Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Антиімперський та антимосковський «Москаль-чарівник»?

Котляревський кидає культурний виклик Російській імперії
16 січня, 2020 - 11:02

Щодо «Москаля-чарівника», то, незважаючи на зовнішню «простоту» цього водевілю, він має не менш значний антиімперський контекст, аніж «Наталка Полтавка». Головним негативним персонажем твору є Фінтік. Чимось він нагадує Возного. Обоє вони спілкуються російською мовою — попри те, що є українцями. Їхня мова є «вченою», характерною для канцеляристів. Показовою є пісня, яку Фінтік співає на початку водевілю:

«Ты суд мой и расправа,

  Ты милый протокол,

  Сердечная управа,

  Ты повытье и стол.

  Дороже ты гербовой

  Бумаги для меня;

  Я в самый день почтовый

  Вздыхаю от тебя.

  Перо ты лебедино,

  Хрустальный каламарь!

  Прорцы словцо едино —

  И я твой секретарь»1.

У цій пісні бачимо намагання за допомогою канцеляризмів висловити інтимні почуття. Таке «поєднання непоєднуваного», зрозуміло, викликає сміх. Але ж ці канцеляризми є також інструментами влади. Наприклад, у пісні згадуються суд і розправа.

Фінтік, як і Возний, представляє імперську владу — нехай навіть на «низькому» провінційному рівні. І моральне обличчя як одного, так і другого далеко не найкраще.

Зокрема, Фінтік погано говорить про свою матір: «Мне скучно сидеть дома и заниматься с матушкою. Она такая простая, такая неловкая, во всем по-старосветски поступает; рано обедает, рано спать ложится, рано просыпается, а что всего для меня несноснее, что в нынешнее просвещенное время одевается по-старинному: носит очипок, намитку, плахту и прочие мужичие наряды»2.

Натомість Тетяна, котра є позитивним персонажем твору, засуджує Фінтіка за такі слова та його поведінку щодо матері: «Гріх вам смертний таким сином бути! Яка б ваша мати не була, але вона — мати. Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна; а що себе веде попросту, цього вам стидатися нічого. Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа коло вас облипла і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодувала, до розуму довела: перше до дяка оддала учитись читати, а після до волосного правлєнія писати. Без неї, може б, ви були пастухом, вівчарем або й свиней пасли...» Тетяна навіть дає такий присуд: «Мені здається — хто презираєть рідних своїх, на того ні в чому положиться не можна»3.

На перший погляд, це побутове непорозуміння. Син перебуває під впливом модних новинок, а мати дотримується старих звичаїв. Одвічний конфлікт батьків та дітей.

Але чи цей конфлікт є чисто побутовим? Чи не стоїть за ним щось більше?

Стоїть...

Новинки, які сприймає Фінтік, так чи інакше є елементами імперської культури, як і його «вчена» мова. Мати ж представляє традиційну українську культуру. Тобто за побутовим непорозумінням проглядається конфлікт між імперією та Україною. При цьому автор віддає перевагу останній. І натякає, що на представника імперської влади покластися не можна. Українці мусять самі собі давати раду.

Крім того, у водевілі «Москаль-чарівник» маємо антимосковські, власне антиросійські, моменти. Принаймні тут є протиставлення москалів (росіян) та українців. Чітко вказано на те, що це два окремих народи, які мають різні ментальності й культуру.

Один із головних персонажів цього твору, російський солдат Лихой, за великим рахунком, не є позитивним героєм. Він хитрий, ладний вдаватися до обману. Показове і його прізвище. У перекладі з російської воно означає хвацький. Але походить це прізвище від слова «лихо», яке українською мовою означає біду. Чи не натякає Котляревський, що солдати-москалі в Україні були справжньою бідою для місцевого населення? При цьому варто враховувати, що вони служили опорою імперської влади.

Тетяна в одній зі своїх пісень так характеризує москаля:

Я — хазяйка,

ти — пройдисвіт;

що ж ти розхрабрився?

Оглядайся, щоб у чорта

сам не опинився!4

Також у цій пісні москаль називається лукавим. А Тетянин чоловік Михайло дивується: «Це диво, що москаль голодний заснув, не побивши хазяйки»5. Схоже, безцеремонне ставлення солдатів-москалів до людей, до яких вони ставали на постій, було звичною річчю.

Солдатові-москалю, як і Фінтіку (до речі, обидва вони розмовляють російською мовою), протиставлені селяни Тетяна й Михайло Чупруни, котрі спілкуються українською. Тобто, як і в «Наталці Полтавці», конфлікт між імперією та Україною набуває лінгвістичного характеру.

Тетяна й Михайло не настільки хитрі, як москаль, і не настільки багаті, як Фінтік, але вони люди високої моралі. Тим самим автор вказує на моральну перевагу українського над імперським.

У п’єсі простежується іронічне ставлення до російських пісень та й загалом до російської культури. Ось один діалог, у якому йдеться про культурний конфлікт між росіянами та українцями:

«Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата.) Сядь та послухай, як вона співає»6.

Конфлікт цей автор певним чином «приховує», надаючи йому знов-таки побутового характеру. До того ж, поданий він у гумористичній формі. І знову в цьому конфлікті Котляревський віддає перевагу українцям. Навіть москаль змушений визнати їхню культурну вищість: «Ну, што и говорить! Ведь вы — природные певцы». Щоправда, тут же намагається принизити українців: «У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош»7.

Натомість Михайло заперечує москалеві: «Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..» Москаль змушений визнати правоту Михайла, але все ж вперто намагається триматися свого: «Спору нет, что нынче и ваших много есть заслужонных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты». На що Михайло йому відповідає: «Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх не трохи»8. Тобто конфлікт між цими етносами знайшли відображення у фольклорі й народній свідомості. А це не жарти...

Цей конфлікт у водевілі начебто намагається «спростити» Тетяна. Вона говорить: «Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти». Однак Тетяна змушена додати: «Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні...»9. Смирними, звісно, є українці. На цю рису українців Котляревський звертав увагу у своїх творах. Наприклад, «Енеїді» він характеризує їх як волів — спокійних і роботящих:

По нашому хохлацьку строю

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі походжати,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном10.

Попри те, що москалі (росіяни) та українці «всі одного батька, царя білого, діти», вони реально протистоять один одному. Не випадково Михайло Чупрун наводить приказку: «...з москалем знайся, а камінь за пазухою держи»11. Промовисто, чи не так?

Загалом у «Москалеві-чарівнику», як і в «Наталці Полтавці», Котляревський кидає культурний виклик Російській імперії. Можливо, це робилося несвідомо чи не зовсім свідомо. Але в перспективі така річ дала результат. Принаймні Котляревський зі своїми творами став на сторожі української ідентичності, обороняючи її від імперських зазіхань.


1 Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 290.

2 Там само. — С. 292.

3 Там само. — С. 293.

4 Там само. — С. 295.

5 Там само. — С. 298.

6 Там само. — С. 306.

7 Там само.

8 Там само.

9 Там само. — С. 307.

10 Там само. — С. 117.

11 Там само. — С. 307.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук
Газета: 
Рубрика: