Українські релігійно-церковні традиції Одеси

Малоросійсько-«великорусский» дух нещодавнього святкування Дня хрещення Русі черговий раз залишив українцям вкрай обмежені можливості для усвідомлення історії християнства на наших теренах в україноцентричному контексті. Аби хоч трохи розвіяти українофобський туман, українським історикам дуже важливо нагадувати про малознані аспекти історії боротьби українців за власну національну церкву. Одним із важливих центрів цієї боротьби була Одеса, місто, яке зусиллями технологів інформаційних війн нині майстерно перетворено на центр українофобії, й далеко не в останню чергу — релігійно-церковної. Українофобські мудрування щодо неукраїнського історичного шляху Одеси виглядають упередженими та неправдивими з огляду на потужний український національний струмінь в історії цього міста, на історично зумовлену належність до української цивілізації. Одеса була одним із провідних центрів українського національного життя другої половини ХІХ—ХХ ст., що я збираюся продемонструвати у низці статей на сторінках «Дня». Національно-стверджуюча роль Одеси яскраво відбилася, зокрема, в надто важливій і зараз релігійно-церковній сфері.

Серед перших речників ідеї здобуття українцями права на власну національну за духом та мовою церкву був священик Антін Устимович Гриневич, уродженець півночі сучасної Одеської області. До 1917 року він кілька десятиліть поширював цю ідею серед інтелігенції в російськомовних та україномовних статтях на сторінках одеського часопису «Южные записки» та серед простолюду як священик Балтського повіту. У 1906 ж році А. Гриневич опублікував у Балті українською мовою збірку богословських поезій «До Бога: Євангельські наголоси».

До 1917 р. А. Гриневич стрімко вийшов далеко за межі південноукраїнського рівня: був депутатом ІІ Державної думи Російської імперії, членом української парламентарної громади. Він подав законопроект про запровадження рідної мови у школах та церквах. На початку травня 1907 р. А. Гриневич став героєм однієї з найгучніших справ за коротку історію існування ІІ Думи. Він був серед п’яти священиків, які не з’явились на засідання, що було скликано з приводу замаху на Миколу ІІ. В період перебування у статусі депутата та впродовж декількох подальших років А. Гриневич публікував статті у газетах «Рада», «Рідна справа», «Биржевые ведомости», «Подолия», «Православная Подолия». З однієї зі статей, в якій А. Гриневич захоплено вітав появу україномовного перекладу Євангелія, дізнаємося, що священик читав селянам галицькі та наддніпрянські переклади Св. Писання. На основі праць Я.-А. Коменського, К. Ушинського, Б. Грінченка та М. Грушевського А. Гриневич обстоював запровадження україномовного навчання для учнів початкової школи. Подібно до багатьох українських публіцистів він доводив, що незрозуміла учням російська мова призвела до зниження їхнього освітнього рівня. З початком Першої світової війни громадська та публіцистична діяльність о. А. Гриневича на деякий час відійшла на другий план. Він був відряджений у польову армію. Визнанням заслуг отця було нагородження його Георгіївським хрестом.

Ще одним засновником українського церковно-релігійного руху в Одесі був священик Покровської церкви (знаходилася в центрі Одеси на вулицях Жуковського та Єврейській, але до нашого часу не збереглася), член «Просвіти» Мелетій Аркадійович Шаравський. 10 березня 1907 року в пам’ять Т. Шевченка, пiсля панахиди, він прочитав проповідь українською мовою. Згодом М. Шаравський викладав у місцевій український школі iм. І.Франка.

Серед не священиків найбільшою мірою церковно-релігійним питанням переймався випускник Київської Духовної академії, магістр богослов’я, викладач одеських гімназій, громадський діяч, історик Володимир Мусійович Чехівський.

З іншого боку до проблеми зміцнення української самосвідомості за посередництвом релігії та церкви підходив лідер національного руху одеських українців Іван Луценко. У 1910-х роках він прагнув поширити греко-католицьку церкву в Наддніпрянській Україні та планував побудувати греко-католицький храм в Одесі. Він навіть звертався з цією пропозицією до австрійського консула. Однак той відкинув цю пропозицію, побоюючись погіршення стосунків із Російською імперією.

Піднесення церковно-релігійного життя одеських українців було одним із потужних чинників розгортання Української революції в Одесі у 1917 — 1918 роках. Велику увагу зміцненню цього руху приділили світські лідери одеських українців: І. Луценко, І. Липа, С. Шелухин, В. Чехівський, П. Клепацький, В. Піснячевський, Е. Темницький, Л. Ковальчук та інші. Природно, що в перших рядах цього руху перебували священики А. Гриневич, Ф. Денга, ієромонах Микита, А. Вишинський, Я. Лисицький та ін.

І. Луценко наполягав, що українська церковна традиція більш орієнтована на Захід, а російська — на Схід. На цій підставі він виступав за Українську автокефальну церкву. Цю думку ще більш прямо висловив В. Боровик, який у 1918 р. видав кольорову листівку з гаслом: «Самостійна Україна із своїм Богом, своїм паном і своїм хамом!» П. Клепацький не схвалював ідеї про надання православній церкві планівного статусу в державі, напевно, співчуваючи ідеї відокремлення церкви від держави. Процес українського національного відродження він трактував із релігійно-національним піднесенням, порівнюючи Україну з Христом у терновому вінку, який ожив, незважаючи на дії ворогів.

