А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

«Зосталася на місці тільки гнучка лоза»

Чому Євген Чикаленко вважав, що українці виявилися неготовими до вирішення свого історичного завдання у 1917 р.
14 лютого, 2018 - 17:06
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Закінчення. Початок читайте у «День», №22 від 8 лютого

Досі не вдалося віднайти жодної інформації про те, чому кандидатуру Є. Чикаленка було 20 березня 1917 р. провалено на виборах до Центральної Ради. Його обрали до її складу лише на Всеукраїнському національному конгресі. Він також усунувся від роботи в Раді Товариства українських поступовців, неформальним лідером якого був у дореволюційний час. Імовірно, перші зустрічі на публічних зібраннях з М. Грушевським, який повернувся до Києва із заслання, гострий тон і натяки на «буржуазність» Є. Чикаленка переконали його в тому, що він має поступитися місцем діячам соціалістичного табору.

Він належав до старшого покоління українських національних діячів, які внаслідок свого ліберально-демократичного світогляду скептично ставилися до масового захоплення соціалістичними й радикальними ідеями і тому відійшли на другий план навесні 1917 р. Власне, про Є. Чикаленка та близьких йому по духу Л. Житецького, В. Леонтовича, П. Стебницького, О. Лотоцького та ін. писав у своїх спогадах Д. Антонович. Він, зокрема, зазначав, що невдовзі після установчих зборів Української Центральної Ради «Чикаленко і всі інші відпоручники ТУП, почуваючи відразу до демагогії, перестали ходити на її засідання...».

Євген Чикаленко, займаючись господарством на селі, не залишався без інформації про становлення влади в Україні. Він регулярно отримував листи від В. Винниченка, С. Єфремова та А. Ніковського. Можливо, найціннішу інформацію передавали йому сини — Левко й Петро, які працювали в апараті Центральної Ради. Листування із П. Стебницьким, який був офіційним представником УЦР у Петрограді, надавало йому інформацію про ставлення Тимчасового уряду до українського руху. Судячи з листування Є. Чикаленка, частина українських діячів були розчаровані курсом Центральної Ради і не сприймали непослідовності й загравання з радикально налаштованими політичними силами, необдуманості її рішень. Один із близьких приятелів Чикаленка — Петро Стебницький писав, що йому «за київські справи боязно». «...Знизу стихія, яка правда розбурхалася, але без доброго керівництва сама нічого не здобуде, — наголошував він. — А згори — організоване представництво трьох політичних напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти. З такою спілкою трудно вести добру політику, і зостається покладати надію... на українського Бозю». Не менш критичним був у своїх коментарях щодо тогочасного українського проводу й А. Ніковський, який відверто глузував з низької культури молодих українських політиків «Качество наше мале, говорити не вміємо, культура отакесенька. Будемо ще при кориті, не розбитому правда, але кориті». Очевидно, що вони бачили в Є. Чикаленку противагу М. Грушевському, який «тепер помолодшав і йде вкупі з молодшими; так само як він робив і в 1905 — 1907 роках». Але здоров’я його навесні значно погіршилося, він відчував, що не має «ні сили, ні охоти входити в конфлікти, в суперечки». Крім того, він вважав своє перебування у Києві в якості великого земельного власника непотрібним.

Палко люблячи Україну, її народ, культуру, Євген Чикаленко мав доволі тверезий погляд на українське селянство. Він бачив, що селянина в революції найбільше цікавило розв’язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні національно-державної розбудови із земельним питанням. Він був певен, що «Україну треба будувати на середньому землевласникові, котрий має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі». Також очікування Є. Чикаленка були пов’язані із середнім класом, як найбільш зацікавленим у соціальній стабільності, національній державності і найнадійнішим елементом села.

Як землевласник та водночас досвідчена людина, він не сприймав закону про соціалізацію землі, який прагнула реалізувати в Україні Українська партія соціалістів-революціонерів. Натомість він вважав, що для України вкрай необхідно було проведення земельної реформи, яка встановлювала б максимальні норми землеволодіння і передбачала б парцеляцію великих господарств через їх розпродаж. На його думку, залежно від географічних умов місцевості, цей максимум мав перебувати в межах 150 — 250 десятин землі. Така реформа була вигідною і для держави, і для селян. Варто наголосити, що досвід і обізнаність Чикаленка визнавали всі, з ким йому доводилося співпрацювати і хто знав його ще з дореволюційних часів. Тож недивно, що напередодні й після гетьманського перевороту політичні діячі різної орієнтації — від українських есерів до українських хліборобів-демократів — пропонували йому очолити Міністерство земельних справ.

Авторитет Є. Чикаленка як поміркованого національного діяча, а також зв’язки, зокрема через зятя О. Скоропис-Йолтуховського, з німецьким військовим командуванням спричинилися до пропозиції від окупаційної влади очолити уряд і навести лад в Україні. Але Є. Чикаленко не наважився взяти «владу з рук німців», бо це означало «стати проти всіх шарів громадянства і народу». «Я визнаю, що треба це зробити, але у мене для цього замало духу, не хватить сміливості... Я великоземельний власник і аграрну реформу буду робить (по думці всіх) в інтересах свого класу», — писав він. Крім того, він не відчував у собі знатності до публічної роботи. Зрештою, він так визначив свій вибір: «...Як прадіди наші казали — «до булави — треба праці й голови», а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишу».

