Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

«Помилятися – це привілей митця»

Олексій Аполлонов — про важливість подиву
23 грудня, 2016 - 11:37

Олексій Аполлонов (народився  1962 р.) — один із провідних митців київської школи живопису.  1986-го закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Із 2012 р. — один із членів-фундаторів творчої групи «Синій жовтень». Регулярні персональні виставки в Києві — з 1997 року, участь у групових експозиціях  в Україні, Литві, Польщі, Франції, Грузії, Швейцарії, Греції, Болгарії. Його твори зберігаються в колекціях  Київського музею російського мистецтва і Запорізького художнього музею. Мешкає в Києві. Дружина — художниця Олена Придувалова.

ШКОЛИ

— Мені було нескладно прийти в мистецтво, бо мій батько — художник. Я провів дитинство в оточенні його робіт. Пам’ятаю його напівпідвальну, ще сталінської будови, майстерню в районі склокомбінату на Васильківській. Я сам виявив бажання йти в дитячу студію, і там Анатолій Постолюк давав мені повну свободу дій, — згадує Олексій АПОЛЛОНОВ. — Тато зі свого боку теж мене трохи готував. Чотири роки я провчився у загальноосвітній школі, в п’ятому класі вступив у РХСШ — Республіканську художню середню школу — й мало не зомлів від щастя: після лінійок з піонерськими галстуками і марширувань по плацу, там панувала неймовірна свобода. Сім років пролетіло в суцільному задоволенні. Нас учили Олена Кравченко, Євген Семенов, Євген Звєздов. У Художньому інституті ми потрапили до Віктора Шаталіна, який на нас ніколи не тиснув, завдяки чому ми почувалися чудово всі шість років, хоча й працювали здебільшого в стіл. Ми не знали, що в наступному десятилітті почнеться свобода, але знаходили в собі сили робити таке, що тоді на виставку не взяли б ніколи. Тобто при всій брежнєвській цензурі наш виш був здоровий. Зрозуміло, що на худрадах гнобили, ставили двійки-трійки, але виганяли тільки за відверте хуліганство. А після розпаду СРСР хто чим займався, той  тим і займається. Якогось зламу світогляду я не бачу. Все сформулювалося тоді.

ОСТАННІЙ ШТРИХ

— Закінчив серію картин — хочеться крок убік зробити чи навіть назад. Якщо ти став міцнішим професійно — то це тільки наступна серія покаже. Ти готуєшся до виставки, і за цей час проходиш певне переродження. Нема сенсу в цьому раціонально копатися. Єдине, точно скажу: повторюватися нецікаво.

Коли картину завершено — підказує досвід. Ти можеш почати роботу і тут-таки її завершити. А можна й місяць пропрацювати, і вона змінюється до непізнаваності. Пленери цим гарні: ти там пишеш без упину, й воно ллється, як потік. Довершеність від часу не залежить.   Узагалі, нікого не цікавить, скільки ти робив картину.  Всі твої переживання ні до чого. Важливий лише результат.

«КОМПОЗИЦІЇ ЗА ПРИНЦИПОМ ІКОНОГРАФІЧНОГО ЖИТІЯ В ЦИКЛІ «БІОПОЛЕ» — ЦЕ ПРИЙОМ, ВІДОМИЙ У МОДЕРНОМУ МИСТЕЦТВІ»

 

Буває, переписую готове. Рідко, але буває. Гадаю, не в одного мене так. Адже художник — людина емоційна. Ти працюєш в зовсім інакшому стилі, гортаєш каталог минулих робіт — ой ні, треба завершити — й це завершення перетворюється на геть інакше полотно. Потім, звісно, шкодуєш. Бо згодом дивишся: яка гарна картина була, чого це я? Ну, це вже комічні випадки. Той же французький живописець Жорж Руо дуже довго працює над полотнами, в нього багатошаровий живопис. Так ось, він продає роботи з умовою — якщо йому через якийсь час здасться, що так треба, то він прийде і її завершить.

ПОМИЛКА

— Усі мають право на помилку, головне — як до цього ставитися. Хтось чітко уявляє, що буде, від початку. А хтось у процесі відходить у геть інакший напрям. Я — з других. Робота над помилками триває весь час. Завжди можна зробити інакше.  Навіть якщо збереться когорта мистецтвознавців і скаже, що оце добре, але тебе цей твір не задовольняє — значить, усе. Мені здається, що помилятися або бути в полоні своїх відчуттів — це привілей митця. Є повнісінько полотен, які мені не подобалися десять років тому, якісь навіть уже продані... Можливо, помилка — це навіть рушійна сила. Коли в Пікассо спитали, чи не страшно йому починати, він сказав: «Так. Кожну роботу мені страшно починати». А він же зробив десятки тисяч картин! Оце і є фактор помилки. Він постійно з художником.

ЗАХОПЛЕННЯ

— Я не вибудовую якусь дорогу на певний час. Може, сьогодні в мене більше примітивізму, а завтра будуть абстрактні експресивні роботи. Чим різноманітніший доробок — тим цікавіше і для митця, і для глядача. Захоплення якимись «ізмами» — це абсолютно нормально. Хтось у цьому бачить недолік, а для мене це перевага, все одно ж видно особистість, видно почерк. У фовістів початку ХХ століття ти не відрізниш Дерена від Вламінка. І того ж Сєра від Матісса, на додаток. Ну то й що? Всі пройшли цей період. Прив’язка певного митця до певного стилю — це не добре й не  погано, це зручно. В художника своє життя та свої завдання. Сильних рівних художників теж бути не може. Звісно, є такі, в яких слабких робіт немає, — той же Ван Гог, але ж він у 37 помер, творчий період нетривалий, лише десять років. А той, хто жив довше, мав і злети, й падіння. Головне — захопленість. Художник має бути враженим і захопленим. Усі ми — імпресіоністи, по суті. Всі ми вражені — життєвими обставинами, мистецтвом своїх колег, навіть інтернетом чи телебаченням — це все джерело натхнення. Інша справа — що ти обереш і як подаси.