Після заперечення російської владою та церквою всіх прохань українців задовольнити їхню національно-релігійну самобутність у рамках старого церковного устрою український рух перейшов у більш рішучу організаційну фазу. 26 листопада 1917 р. українці Одеси провели Українське церковне віче, під час якого обрали тимчасову комісію (комітет). До комісії увійшли три священики — А. Гриневич, А. Вишинський, Ф. Денга, та два мирянина — Л. Ковальчук та Литвинський.

Наступним етапом українського церковно-релігійного руху в Одесі було створення Єпархіальної церковної Української православної ради 12 грудня 1917 р. Головою президії було обрано о. Антонія Гриневича, його товаришем — Л. Ковальчука, писарем — викладача Хвостика, скарбничим — викладача Крижанівського.

Від квітня 1918 р. А. Гриневич очолював Тимчасову православну церковну раду на Херсонщині. У червні 1918 р. він взяв участь у діяльності світської інституції — Одеської української ради. Її головою був Л. Ковальчук, заступником А. Гриневич, секретарями — А. Клочко та А. Миколюк. 8 червня 1918 р. на шпальтах одеської газети «Вільне життя» з’явилася заява Одеської української ради за підписами Л. Ковальчука, А. Гриневича, А. Клочка та А. Миколюка з вимогами віддати наказ духовенству молитися за Україну, заборонити молебні за Миколу ІІ тощо. Як і раніше, головною вимогою українців залишалося надання українцям церкви, де б українські священики, обрані українською громадою, регулярно відправляли церковні служби.

Бурхливу діяльність серед одеситів розгорнув згаданий ієромонах Микита, в миру — Олександр Кожин. Один із сучасників називав його «людиною, що далеко виходила за межі пересічності». Окрім відправи українською мовою в одній із церков, священик заснував Одеську українську національну книгозбірню (бібліотеку). Він намагався використовувати максимально прості та ефективні форми самоорганізації та самозабезпечення: копійка на рідну школу (ним було засноване однойменне товариство), передача до бібліотеки прочитаних книг, збирання коштів на український храм. Він сам «ішов у народ» — брав участь у багатьох українських громадських організаціях з нагоди різного роду вечорів, урочистих зібрань, сходин, вечірок, забав і т. ін. Завжди виступав із запальним словом про культурне визволення, про будівництво українських культурних осередків, виявляючи знання з усіх галузей життя та науки. Проповідував ієромонах здебільшого знову ж таки у Покровській церкві.

Приклад конфесійної толерантності подав 1918 року вже згаданий М. Шаравський, який відправив панахиду у Православній церкви за популярним українським діячем, галичанином, греко-католиком Е. Темницьким.

Помітним є внесок Одеси у загальноукраїнський церковно-релігійний рух. Після переїзду з Одеси до Києва І. Липа та В. Чехівський посіли провідні місця у розбудові Української церкви у всеукраїнському масштабі. В. Чехівський був директором департаменту віросповідань УНР, департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української держави. З його ініціативи уряд Директорії УНР 1 січня 1919 року проголосив УАПЦ. Міністром культів і віросповідань в уряді був одеський соратник В. Чехівського — І. Липа. А. Гриневич у 1919 р. входив до тимчасової комісії для складання проекту статуту Української автокефальної церкви.

Ще однією прикметою революційної доби була активізація вірних іншої Української церкви — Греко-Католицької. Головною передумовою цього явища був значний притік до Одеси галичан — громадських діячів, колишніх військовополонених тощо. Навесні 1917 року до Одеси прибув отець Ілля Теодорович Кливак. Він правив службу в римо-католицькому костелі. Він же входив до комітету допомоги українським біженцям, був головою одеської галицької «Просвіти» чисельністю понад 120 осіб. На початку червня 1918 р. в Український церковний комітет Греко-Православно-Католицької парафії на чолі з І. Кливаком входили заступник Стефан Кобринець, писар Киприян Шульгин, скарбник Михайло Грицай, радні — І. Тарновський та І.Мущинський.

Головною справою о. І. Кливака була організація греко-католицької громади і головне — побудова першого у Степовій Україні греко-католицького храму. Цей процес досить повно розкривають два листи о. І.Кливака до митрополита А. Шептицького. Цим листам передувала відозва Українського церковного комітету Греко-Православно-Католицької парафії в Одесі Архидієцезії митрополичої Львівсько-Галицької Єпархії Кам’янець-Подільської до духовенства та мирян від 4 червня 1918 р. з проханням допомогти в побудові греко-католицького храму в Одесі. Автори наполягали, що «в Одесі та окрузі її є чимало наших вірних, як здавен осілих тут, так і недавно прибулих сюди, — українців Галича і Холма, а також руських та білорусинів. Вони, розкинуті по безкраїх степах Низової України, як родинами, так і одинокими особами, здавен вже вимирають з голоду духовного. Їх треба згуртувати в одне стадо Христове». Ці вірні належали здебільшого до робітників, вони не мали можливості профінансувати будівництво храму. Творення греко-католицької общини в Одесі уподібнювалося до насадження Божої правди у пустелі, дії без жодної допомоги та поради. «Храма, свого власного храма нам треба, де би ми могли розвинути всю красу і величавість правди і святості наших ідеалів», — твердили автори відозви.