Після приходу до влади П. Скоропадського в Україні ширилися антиурядові настрої, підігрівані пропагандою українських соціалістів та більшовиків. Є. Чикаленко був занепокоєний відсутністю консолідації в середовищі української поміркованої еліти, яка мала б цілеспрямовану та випробувану програму. Його надзвичайно турбувала її неспроможність об’єднатися навколо ідеї побудови національної державності в Україні. У несприятливих зовнішньополітичних умовах українська інтелігенція обрала шлях взаємного політичного поборювання і не прагнула віднайти компроміс.

На зібраннях він не раз був учасником обговорення питання формування національного уряду при гетьманові П. Скоропадському, оскільки кабінет Ф. Лизогуба, на думку більшості української національно-демократичної інтелігенції, дискредитував себе нібито проросійською політикою. Обговорювався й механізм його зміни: поступове витіснення проросійських міністрів або відставка чинного уряду і заміна його українськими міністрами. В останньому варіанті Євген Харлампович бачив небезпеку державного перевороту, яка могла спричинитися до повної втрати національної державності. На самому початку гетьманування П. Скоропадського він сприймав його виключно як проросійський проект, який нібито реалізовували колишні «старорежимники», «свідомі вороги української ідеї, які вславились на Україні своєю обрусительскою, антидемократичною діяльністю» тощо. Але попри це Є. Чикаленко постійно розмірковує над тим, як використати ситуацію, що склалася, і фахівців в урядових установах на користь Україні. Уже влітку Чикаленко переконався, що урядовці, попри всі звинувачення їх в антиукраїнстві, працюють на майбутнє України, і навіть розмірковує над можливістю входження представників українських партій до кабінету, який міг би очолити І. Кістяківський. Такий варіант, на його думку, мав би для України великі перспективи. У жовтні 1918 р. Євген Чикаленко знову одержав запрошення очолити уряд, створення якого виявилося результатом перемовин між Українським національним союзом із гетьманом П. Скоропадським. Але й у цьому разі він не вважав для себе можливим очолити кабінет.

Є. Чикаленко ще в дореволюційний час не приховував свого «германофільства». У своєму щоденнику й листах він пише про те, що німці зі своєю організованістю, дисциплінованістю, ставленням до праці можуть сприяти консолідації та вихованню української нації. Приклади цього він бачив у Чехії та Прибалтиці. Тому цілком позитивно сприйняв прихід в Україну німецьких військ 1918 р. Німці, на його думку, могли не лише навести лад в Україні, населення якої було розбещене соціалістичними обіцянками та безладдям і не сприймало дій української влади.

Попри досить скептичне ставлення до особи П. Скоропадського, Є. Чикаленко вважав, що падіння його режиму призведе до втрати незалежності. Він закликав представників українських національно-демократичних партій до співпраці з гетьманським урядом та його підтримки, що могло б нейтралізувати негативний вплив проросійських сил і зняти політичну напруженість в Україні. Є. Чикаленко був категоричним противником організації антигетьманського повстання і не очікував позитивних наслідків від дій Директорії, які ускладнювалися зовнішньополітичними чинниками. Після виходу військ Центральних держав із України її територія опинялася під загрозою радянської окупації.

З початком 1919 р. розпочинається період життя Євгена Чикаленка в еміграції. «Така вже доля наша: налетів циклон, — писав він у листі до В. Липинського, — розвіяв нас, як листочки, по всьому світові, навіть повиривав дерева з корінням, до яких причислюю і себе з Вами, бо ми сиділи на землі, здається, глибоко запустивши коріння: зосталася на місці тільки гнучка лоза та бур’яни».

Він вважав, що українці виявилися неготовими до вирішення свого історичного завдання 1917 р., а їхні розпорошеність, розбрат та неорганізованість мали для України фатальні наслідки. Але попри це, на думку Є. Чикаленка, «не треба марнувати час, а треба працювати над фундаментом для своєї державности». Найбільше він мав нарікань до української інтелігенції, яка «проявила за цей час багато всякого паскудства, анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство». На його думку, вона ще не мала «жодних устоїв, навіть моральних». «Я не раз кажу, що аж тоді збудується українська державність, коли повиростають діти отих наших соціялістів, які, будучи міністрами, понакрадали мільйони, і таким робом витворять свою буржуазію, якої у нас досі майже не було», — писав 21 січня 1920 р. Євген Харлампович у листі до В’ячеслава Липинського.

Левову частину свого часу в еміграції Чикаленко присвятив підготовці до друку та публікації своїх мемуарів, які стали справжньою енциклопедією українського національного відродження.

Є. Чикаленко завжди відзначався влучністю висловлювання та яскравою образністю мислення. Це виразно простежується в багатьох місцях його щоденників. Прикладом може бути зроблене ним порівняння перебігу національного відродження в Україні з будівництвом дзвіниці Києво-Печерської лаври. За словами Є. Чикаленка, «і діди, і батьки тогочасних українських громадських діячів з року в рік працювали на національній ниві подібно до будівничих монастирської дзвіниці, чия праця, зроблена вдень, «вночі впірнала в землю». Так і національно-освідомлююча праця пращурів «впірнала в глибину народних мас... Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця із надр землі».

Сьогодні, коли кияни обговорюють, чи має бути в Києві площа, названа на честь великого українського діяча, видавця і мецената, їм варто знати, що копітка щоденна праця Євгена Чикаленка, газета «Рада», яку він видавав; діяльність Товариства українських поступовців, одним із засновників якого він був, стали справжньою предтечею багатотисячного національного руху в Україні, який 1917 р. розлився широким потоком по її містах і селах.

Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments