Майстри-казкарі

Традиційно у Театрі ляльок «Бавка» відбувається Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Інтерлялька». І хоча цьогоріч Фестиваль за рахунком лише ХVІ, він — найстаріший серед вітчизняних фестивалів цього жанру, оскільки першим долучив до своєї мистецької програми творчість зарубіжних колег.

Уперше захід  відбувався без автора ідеї і свого натхненника Олександра Туряниці, який рік тому пішов із життя. Але те, що форум продовжується нинішнім керівництвом «Бавки» (директор Мирослав Петій), є найкращою даниною пам’яті першому організатору й підтвердженням важливості започаткованої справи, яка ставить пріоритетом питання мистецького виховання маленьких шанувальників театру.

«Інтерлялька-2017»  подарувала зустріч із 12 колективами. Це були українські театри, а також театри зі Словаччини, Франції, Аргентини.

ЗЛИДНІ. РІВНЕ

«Інтерлялька» дає змогу побачити певний художній зріз сучасного мистецтва, відстежити визначені тенденції розвитку, напрямки творчих пошуків, знайти порівняльні й відмінні риси. Актори, які йдуть служити ляльковому мистецтву, по-особливому віддані ляльці. У храмі, яким є театр ляльок, лялька — найголовніший символ, ідол. Актори, для яких мистецтво є чимось на кшталт релігії, уявляють ляльку іконою, якій поклоняються, яку звеличують, в яку беззастережно вірять. І можливо, з великої шани, здебільшого залишають її «висіти» на гвіздочку в декораційному цеху. Тобто актори, люблячи й вірячи, з легкістю заміняють ляльку собою, власною грою, живим планом. На жаль, тенденція останніх років не змінюється, а продовжує існувати у просторі лялькової вистави. Вона особливо спостерігається в українських театрах.

ЛИЦАР БЕЗ КОНЯ. КОШИЦЕ

Програму «Інтерляльки-2017» презентували вистави, переважно забарвлені національним колоритом, патріотичними мотивами. Боротьба з казковим триголовим змієм у «Козацьких вітрилах» Тернопільського театру актора і ляльки відразу налаштовує на беззаперечну перемогу козака, позбавляючи глядачів можливості справжнього співпереживання.

ЛИЦАР БЕЗ КОНЯ. КОШИЦЕ

Відому казку «Солом’яний бичок» у Волинському театрі ляльок інтерпретував С. Ципін, запропонувавши зробити бичка із заліза, глини, тканини й тільки згодом, із соломи. Тут добре працює фантазійний ряд перетворень домашньої тваринки й простір сценічної оповіді, стилізованої під солом’яний світ.

У стилі сучасного українського фольклору було вирішено виставу «Злидні» Рівненського театру ляльок. Цікавою є ідея виникнення лялькових персонажів із предметів домашнього побуту сільської хати, зокрема, із численних подушок. Переконливу форму їхнього вигаданого існування, втім, було «переграно» активним живим планом. Ляльки знову залишились ілюстративним підсобним матеріалом у просторі зразка мистецтва масової культури. Подібний український колорит з комікуванням та перебільшеними емоціями був присутній і у виставі «Язиката Хвеся» Житомирського театру ляльок.

СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК. ЛУЦЬК

Прикмета часу — виникнення приватних театрів. Ця нова креативна ініціатива є позитивною, бо ентузіасти, які прагнуть робити щось самобутнє, нове, налаштовані на відмову від усталених традицій, вони хочуть і прагнуть експериментувати, шукати, відкривати. На Фестивалі було кілька приватних театрів. Театр анімації Івана Бутняка з Чернівців, Театр «ІстАрт» з Миколаєва, Театр ляльки «Мрії Марії» з Харкова, Незалежна театральна компанія «Колапс» з Франції, Театр «Бульбашки» з Аргентини. Було представлено техніку силуетно-тіньового театру, традиційний театр, де лялька цілком залежна від волі актора, моножанр зі складним технологічним вирішенням сценографічного оформлення. Акторка Наталія Григор’єва у виставі «Історія однієї матері» — і виконавиця, і сцена й численні персонажі. Актор з Буєнос-Айреса Фабіан Вілларіал у виставі «Блакитний шарф» для зовсім маленьких глядачів спрощено й майже примітивно показав історію хлопчика та його песика. А от французька вистава «Яблунева долина» порушує сучасну, болючу для світу тему: діти та війна. Мінімумом виражальних засобів акторка Мануела Малатестініч створює ліс і гори, де дітям потрібно сховатись від переслідувань снайпера.  

У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ. УЖГОРОД

У жанрі поетичного театру вирішено виставу «У нашім раї на землі» Театру «Бавка». Режисер А. Куцик вирішив емоційно оживити слово Тараса Шевченка, адаптувавши його для сприйняття дитиною. Картина української ідилії, впізнавані символи — гілки квітучої вишні, соняшник, гніздо лелеки, козацькі барабани. Музика рідної землі виражає сум шевченкової душі, а ще надію, що його не забудуть «в сім’ї вольній, новій»…

Гран-прі «Інтерляльки-2017» отримав Театр ляльок із Кошице за виставу «Лицар без коня». Історія про маленького хлопчика, який дуже хотів мати дерев’яного коника, перетворюється на метафоричну притчу про лицаря без коня. Вони, як різні частини єдиного цілого, прагнуть знайти одне одного. Філігранна гра акторів, дивовижна образна сценографія, яка, віднайденою зменшеністю, знаходить потрібну пропорцію з акторами. Вони грають у декораціях кабінету старовинного замку й виглядають велетнями порівняно з обстановкою. Іронія оповіді, повага до ляльки, беззаперечність її пріоритету, серйозність у викладі драматичного матеріалу, довершеність гармонії існування усіх складових вистави.

ЯБЛУНЕВА ДОЛИНА. ФРАНЦІЯ

Фестиваль дає поживу для театрознавчих думок. Нехай за кількома виставами не зробиш глобальних висновків, все ж тенденції, що превалюють, побачити можна. У виставах українських театрів не відчувається потягу до нового у мистецтві. Наші митці здебільшого звикли працювати «як колись», не хочуть говорити з дітьми на серйозні теми серйозною художньою мовою, не прагнуть творчих відкриттів. Ніби застрягли в часі, експлуатують добре відомі теми, традиційні сюжети, не здатні запропонувати сучасним юним глядачам оригінальне й несподіване. Хоча й вірять у ляльку, та не довіряють їй. Але в театрі, як у храмі, де вірять іконам, і вони допомагають, треба повірити ляльці, віддати їй належну першість, і тоді за любов лялька відкриє таємниці  театру й допоможе стати володарем сцени.