Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Олександр Дубовик: «Простого мистецтва не існує»

30 липня, 2021 - 11:34
Олександр Дубовик

З ім’ям Олександра Дубовика пов’язана ціла епоха в сучасному українському мистецтві. Він — син репресованого українського поета, художник— шістдесятник і один з найзатребуваніших художників ХХI століття, тихий бунтар, який за радянських часів віддав перевагу двадцятирічному розставанню з публікою перед відмовою від своїх ідей. Олександр Дубовик — автор багатьох книжок оригінальної есеїстичної прози, в яких він викладає свої погляди на світ, історію і культуру людства, процеси пізнання і творчості. Першого серпня художник святкує 90-річчя.

Олександре Михайловичу, ви пройшли довгий творчий шлях, створили безліч картин і реалізували чимало проєктів, чому ж ви називаєте себе розбовтаний ледарем?

— Тому, що я не знаю, що в мене в голові народиться через хвилину.

Дійсно — бути готовим до цих щохвилинних «народжень», вимагає певної сміливості від художника.

— Це моє єство! Що я можу вдіяти, якщо мені до вподоби лежати, а не ходити.

"День підсумку" Олександр Дубовик, 2011. 180х180, полотно, олія

— Проте вам довелося пройти різні періоди і випробування. І при цьому ви справляєте враження абсолютно добродушної людини.

— Люди стають м’якими, коли їх багато «мнуть». Тож це — просто такий спосіб пристосування. І потім, я страшенно боюся дуже серйозних людей, вони небезпечні. Особливо, коли починають вірити всьому, що чують. А я не вірю. Тож я цілком лояльна і спокійна людина. Знаєте, вчора перечитував статтю Жана-Клода Маркаде про мою творчість. Цікаво, що він сформулював якісь речі, про які я і не підозрював. Наприклад, він стверджує, що в мені є бароковий дух. Я про це ніколи не думав, але відчуваю, що, частково, це правда. І це навіть незалежно від мене. Бароко — це ж сум’яття і стан постійної тривоги. Це внутрішній стан людини, коли вона біжить і відчуває, що її хтось наздоганяє, і треба бути обережним. Барокова свідомість — коли є надія на те, що є щось понад, і не обов’язково Бог. Сучасні фізики вбудовують ці ідеї в квантову теорію Всесвіту. Я подумав, що через якийсь час вони і до теми реінкарнації прийдуть.

"Діалог" Олександр Дубовик, 2011. 100х100, полотно, олія

Я знаю, навіть є такий вислів, що сучасна наукова мова — це аналог містицизму...

— Я вважаю, що наука не тільки наївна, але є й самонавіюванням. Ось люди навіяли собі якусь істину і танцюють від неї. А немає Бога — немає істини, немає Бога — немає краси. І вся система зруйнувалася, знову треба створювати піраміду. Для чого? Напевно, тому що життя — коротке, і людині важливо знати, що це не кінець.

Очевидно, ми вже звикли до матеріалістичного, атеїстичного світогляду, згідно з яким варто соромитися цих взаємин з вічністю. А є ще «ефект спостерігача». Квантова теорія стверджує, що просте спостереження за процесом неминуче змінює його результат.

"Ярморок благодаті" Олександр Дубовик, 2020. 100х100, полотно, олія

— О, це останній «крик» науки, хоч теорія виникла досить давно. У першій половині ХХ століття з’явився знаменитий принцип невизначеності Гейзенберга. Вчений тільки передчував, а потім це було доведено теоретично, що, якщо стежити за експериментом, він змінюється. Зараз існує фізична теорія, яка стверджує, що реальності не існує. Вона виникає з магнітного поля тоді, коли ми на неї дивимося, з нічого. Це незбагненно. Я сам не можу зрозуміти, як же з нічого може щось виникнути. Так ось, я вважаю, що всю культуру породив людський погляд. Тому шукати якісь аналоги у Всесвіті мені здається смішним. Але я допускаю, що ми існуємо в якомусь полі, яке повертається до нас, перетворюється, і всі ці несподівані зіткнення, які ніяк логічно виправдати не можна, нам незрозумілі.

Ну на якомусь емоційному рівні вони нам зрозумілі, просто не вписуються в ту категоріальну систему, якою ми оперуємо.

"Тріумф" Олександр Дубовик, 2019. 120х120, полотно, олія

— Коли заходить мова, наприклад, про квантові питання, я питаю: як же так могло статися, що Шекспір і Сервантес померли в один і той же день, і в один і той же час. Будь-яка теорія ймовірності це не зможе пояснити. Це абсолютно незбагненно, але це сталося. Так от, усе мистецтво — це квантова позиція, тому що, хоч би як художник пояснював, що не вибудовував систему, спрацьовують зовсім інші принципи. І головне, існують інші цілі, про які ми навіть не підозрюємо зараз. Світ постійно трансформується, Всесвіт розширюється, імперії руйнуються, а люди вважають за краще думати про комунальні тарифи. Вибирають побутову реальність замість квантової. І це навряд чи розумно.