ПОДИВ

— Чесно кажучи, про глядача я особливо не думаю. Якщо художник чомусь здивувався і зміг це якось належно виразити, то  глядач теж здивується. Ба більше, ти під час роботи маєш бути постійно здивованим. Тут таємниці немає. Якщо цікаво тобі — тоді цікаво й усім.

ТІЛО

— Якщо йдеться про тілесність — я одразу згадую Рембрандта. Вона в нього навіть дещо метафізична. Він зумів за допомогою світла й людського тіла створити цілий космос. Є наріжні камені, починаючи, припустимо, з того ж таки Рембрандта, продовжуючи Тиціаном, Малевичем, Пікассо, Френсісом Беконом — набір митців, у яких неможливо не закохатися, не зупинитися на них. Я ними надихаюся.

«ГОЛОВНЕ В ПОРТРЕТІ — Й ВЛОВИТИ ХАРАКТЕР, І ПЕРЕДАТИ ЙОГО УЗАГАЛЬНЕНО — ЩОБ ГОТОВА КАРТИНА ВСЕ Ж ЗБЕРЕГЛА ВРАЖЕННЯ ПЕРШИХ ХВИЛИН»

 

Малюючи людину, я прагну передати і характер, і узагальнення. Це мало чим відрізняється від того, як нас вчили у РХСШ. Ми тоді ходили в зоопарк і мали за хвилину зробити шкіц — і характерний, і узагальнений водночас. Так і зараз: тобі людина позує, але треба й вловити характер, і передати його узагальнено — щоб остаточна картина зберегла враження шкіцу, враження перших хвилин.

ІРОНІЯ

— Мабуть, у моїй останній, «сільській» виставці «Біополе» в Музеї Шевченка в Києві вона є. Про це багато хто каже. Але я малював цілком серйозно. Мені симпатичні всі образи, там зображені. Хотів, умовно кажучи, відобразити людину праці. Але коли ти шукаєш якогось узагальнення, то хочеш від моделі трохи відсторонитися, щоб не бути надто прив’язаним до її рис. Дати характер без натуралізму, з дистанції. І це відсторонення, мабуть, дає ефект іронії у глядача.

Композиції по принципу іконографічного житія в цьому циклі — це прийом, відомий у модерному мистецтві. «Окна РОСТА» Маяковського — ті ж таки житія. Ми робили халтури в інституті — нас посилали в колгоспи і на заводи, щоб малювати там дошки пошани, — теж житія. Може, такі композиції десь звідти походять, досвід років дався взнаки. Інколи навіть і сам художник не завжди може відстежити подібні зв’язки.

ПЕЙЗАЖ

— Мені подобається реалістичний пейзаж — я дуже ціную наші школи Похітонова й Васильківського кінця ХІХ — початку ХХ століть. Ми більше знаємо французьких пейзажистів — імпресіоністів, барбізонців,  аніж своїх класиків, бо вони лежать у запасниках. При тому, що їх свого часу теж широко експонували й визнавали у тій-таки Франції. А назагал український модерний пейзаж починається з Куїнджи, якого я тут вважаю відправною точкою. У бойчукістів пейзажні полотна теж займають величезне місце. Вже не кажучи про Пальмова, Богомазова, та й навіть Малевича — його сформувала українська земля, про що він сам каже в спогадах.

Передусім краєвид як жанр для мене — це колір. Повна свобода форми, кольору, вираження і настрою. Такий просто відрив. У нас у «Синьому жовтні» був уже не один пленер. А в пленерах дуже важливим є порив групи. Наша група, здається, цікава ще й цим.

«ЧОРНИЙ КВАДРАТ»

— На мою думку, міф — це основа явища «Чорного квадрата». Міф і про багато чого, і ні про що. Я вважаю, що це чудово. Ми нікуди не дінемося від величезної кількості людей, для яких він, окрім міфу, нічого не означає. Врешті-решт, історія мистецтв сплетена з міфів. Як і будь-яка історія. Цей внесок оцінений, і добре.

РОДИНА

— Мабуть, тому, що ми з Оленою різні художники, нам і цікаво разом. Приходити, дивитися, що робиться одне в одного. Олена робить серію робіт, нікого не пускає, але ти знаєш, що коли вона пустить, то побачиш дещо цілковито нове. До речі, це наша спільна якість — різні серії, різні виставки не є продовженнями попередніх. Завжди несподівано, трохи інакше. Різність погляду  і притягує. І все одно ми говоримо однією мовою. Я завжди радію її вдалим експозиціям. Для нас не існує поняття конкуренції, це виключено. Завжди прагнемо підтримати одне одного. Ти розумієш, про що говорить вона, і навпаки. Може, це й  є найголовніше в спільному житті, творчому чи будь-якому іншому.

ВІЧНІСТЬ

— Художник — це все одно ремесло. А всяке ремесло — це робота.    Із Середньовіччя тут нічого не змінилося. Зараз художнику необов’язково і вміти малювати, але ти все одно маєш представити якийсь візуальний ряд. Усе має право бути, все цікаво, все гідне уваги, і ніяких проблем я з цим не бачу. Але поки є стіни, то картини на них мають бути. Поки є стіна — є й художник.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments