«Гід – це історик, психолог і трохи лицедій»

Ми зустрілися біля Володимирського собору. Чекали, поки віддзвонять дзвони, і перекидалися окремими фразами. За 15 хвилин я дізналася, що Васнецов розписував «Богоматір з немовлям» довгі десять років, а у всіх ликах пензля Нестерова проглядається образ Льолі, дочки Адріана Прахова, який керував внутрішньою обробкою новоспорудженого храму, у яку художник був закоханий. Що в будинку напроти собору жив Макаренко, а в тому, де сьогодні Австрійське посольство, — Паустовський. І навіть, яку будівлю і чому називають у народі «будинком покинутих дружин»... І це був тільки початок.

ЗМІНА ДОЛІ

— Наталю, колись я була вашою колегою — працювала гідом-перекладачем, потім — робила програму про туризм. І особистий досвід підказує: у туристичний бізнес люди приходять з різних сфер. Інколи абсолютно не пов’язаних з краєзнавством. А як ви дійшли до життя такого?

— (Сміється.) Дійсно, у мене дві вищі освіти: технічний університет (спеціалізація — міжнародні фінанси), а також — маркетинг і реклама. Щоденна ненормована робота — найчастіше годин 12. Спілкування переважно з цифрами і папірцями — в офісі. Так минуло 10 років. І якоїсь миті я зрозуміла, що втрачаю в житті щось дуже важливе. Коли звичка «загоряти під офісною лампою» увійшла до норми, захотілося змін.

Мій шеф любив повторювати, що працювати треба головою, а не упродовж 12 годин. І ось одного дня ми з чоловіком узяли тайм-аут, поїхали в якийсь тур, покаталися, відпочили. І несподівано прийшло розуміння того, що світ — величезний! І що час і кошти, витрачені на подорожі, завжди окупаються, роблячи нас багатшими. Я зрозуміла, що подорожувати у мене виходить прекрасно, і далі постало питання: як це вміння перетворити на роботу? Оскільки міняти чоловіка, громадянство, місце проживання було вже пізно (сміється), замислилася про туризм. Але просиджувати менеджером в турагентстві не хотілося, і, добре поміркувавши, я пішла на курси екскурсоводів при університеті туризму. Мені невимовно пощастило: у нас викладала надзвичайно цікава людина — Анатолій Трохимович Халепо. З 1959 (!) року він водить екскурсії, до цього часу організовує семінари для тих, хто цікавиться туризмом. У Києві є чудові професіонали — грамотні, начитані. Але Анатолій Трохимович, без перебільшення, — патріарх екскурсоводської справи. Сказати, що це був дарунок долі, — нічого не сказати!

Це було три роки тому. Відтоді моє життя кардинально змінилося.

БЕЗ ЛЄСКОВА ПОДІЛ НЕМОЖЛИВИЙ...

— Думаю, ви знаєте про існування глянсового журналу «Маршрут №1» (щомісячний додаток до газети «День»). Його ініціатором була головний редактор газети Лариса Олексіївна Івшина. Сама невтомна мандрівниця вважає, що віртуальні поїздки нашою красивою країною (на Волинь, до Полтави, Одеси, Чигирина, інших давніх міст) — дієва стимул-реакція для того, щоб «...люди ширше подивилися на свiт і на себе. Якщо якимось чином їх це «зачепить», вони самi захочуть дiзнатися бiльше. Але ж їм треба знайти і натиснути «вiдправну точку». З цими словами важко не погодитися. Яку відправну точку вибрали ви, аби переконати туристів ще не раз відвідати Україну?

— Звичайно ж, це Київ. І у кожного, хто про нього розповідає, — він свій. Для когось Київ — це вивірена хронологічна розповідь про ключові історичні події, починаючи від заснування міста Києм, Щеком і Хоривом. Для когось(і мене зокрема) Київ — перш за все люди. Люди, які створили історію вічного Міста, прославили й оспівали його. Персоналії, без яких, цілком імовірно, не було б знакових для нашої держави віх.

