Тенор і педагог без меж!

На жаль, два роки тому 8 червня земне життя оперного співка обірвалося...

Бувають  такі періоди, коли важко знайти свій шлях. За якимось дивом саме у часи найбільшого емоційного відчаю Господь посилає нам людей, що своєю позитивною енергією, талантом, вірою у краще осяюють наше життя. Одним із таких неосяжних див була для мене зустріч зі Степаном Миколайовичем.

Років  десять тому я, ще студентка консерваторії, почула на прослуховуванні у капелу «Думка» Мирославу Солов’яненко (дівчину з чудовим і приємним голосом).  Спитала   про її викладача. Дізнавшись номер класу С.Фіцича в Університеті культури та графік занять, я попрямувала на прослуховування. Урок проводив коренастий чоловік з веселим і добрим поглядом, дуже артистичний у кожному своєму русі. Я зізналася, що дуже хочу співати. Він погоджується мене прослухати. Степан Миколайович розспівує мене, паралельно робить деякі зауваження (влучні, образні), що спонукають до активної власної роботи й пошуку. Починаю співати твори. За фортепіано концертмейстер Микола Чикаренко з першої і до останньої ноти невідривно підтримує музичним супроводом та позитивним ставленням. А прослуховування перетворюється на творче заняття. Наприкінці чую: «У вас чудовий голос, польотний. Вам треба займатись. Приходьте на заняття». Вважаю ту зустріч подарунком долі, а відомий  оперний співак повірив у мене!

Розпочалися наші  регулярні репетиції. Завжди Степан Миколайович працював на повну силу, цілком віддаючись педагогічній справі. Кожна нота, що не подобалась маестро, до останнього ним виборювалась. У хід йшли приклади, метафори. Він міг заставити учнів мичати, як молодий бугай, міг запропонувати уявити себе скрипкою саме зі срібним звучанням; міг заставити повторити механізм рвотного рефлексу, що, до речі, дійсно відкриває гортань. Фантазія Степана Миколайовича не мала меж! Не мав меж і час роботи. Якщо вчитель не поспішав на репетицію або спектакль у Національній опері, заняття над твором могли тривати по кілька  годин. У роботі він завжди приділяв увагу красивому тембру, диханню, чистоті інтонації, грамотному опрацюванню тексту, артистизму. Він шукав певний сенс у кожній фразі та в цілому творі і привчав до цього нас. Степан Миколайович ніколи не просив повторювати манеру співу за ним.

Найголовніше у його роботі з учнями було величезне бажання навчити, направити, допомогти знайти у вокалі і у житті саме своє. Для мене заняття зі Степаном Миколайовичем були не лише уроками з постановки голосу. Це були заняття з постановки сильної і творчої особистості на життєвому шляху. Він був тією рушійною силою, що заставляла нас, його учнів, вірити у власні сили і починати діяти.

Степан Миколайович був яскравою людиною, доброю, талановитою, артистичною. Здавалося, що він ніколи не зупинявся у своєму самовдосконаленні. Він працював над своєю вокальною формою, цікавився різними аспектами суспільного життя та культури, умів бути зібраним, серйозним, однак у будь-яку мить міг розсмішити дотепним жартом. Пам’ятаю, як він переповідав діалог зі знаним хоровим диригентом і педагогом Павлом Муравським, якому було біля дев’яносто п’яти років, а Фіцичу — під шістдесят. Зі слів Степана Миколайовича, їхні дачі були поряд. Якось Павло Іванович каже: «Коли ми з тобою постаріємо і підемо на пенсію, то будемо тут садити часничок...». Ми всі розходилися сміхом. І хто ж міг тоді подумати, що життєвий шлях цих двох геніальних людей завершиться в одному й тому самому році? Душу наповнює світлий сум...

  Розповідав Степан Миколайович і про свої поїздки на Святу Землю на Пасху. Було помітно, що ця тема була для нього дуже хвилюючою...

Фіцич завжди був щирим. Умів співпереживати, давати цінні поради. Пам’ятаю його очі — веселі, добрі, з м’якою, ніби батьківською, теплотою. І голос — сильний, енергетично наповнений, природний і живий...