Справа в тому, що сингулярність уже проникає в наше життя. Є такий тест Тьюринга. Він спрямований на тестування роботів (машин) на їхню здатність проявляти інтелектуально зумовлене поведінка. Вважається, що через 30 років роботи будуть набагато розумнішими за людей і володітимуть повним комплектом людських реакцій. І через кілька десятків років їх буде 10 мільярдів, тобто більше, ніж людей. Я схильний у це вірити, я сам бачив, як роботи обмінюються інформацією без участі людини. І нам цю сингулярність потрібно переварити. Зрозуміти, чи виявиться це в мистецтві. Усе змінюється настільки швидко і настільки рішуче... Це буде інша людина і інший погляд на світ, культуру, мистецтво.

"Полум'я свічки" Олександр Дубовик, 2014. 120х120, полотно, олія

Розглядаючи ваші роботи за 2020 рік, помітно, що ви поєднуєте в них непоєднуване.

— Ідея була в тому, щоб існувати на межі реального, впізнаваного і того абсолютно непізнаваного, тих вібрацій тривоги і внутрішньої невпевненості, які породжує навколишній хаос. Тому багато чого ми намагаємося структурувати в порядок, щоб якось цьому протистояти. Хоча я не вважаю хаос негативним елементом. Узагалі, не існує ні простих речей ні простого мистецтва. Усе вибудовується поза нами.

Коли я працював над альбомом, припустимо, чи думав я, що з нього народиться арт-бук? Ні. Просто записував якісь афоризми, то, що спадало на думку, враження. Я не думав, що щось збиратиму і це буде щось цікаве. А це виходить цікаво, тому що це арт-бук.

"Летючі хмари", 2011. 130х130, полотно, олія

Кажуть, що життя — це парк атракціонів або фільм повного занурення, голографічна ілюзія...

— Кілька років тому я дуже старанно перечитав «Божественну комедію» Данте. Усі три томи. Це жах, коли я, сучасна людина, читаю про всі ці кошмарах. І, знаєте, нинішня галузь технології посміялася б над цим «пеклом». Це ж література для тінейджерів. Інша справа, що я не можу оцінити її з літературної точки зору. Не виключаю, що італійською це може бути божественно. Я допускаю, що є якісь аспекти, які раніше ми не сприймали, а зараз цінуємо.

Але, з іншого боку, це і є свідченням еволюції. Хвіст відпав давно, а ось ці еволюційні щаблі в духовному, інтелектуальному і художньому розвитку ми проходимо тільки зараз. І ваші афористичні арт-буки адекватне жанрове підтвердження цього.

— Кажучи про арт-бук, я не усвідомлював, що він вийшов таким спонтанним. Зараз я розумію, що ці різнохарактерні і різночасові речі можуть здатися повним абсурдом і еклектикою, можна подумати, що я десь щось насмикав. Але нічого подібного, це не еклектика, це нова цілісність, яку ми ще не цілком усвідомили.

Давайте тоді докладніше поговоримо про ваш арт-бук, який зараз готується до друку.

— Він уже в друкарні. У цілому таких великих і маленьких альбомів у мене 53. Цього разу я вибрав кишеньковий формат. Це мої записи і вірші, вони хаотичні. Що спало на думку, те й пишу. Але забудемо про мене і поговоримо про арт-буки як про літературний принцип. Зараз, на мій погляд, це єдино цікавий варіант. Мені багато хто радить, що арт-бук має обов’язково розповідати про жахи навколишньої повсякденності, відображати якимось чином соціально-економічні та політичні кризові моменти, інтерпретувати їх. Таке мислення я вважаю примітивним. Життя — не той жалюгідний спектакль, за яким ми з жахом спостерігаємо. Життя — це те, що з нами відбувається, коли ми припиняємо бути маріонетками. Коли зберігаємо й охороняємо, намагаємося, себе, власний дух, спосіб мислення. Це героїчні зусилля, треба сказати.

Свобода — це здатність позбутися суто інтелектуально таких намірів тебе вкрутити в події, обмежити якимись рамками і пояснити, що ти щось мусиш чи не мусиш.

Ми говорили про те, що життя — свого роду експеримент. Чи можемо ми припустити, що людина, проживаючи своє життя, по відношенню до нього і є тим самим квантовим спостерігачем? І таким чином впливає на цей експеримент.