І. Кливак повідомляв митрополита про початок будівництва церкви в Одесі. Площа під храм займала близько 500 сажнів вартістю 250 тис. карбованців. Він планував заснувати згодом гімназію або греко-католицький український ліцей. На думку І. Кливака, не слід розпорошувати сили, адже «я знаю місцеві відносини і людей, і тут треба поволи, осторожно, а певно робити, щоб що зробиться було достатне і певне». Однак бурхливі події осені-зими 1918 р. унеможливили реалізацію планів священика. І. Кливак повернувся в Галичину, де продовжив активну пастирську діяльність, насильницьки перервану більшовицькою окупацією Галичини лише 1939 року.

Більшовицька окупація Наддніпрянської України 1920 року не зупинила діяльності борців за Українську церкву в Одесі. Як відомо, до 1930 року в УСРР діяла УАПЦ. Її головними представниками в Одесі та на Одещині у ці роки були А. Гриневич, ієромонах Микита та Ю. Жевченко. Єдиний з ієрархів УАПЦ у 1927 р. А. Гриневич підтримав ініціативу В. Чехівського виступити на захист митрополита В. Липківського, підписавши відповідну петицію. У січні 1931 р. А. Гриневича було вдруге заарештовано. Лише після дев’яти місяців ув’язнення в Одеській в’язниці його було відпущено фактично доживати віку у селі Свято-Троїцькому. У 1933 р. він ледве не помер від голоду. Помер А. Гриневич у лютому 1937 р. у Свято-Троїцькому, де й був похований.

У 1928—1929 роках УАПЦ в Одесі розбудовував архієпископ Юрій Жевченко — випускник Одеської духовної семінарії та Новоросійського університету, викладач одеських гімназій. Услід за А. Гриневичем він був заарештований та загинув у концтаборах.

Як і за революції, серед ширших мас суспільства намагався діяти ієромонах Микита. До 1924 р. він брав участь у роботі Краєвої церковної ради у Покровській церкві. 1924 р. церква була закрита, а ієромонах вже вдруге заарештований. Однак це не налякало отця Микиту. 1926 р. на могилі вбитих гайдамаків на Куликовому полі на запрошення товариства Української церкви він виступив із промовою, в якій висвітлив сенс боротьби українських вояків. Свою промову він повторив у 1927 р. на тому самому місці. 1926 р. він організував український комітет для допомоги бідним українцям, члени якого мали платити членський внесок від 30 копійок. Такі відверті виклики новій владі не могли залишитися безкарними. У червні 1927 р. священика заарештували. На допиті він заперечував, що займається політикою, але зазначав, що «якщо хто лає Україну, я її захищаю». Як представника соціально небезпечного елементу, отця присудили до заслання на Соловки на три роки. 25 вересня 1937 р. один з яскравих представників українського релігійно-церковного руху був розстріляний. Із-під жорен комуністичних репресій український релігійно-церковний рух зміг вирватися лише наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Немає сумніву, що подальші дослідження можуть виявити не лише додаткові грані згаданих мною подій, але й розповісти про боротьбу одеських українців, зокрема з числа насильно переселених сюди галичан, дисидентів, пересічних городян, за релігійно-церковну свободу в другій половині ХХ ст.

Один з учасників Української революції в Одесі зазначав: «Коли Одеса стане вільною — на одній із площ або на одному із скверів Одеси має бути збудований пам’ятник о. Микиті як борцеві за українську волю, державність і українське відродження». Очевидно, сучасні тенденції в Одесі та й загалом в Україні є зворотними. Процес українського національно-релігійного відродження в Одесі значною мірою загальмований. В місті діє лише декілька Українських церков, зупинена справа побудови греко-католицького храму. Але найбільш прикро, що сучасні прожекти українських лібералів чи то псевдолібералів про необхідність подальшої консервації сучасного регіонального розколу України шляхом федералізації, відмову від, як вони вважають, неліберальних спроб повернення місцевих українців до власного коріння, толерантне ставлення до всіх забаганок українофобів як «справжнього голосу українців Сходу» тощо, попри всю їхню позірну європейськість, на практиці освячують філософію національної зради, відступництва та поразки. Натомість необхідно й далі без відчаю, спокійно та послідовно створювати фундамент україноцентричної історичної пам’яті, українського світогляду, одним із важливих елементів якого має бути прагнення до створення та збереження церковно-релігійної самобутності українців. Очевидно, це має відбуватися на основі виявлення дедалі більшої кількості свідчень про історичну обѓрунтованість аспірацій українців, тяглість історичних традицій боротьби за власне національне «я».