Наприклад, улюблений киянами Поділ. Дізнаючись його історію, екскурсанти не втомлюються дивуватися з того факту, що всесвітньовідомий бренд Davidoff має подільське коріння. Київський заповзятливий єврей Хаїм Давидов на початку XX століття тримав на Подолі невелику тютюнову крамничку. Емігрувавши до Швейцарії, Хаїм, який став Генрі, і його син Зіновій (Зіно) розпочали тютюновий бізнес. Так виникла популярна нині марка сигарет Davidoff. Але ж витоки бренду — на київському Подолі.

Поділ неможливий, напевно, без згадки про російського класика Олександра Купріна. Всі описи подільської «ями» настільки яскраві, що інколи краще прочитати кілька абзаців повісті Купріна, ніж довго і сухо розповідати, що було на цьому місці багато років тому.

А мальовнича картинка контрактового ярмарку у Миколи Лєскова? Звичайно, я можу показати туристам Гостинний двір і запропонувати: «Приберіть на мить рекламу, машини, сучасний натовп, і ви побачите Поділ кінця XIX століття». А можна процитувати класика, і перед очима туристів з’явиться заповнений підводами Поділ, з його крамничками і балаганами, ставним купцем в соболиній шубі (контракти проводилися тоді взимку, в січні) з капшуком золота, який відчиняє двері ногою в подільський шинок... Перед очима туристів миттєво розіграється типова для того часу сценка, коли бідолаху, який програвся вщент, удосвіта, вже без шуби і статків, в одному спідньому, полові викинуть обличчям у сніг... І нічого не треба додавати: сюжет майже двовікової давності — перед очима. І героями багатьох «живих подільських» сюжетів стають то Ференц Ліст, то Пушкін, то Шевченко, то Гоголь...

ПРО СМАКИ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ!

— Які екскурсії найпопулярніші у Києві серед туристів?

— Серед гостей міста — оглядові. Пішохідні, на автомобілі (для індивідуальних туристів), на автобусі (для груп)   — такі екскурсії найбільш популярні.

Великою популярністю користуються стандартні (у хорошому сенсі) маршрути: «Давній Київ», «Замкова Гора — місце, де все починалося», Андріївський узвіз, Поділ, «Особняки Печерська», прогулянки Хрещатиком і навколишнім вуличкам, подорожі Дніпром...

Завжди існує (що радує) невелике число туристів, які продовжують цікавитися тематичними маршрутами: «Булгаковський Київ», «Поетичний Київ», «Київ художній». Ми прагнемо урізноманітнити подібні екскурсії, доповнювати їх приємними «родзинками». Наприклад, розповідаючи про «Київ художній», часто відвідуємо з туристами Володимирський собор, який (це мало хто знає) розписували 97 видатних майстрів, серед яких були Віктор Васнецов і Михайло Нестеров, Михайло Врубель і Вільгельм Котарбінський та багато інших. Інколи в середині або наприкінці екскурсії заходимо в Музей російського мистецтва або в Музей західного і східного мистецтва Богдана і Варвари Ханенків. І люди отримують цілісну картину з питання, що їх цікавить, а не лише лекційну розповідь.

— Тематична екскурсія «Київ кінематографічний» існує?

— На жаль, ні. Довго розроблялася тема «Київ театральний», але вона не дуже затребувана. Нечасто проводяться екскурсії, присвячені містобудуванню, архітектурі. Вони досить специфічні, і я вже неодноразово стикалася з наріканнями туристів на те, що не завжди їх проводять професіонали і маршрути, заявлені як архітектурні, просто перетворюються на розповідь про життя архітекторів. Шкода, що попри кількість екскурсоводів, яка збільшується з року в рік, у Києві пропоновані ними теми не особливо розширюються.

Я довго не могла зрозуміти фразу Анатолія Трохимовича, сказану в одному з інтерв’ю: «У киян зіпсувався смак», а потім зміркувала: раз є теми «Київ — столиця проституції» і «Кримінальний Київ», значить, вони мають більший попит, ніж культурологічні. А попит, як відомо, народжує пропозицію.