— Безумовно! Ось я, наприклад, — впертий хохол, і хоч би що казали про українців, наша впертість — це насправді стійкість, в основі якої гнучкість і сприйнятливість. У мені завжди було відчуття протистояння. Ця впертість і постійний опір давали свої плоди. Уже потім я поступово усвідомлював, чому мене не задовольняє те чи інше. Наприклад, у 70-х я їздив до Москви, тому що там була краща атмосфера, там не змогли всіх задавити. А коли почав отримувати більш широку інформацію, зрозумів, що їздити до Москви немає сенсу. Це вторинне, як і все російське мистецтво. Як, у принципі, й уся світова культура. Це злодійство. Але є, я б сказав, відкрите злодійство, коли тобі щось пропонується, але ти можеш і не їсти це. Але, коли тобі пропонують щось пережоване і єдине, тут уже вибачте — це плагіат.

Потім я почав їздити до Європи, відвідав безліч музеїв сучасного мистецтва і досі отримую насолоду від мистецтва. Візьмемо, наприклад, сучасних художників, яким раптом відкрилася абстракція, в якій вони нічого не розуміють. Але оскільки вона купується — вони і роблять. Вони витрачають життя на те, що давно померло. Я якщо працюю, то роблю все собі в радість. Я відчуваю варіанти, які я міг би прожити, але це інші вимоги та інша міць, інші елементи, які заряджені потужною енергією. Причому енергією бароковою. А барокова енергія — це верх і низ, це діалоги і боротьба між тим і іншим. У мене нічого випадково не буває. Наприклад, коли я в якихось роботах стикаю тінь, ідею безтілесну, тільки кольорові плями з реальним якимось предметом, це шок. Це є нове в мистецтві, побачити верх і низ, і зіштовхнути їх лобами. У результаті іскри летять. І коли вони стикаються, виникає драматизм небаченої сили. Тому що життя й мистецтво — це енергія. Є магнетичне поле, куди вони стягуються і де у них починається боротьба. І хтось говорить, що ми це впізнаємо, ми це бачили. Так, бачили. Але ви не бачили в іншому існуванні. Ось вони не можуть відчути весь драматизм людського погляду. Адже тільки людина своїм поглядом може створити світ.

Хочу сказати, що це повноцінна експозиція. Причому мені здається, що вона змінюється.

— Так. Коли я створюю роботи, вони красиві, декоративні. Їх можна спокійно повісити й жити з ними. Але ніхто не бачить, що все це камуфляж, тому що за всім цим є тривога. Наприклад, моє тло і все, що є в картині, — це моє ставлення до фундаментальних речей. Це повітряна перспектива, вона все одно там залишається. Але ж насправді її немає, і ми не знаємо, якого кольору космос. І от коли замість цього кольору виникає натяк на повітряну перспективу — виникає ідея субстанції. Це космічна річ. Це темна матерія, яка на 98% заповнює весь космос і про яку ніхто нічого не знає. Так от, ця субстанція — це не декоративна річ. А так зване тло — зовсім не тло. Воно дає заряд суто енергетично: спокійний і умиротворений, тривожний...  Коли людина дивиться, вона не усвідомлює, для чого це робиться і що за цим стоїть.

Дуже матеріальне, дуже зрозуміле і дуже народне мистецтво — це черства кірка хліба, намазана ікрою. Без ікри можна обійтися. Але, по-перше, це несмачно, а, по-друге, можна вдавитися цієї кіркою. А коли там є щось, що виблискує, заломлюється і робить це життя прийнятним, — це не те слово. Байдуже, що ти з’їв. Завжди має бути щось згори. Щось, чого хочеться з’їсти, але, що недоступне. Але не тільки тому, що воно дороге, а тому, що треба жити, їсти картоплю, займатися ще чимось важливим.

Чи можна співвіднести вашу творчість з різними етапами в історії країни? У ній теж є різні періоди, хоча всі вони об’єднані вашим абсолютно пізнаваним авторським «почерком»...

— Знаєте, Поль Валері, якого я дуже люблю, одного разу сказав, що значимість художника визначається кількістю знаків, які він вводить в обіг мистецтва. Оскільки у мене з самого початку було досить дискомфортне існування, ці знаки — «Пророк», «Ніка», «Тріумфатор», «Букет» — виникали як певний стан душі, як нові міфи. Між іншим, повернення до міфології характерне саме для мене, тому що актуальне мистецтво не має понятійних рівнів і не вигадує казок. Усе це залишилося в минулому... Суть в тому, що, створюючи свій внутрішній світ, ми формуємо його по прошарках, вибудовуємо своє життя з якихось уявлень. Народжені нами міфологічні структури, по суті, — живі істоти, і вони існують вже поза нас, поза мене...

Розмовляла Ганна ШЕРМАН. Фотоілюстрації надані Олександром Дубовиком
Газета: 
Рубрика: