Тут був… Пушкін

Ризикнемо висловити припущення, що ця постановка – плід гіркого песимізму й розчарування режисера щодо тієї культури, яку ми колись вважали великою, але тепер вона, принаймні, у масовій свідомості, перетворилася на імітацію самої себе, на набір порожніх попсових понять і символів. Інакше важко пояснити, чому на сцені все саме таке, яким ми його отут побачили.

Завіса відкрита ще до початку вистави, і нам видно кілька ветхих псевдокласичних колон, густо обписаних пушкінським почерком (сценографія Алії Байтенової). Ті колони – можливо, з Херсонеса під Севастополем, а може з берлінського рейхстагу. Вони також нагадують обчухрані бурею березові стовбури - чорні мазки графіті на світлій корі. Всі персонажі (окрім Пугачова) вдягнуті однаковісінько, в тому ж таки «березовому колориті» - на тлі білої тканини ті самі чорні мітки рукописного тексту. Якщо додати до цього дерев’яно-лялькову пластику персонажів – отримуємо цілу компанію буратін, наспіх витесаних з березових полін. Від механічної буратінності тут вільний  лише один чоловік, та й той розбійник, це Пугачов (Олександр Ромашко) у своєму червоному каптані. Усі інші – люди принципово уніформовані. Втім, у кожного з них проявляються ознаки живої душі. У когось - щедріше, як-от у Маші (Дарина Панасенко) чи у майора Зуріна (Артем Атаманюк), у когось – лиш на мить, як у капітана Миронова (Ярослав Чорненький) на порозі загибелі. Одначе ті моменти одушевлення – теж, сказати б, ескізні, вони лише підкреслюють одновимірну, мов у коміксах, природу персонажів. Між іншим, школярська частина публіки з розумінням сприймає закладений у виставі «коміксовий» принцип подачі матеріалу. Отже, режисер точно вгадав звичну для цієї публіки манеру гри.

Що ще тут є? Є кілька знаків-символів, узятих з літератури пушкінської епохи. Приміром – згаданий червоний каптан Пугачова – чи то не диявольська «червона свитка» з ранніх повістей Гоголя? Або – гоголівська ж таки «птиця-тройка», на якій подорожують герої, і яка також слугує диванчиком, на якому спочивають ті чи інші персонажі.

Є тут також і сам Пушкін, якого не видно, але чути його голос за кулісами, звідки він загробним тоном цитує свої хрестоматійні рядки, зокрема, про «русский бунт, бессмысленный и беспощадный».

І є ще якась дивна порожнеча за отією колонадою, порожнеча, з якої з’являються і куди зникають персонажі. Автографи на тих колонах розібрати важко. Можливо, там просто написано «Тут був… Пушкін».