Знаю, що у колег популярні також маршрути, пов’язані з містикою,  — «Містичний Київ», «Лиса гора», а також «Київ язичницький», екскурсії міськими некрополями, зокрема, Байковим кладовищем.

ПІТЕРСЬКІ «БАНДЕРІВЦІ»

— А який склад туристичних груп сьогодні? Адже не секрет, що після Майдану багато іноземців побоюються їздити до України...

— Першої весни після Майдану число зарубіжних туристів справді значно зменшилося. Першими приїхали ізраїльтяни.

— Гірко звучить, але вони звичні до війни.

— Саме так. З європейців були німці, голландці, італійці. Менше стало білорусів. Росіяни взагалі не їхали — ніби кран перекрили. Перші туристи з Росії з’явилися, напевно, в січні цього року. Переважно індивідуали. Попередньо цікавилися, яка ситуація в Києві, чи нічого з ними не станеться? Відповідала: «Все буде добре, якщо, звичайно, ви не завернетеся у триколор і не почнете мітингувати на Хрещатику».

Я працювала з групою з Санкт-Петербурга, яка хотіла поїхати до Львова. Вони чули, що місто дуже красиве, але, надивившись телепрограм, відверто боялися «тих самих бандерівців». Я пожартувала: «Ми дамо вам супроводжуючого з Києва і всі разом під червоно-чорним прапором в’їдемо в Бандерштадт!»

До Києва пітерці прибули трохи насторожені. Відчувалося, що їм не дуже комфортно. Ми погуляли містом. Під враженням від Майдану туристи взяли день паузи, після якої сказали: «Ризикнемо!» А зі Львова вже виїжджали із словами: «Слава Українi!» і «Хай живе вiльна Україна!» (Сміється).

Отже, адекватні люди в Росії є. Потоку, як у минулі роки, звичайно ж, не очікується, але помалу крига починає рушати. Наприклад, у мене на липень заплановано дві російські групи. Одна з яких, до речі, також збирається до Львова. Росіяни, які приїжджають, — це переважно жителі Москви, Петербурга, Білгорода, були туристи з Ростова і Твері. Політичну складову, на жаль, нікуди не подінеш. Події на Майдані, війна на сході розділили туристів на тих, хто хоче побачити сьогоднішню Україну на власні очі, розібратися в ситуації, скласти власну думку про те, що відбувається в нашій країні, і на тих, хто сказав — нам нецікаво, ми з вами — чужі. У мене ніколи не виникало гострих політичних дискусій з туристами. Можливо, тому, що Київ їх захоплює неймовірно, і у багатьох відбувається переосмислення ситуації. Виїжджають туристи абсолютно закоханими в Україну, можу сказати це на сто відсотків.

— Переселенцям зі сходу України або воїнам з АТО не доводилося проводити екскурсії?

— Доводилося. Колись я познайомилася через листування у Фейсбуці з волонтерами, які займалися проблемами біженців із зони бойових дій. Доходи екскурсійного бізнесу, на жаль, не дозволяють займатися добродійністю у великих об’ємах, тому я запропонувала проводити добродійні екскурсії для переселенців. Багато з них раніше жили у маленьких містечках, селах, деякі вперше потрапили до столиці, і вона їх дуже лякала. Це для нас, які давно влаштувалися тут, Київ — камерне місто, а для них — мегаполіс, майже Нью-Йорк.

Ми проводили екскурсії і для батьків, і для дітей. Головною метою в цьому випадку було не лише познайомити їх із історією Києва, показати його красу, доброзичливість жителів, але і просто допомогти зорієнтуватися у великому місті, аби люди не почувалися тут чужими.

Кілька разів волонтери замовляли екскурсії хлопцям, які прибули з фронту на лікування або медичне обстеження, і для тих, хто міг самостійно пересуватися, ми теж робили такі прогулянки.

ЛАМАТИ — НЕ БУДУВАТИ

— Склад туристичних груп завжди різний. За віком і освітою, за національністю і релігійними поглядами. Навіть за фізичною витривалістю, адже багато маршрутів у старому місті — пішохідні. Невдоволені клієнти часто бувають?

— Що стосується невдячної публіки, тут я — людина недосвідчена. Не пощастило мені на уїдливих, конфліктних, грубих туристів. Так само як і на відверто нудьгуючих. Переважно на моєму шляху зустрічалися люди допитливі, які цікавляться історією і культурою.

Нещодавно мене приємно вразила пітерська молодь — на вигляд хлопцям було років по 18—20 максимум. Такі туристи часто викликають у моїх старших колег певний скепсис — хтозна, мовляв, чим вони захоплюються, сучасні хлопці і дівчата?.. Туристи приїхали до Києва підготовлені, вони вже вивчили путівник «Помаранчевий гід» і попросили мене показати їм не історичні пам’ятки, а місця, які люблять їхні однолітки-українці. Street-art, графіті, муралі, роботи молодих художників і скульпторів. Ми пройшлися містом — хлопці були в захваті! Хоча мені здавалося: ну чим можна здивувати людей, які живуть у Санкт-Петербурзі?! Коли розговорилися, виявилось, що вони — студенти філософського факультету. Під час прогулянки навіть затіяли гру в цитати класиків, які найбільш відповідають концепції того або іншого малюнка. Ми чудово провели з ними час. А коли спустилися на Майдан (був буденний день, година шоста вечора — неабияка загазованість, як для нас), вони почали захоплюватися, яке в Києві чудове повітря, як легко дихається!

Тоді мені подумалося, що ми дуже звикли до свого Міста і що інколи хочеться подивитися на Київ очима людини, яка вперше сюди потрапила. Я навіть позаздрила їм.

— У Києві, до речі, за останній час з’явилося немало вуличних скульптур. У Маріїнському парку — пам’ятник «Вічного кохання», на Трухановому острові — шведським футбольним фанатам, на Пейзажній алеї — скульптура «У вас буде дитина». На мою думку, симпатичні ідеї. А як ви ставитеся до того, що руйнують старі пам’ятники? Той же монумент Леніну (робота відомого скульптора Д. Меркулова), який із захопленням розбили на сувеніри під час Майдану?

— У мене неоднозначне ставлення до цієї проблеми. Мені подібні запитання часто ставлять на екскурсіях. Чесно кажучи, я не прибічник радикальних руйнувань. Показати своє ставлення до неугодного режиму можна й іншим способом. Наприклад, винести пам’ятники, що викликають негативні реакції у містян, з центру міста в окрему зону. Можливо, на околицю Києва.

— Згодна з вами. Наприклад, у Будапешті за містом існує музей тоталітарного режиму, а в Монако в міському парку колись стояла ціла кавалькада скульптур Володимира Ілліча, яку, блукаючи, знайшов композитор Володя Бистряков і показав мені. У Монако, уявляєте?! Ми навіть жартували — віддали вождеві пролетаріату честь і сфотографувалися поряд із ним і його двійниками.

— Звичайно, це вихід із ситуації. Мені здається, всі дії, пов’язані з архітектурними змінами у місті, треба виносити на розсуд громадськості. Наша цивілізованість не в тому, аби без розбору зносити пам’ятники, бездумно перейменувати вулиці, а в ретельному вивченні своєї історії, спробі навчитися її аналізувати. Той, хто пам’ятає своє минуле, має шанс на майбутнє. Якщо завзято «розкидати камені», як це робили більшовики 1917-го, ми не дуже відрізнятимемося від них.

Сьогодні багато галасу в професійних колах, соцмережах довкола пам’ятника Щорсу. Мовляв, кривавий командир — знесемо, і справі кінець. Багато хто пропонує поставити на його місце скульптуру графа Олексія Бобринського, будівельника першої залізниці (пам’ятник графу, до речі, містився на цьому місці до революції). Можливо, в такому реформаторстві і є резон — триває дискусія. І це правильно.

Що ж до перейменування вулиць, я — прихильниця повернути їм колишні назви.

ЗНОВУ ХОЧУ ДО ПАРИЖА!

— Окрім міських екскурсій, ще кудись возите туристів?

— Звичайно. Дуже популярні поїздки до Умані — в парк «Софіївка»; у Вінницю, де ми милуємося фонтаном Рошен, відвідуємо ставку Гітлера «Вервольф» і музей Пирогова; у Білу Церкву — в дендропарк «Олександрія»; в історико-культурний центр «Радомишль». Традиційно популярні екскурсії до Одеси, Тростянця і Качанівки, Батурина, Козельця, Чернігова.

— Як би ви не хвалили свою професію, мабуть, трапляються і рутинні поїздки. Особисто у вас — який маршрут найулюбленіший?

— Мабуть, усе-таки «Софіївка», яка красива будь-якої пори року. Звичайно, Одеса, куди у нас є тури від трьох до 10 днів. Один із улюблених маршрутів все-таки Запоріжжя. Але не саме місто, з його довжелезним проспектом і Дніпрогесом, а острів Хортиця. Є особлива магія в цьому місці. Дуже люблю Переяслав-Хмельницький, Кам’янець-Подільський, з поїздками в Хотин, Бакоту... Ви, мабуть, знаєте, що в будь-якому туристичному центрі світу є традиція: погладьте котика, рибку, руку святого — і всі ваші бажання нібито збудуться. Я не особливо довіряю цим «прикметам», але багато-багато років тому саме в Кам’янці загадала бажання вирушати в подорожі так часто, як мені б цього хотілося. Поки збувається! (Сміється.)

— Родина не проти такого вашого способу життя?

— Вони з розумінням ставляться до того, що мами часто не буває вдома. Доньку (їй зараз 11 з половиною років) по можливості намагаюся брати з собою. Більше того, ми часто подорожуємо з її однокласниками. Зараз Даша закінчила 5-й клас, за роки навчання в молодшій школі ми зробили більше 40 поїздок! Коли діти знайомилися з класним керівником у 5-му класі, вони, захлинаючись, ділилися враженнями, а перед нами з учителем постало серйозне питання         — куди ж іще податися! (Сміється.)

Мені здається, чудово, що дітвора привчається до подібних поїздок із дитинства. Подорожі стають для них нормою життя, потребою, і з них зростають цікаві люди.

— Зізнавайтеся, Наталю, якщо у вас робота — суцільне задоволення, як же ви тоді відпочиваєте?

— (Сміється.) Чесно кажучи, відпочивати можна і з групою, коли працюєш. Якщо є бажання, настрій, колектив приємний. Що стосується заслуженого відпочинку (сміється), люблю Україну — Карпати, Закарпаття. У Європі — Відень, Амстердам, Прагу, Париж. Почуваюся там дуже комфортно і завжди хочу повернутися в ці місця. Кожен приїзд до Парижа, який обожнюю, як уперше. Ловлю себе на думці, що ще в аеропорту у вухах починає звучати яка-небудь стара французька мелодія. І я її дійсно чую, настільки це знакове місто!

— Не знаю, що сказано у Вікіпедії щодо професії екскурсовода, але якби таку статтю довірили писати Наталі Горбачовій, як би вона сформулювала основні якості ідеального гіда?

— Хороші екскурсоводи — це активні, життєлюбні, творчі люди. Люди, які люблять зміни. Ця професія дає можливість бути різними, тому часто гіди — непогані актори. Як говорив той же Анатолій Трохимович Халепо: «Екскурсовод — трішки актор, трішки — історик, психолог, дослідник. Всього потроху». Ми прагнемо уникати сухості й академічності викладу, часто властивого історикам і науковцям, інколи дозволяючи собі розфарбовувати розповідь байками і легендами. З іншого боку, несемо відповідальність за враження туристів про Україну, піклуємося про те, аби вони не були поверхневими й однобокими. Ми любимо свою країну і хочемо, аби екскурсанти розділили з нами ці почуття.

Прощаючись із гостями наприкінці маршруту, я часто говорю: «Справжнє життя — це життя в подорожах. Любіть Україну, подорожуйте Україною — вона того варта!».