцільна рана. Нелюди поламали Володі пальці на обох руках. «Пальчики мої, пальчики...» — раз у раз повторював батько біля синівського гробу. Бузувіри по-звірячому знущались із тіла музиканта і композитора, щоб зробити останні хвилини його земного життя тернисто нестерпними.

— 22 травня 1979 року (у вівторок) на вулиці Львова вийшли тисячі людей. Вони в заціпенінні стояли перед будинком, де мешкав покійний композитор, а у Володиній квартирі стояла труна з його тілом, яку влада не дозволила відкривати. Як сталося так, що ти у національному строї відважилася нести портрет Івасюка?

— Це вийшло якось випадково. Принаймні, тоді так виглядало. Хоч із роками починаєш розуміти, що випадкові речі у нашому житті є зовсім не випадковими. Вже приїхали Левко Дутківський та Назарій Яремчук із Чернівців, Василь Зінкевич прибув із Волині. Прийшли колеги та найвірніші друзі звідусіль... Усі чекали Софію Ротару. Похорон затримувався... Родина та близькі покійного сподівалися, що саме Софія піде на чолі траурної процесії і понесе Володин портрет. Ба більше, бойова пані Стефа (до речі, дружина професора математики) відважно пішла до директора Личаківського цвинтаря (родині було не до того) і узгодила формальності щодо поховання там. Керівник дав згоду, затримка була з документами від влади...

— У той час Софія Михайлівна з ансамблем «Червона рута» перебувала у гастрольному турі на Далекому Сході, а скасувати концерти було рівнозначно зраді Батьківщини. Тоді Ротару вирішила, що співатиме лише Івасюкові пісні, а глядачі, як один, уставали зі своїх місць і стоячи слухали їх...

— Ми ж цього не знали. Якби то нинішні можливості зв’язку... Звісно, що дерев’яного хреста попереду тоді нести не можна було, озвірілі комуністи та їхні боси цього просто не дозволили. Було підготовлено портрет Володі у миртовому вінку...

— Це знамените фото роботи львівського митця Романа Барана було всім рідне і знайоме, адже його знали з обкладинки на платівці фірми «Мелодія» 1977 року «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка», яка розійшлася мільйонними тиражами. Протягом 1977—1978 рр. вона мала аж вісім перевидань. Реальні тиражі навіть складно зараз уявити!

—  Знову ж, нічого випадкового! Коли усі зрозуміли, що Софії Ротару не буде, моя мама сказала: «Може, Оксана то зробить»... Ми мешкали близько, п’ять хвилин ходу. І я швиденько побігла додому, щоб перевдягнутися. Треба віддати належне моїм батькам (тато — відомий художник, мама — лікар), які не могли зрадити чи бодай на мить відступитися від горя всього українського народу. Передати тодішню атмосферу словами просто нереально... Моя мама у той час мала велику колекцію вишиванок. Я вдягнула чорну борщівську шерстяну сорочку, до речі, ношу її й донині, осучаснену і модернізовану. Як і вбираю ту саму крайку та плахту... Увесь цей стрій передам колись своїй онучці Маланці, якій тепер чотири місяці.

Мені у 1979-му було 19 років. Я навчалася у Львівському медичному інституті на третьому курсі. Ні після похорону Івасюка, ні пізніше мені ніхто не сказав жодного слова проти, ніхто не викликав, не дорікав, не виховував... Та й на екзаменах мене «не завалювали». А могли! Бо багатьох моїх однокурсників викликали в деканат. Значить, слідкували, знали в обличчя кожного...

Коли Михайло Григорович, батько Володі, сказав: «Виносьте!», Софії Ротару не було у Львові, і чекати вже більше не могли. Для мене все відбулося, наче в найстрашнішому сні й тумані.

Траурна процесія розтягнулася на кілька кілометрів. Стільки людей на похороні Личаківський цвинтар, мабуть, ще не бачив за всю свою історію. До нього від помешкання Володі йти пішки від сили хвилин 15, а видавалося, що йшли півтори години. Весь транспорт зупинився. Ніде не було видно жодного міліціонера. На тротуарах, узявшись за руки, стояли в ланцюгу молоді хлопці, охороняючи похорон. Усюди, де було можна бачити процесію, охочі це робили: з дахів будинків, балконів, дерев...

Я повільно йшла попереду. Що відбувалося позаду, не бачила. Лише згодом дізналася, що за мною у глибокій зажурі ступали Левко Дутківський і Назарій Яремчук. Буковинці несли великий вінок із живих білих квітів.

«ЗВІДУСІЛЬ ЧУВСЯ НЕ ПЛАЧ, НЕ СТОГІН, А ЩОСЬ НАСТІЛЬКИ ЗБОЛЕНЕ...»

— Володя був неодружений, тож, за національним звичаєм, першим вінком був «кавалерський», він виявився найбільшим серед інших, його й несли Левко з Назарієм.

— Також не могла бачити, але знала, що позаду йдуть поети-піснярі Ростислав Братунь (як виявилося — єдиний представник від влади; вірний друг і співавтор покійного, разом написали 30 пісень), Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Степан Пушик, Микола Петренко, Мирослав Воньо, Юрій Рибчинський, співак Василь Зінкевич, композитори Вадим Ільїн та Ігор Білозір (останній тоді ще — студент Львівської консерваторії), письменник Дмитро Герасимчук, поетеса Ганна Канич, ректор консерваторії Зенон Дашак, Лешек Мазепа, професор, педагог Володі в консерваторії.

Добре пам’ятаю виступи Ростислава Братуня і Романа Кудлика. Й досі дивуюся, як вони могли взагалі говорити... Емоції зашкалювали, звідусіль чувся не плач, не стогін, а щось настільки зболене, про яке не опишеш і не розкажеш... Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», а потім, із опусканням труни в яму, — і «Червону руту», сліз не соромився ніхто... Окрім «тайняків», яких львівська інтелігенція вміла розрізняти і в натовпі, адже це не люди: без серця, без душі, без жалю, без обличчя. Якась сіра маса, якесь «воно». І їх тоді на Личакові було предостатньо.

Благо, що швагер Володин Любомир Криса — професійний фотограф, який зберіг для історії безцінні реліквії-знімки. Навіть я, переглядаючи їх нині, здригаюся і дуже довго прокручую в пам’яті той травневий день 1979-го.

В самогубство брата ніколи не вірили ні старша сестра Галина, ні молодша — Оксана. Івасюки були високо інтелігентною патріотичною родиною, і хоч як би їх плямували комуністи, вони нею й залишилися.

Роман Іваничук, який дуже любив Володю Івасюка, у своїй книжці «Благослови, душе моя, Господа» достеменно підвів риску під тим, про що всі здогадувалися, але мовчали: «Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, — невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі — лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку — і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг — талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, — а ні, то буде таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті й навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства... Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу»...

Влучніше не скажеш! Чесно і правдиво. Які лише нісенітниці не поширювалися, щоб очорнити світле ім’я Володі. Навіть у голову подібне не могло прийти. Але наш народ розумний і добре знав і знає, хто справжній вбивця.

— І влучно висловився про те, що не влаштовувало радянську владу у Володиній творчості, його батько Михайло Григорович: «Краса — вона завжди небезпечна, бо пробуджує свідомість людей, кличе їх до внутрішньої розкутості, свободи, збагачує інтелект. А саме цього найбільше боялися ті, хто хотів тримати український народ у певних рамках, зокрема культурних».

— Окрім фантастичної кількості квітів, що приносили люди на могилу Володі Івасюка, також залишали дуже багато авторських віршів, присвячених йому, часом дуже цікавих і навіть професійних, а також різні записки, звернення, інформації та інше. Так сталося, що не змогли на похорон приїхати надзвичайно популярні «Тріо Мареничів», проте з вуст у вуста передавали слова, які співаки написали на вінку і принесли на могилу наступного дня: «Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою «Червону руту» співати будуть солов’ї!»

Розповісти детально про все я не могла не лише через місяць чи рік, навіть через десятки років!