Міф про Одіссея: українська деконструкція

На нещодавньому «Книжковому Арсеналі» привернув увагу прозовий дебют філософа, есеїста Володимира Єрмоленка — роман «Ловець океану», надрукований у Видавництві Старого Лева. Адже, по-перше, українська проза все ще перебуває у статусі такої, що від неї «очікують більше»; по-друге, сама постать Єрмоленка яскрава й помітна; по-третє, зрештою, в «Ловці океану» автор узявся до справді амбітного завдання — переосмислити не абищо, а міф про Одіссея.

Володимир Єрмоленко розпочав з кінця. Його Одіссей повертається на Ітаку, але, на відміну від канонічного сюжету, не зустрічає там ані дружини, ані сина. Пенелопа, наслухавшись про пригоди свого чоловіка довгою дорогою додому, рушила геть із острова. І от Одіссей вирішує пропливти весь свій шлях у зворотному напрямку, перетворивши його на шлях покаяння перед усіма, кому він завдав прикрощів. Щоб завершити його там, де заподіяв прикрощів найбільше — у зруйнованій Трої. Чи вдасться Одіссеєві спокутувати свої провини, очистити совість і віднайти Пенелопу?

Деконструкція міфу в Єрмоленка вийшла порівняно близькою до класичних зразків. Він зберіг інтригу героїчних мандрів як один із головних рушіїв тексту. Перетворення, чари, битви, дивовижні істоти, загадкові краєвиди — все це хвилює й цікавить у «Ловці океану». А відомі з «Одіссеї» персонажі, як-от Каліпсо, Цирцея, перетворені на тварин люди, стародавні воїни, котрі опинилися в Аїді, набули тут нових психологічних відтінків. Напевно, саме активна психологізація належить до головних «внесків» Володимира Єрмоленка у запущений навспак давній сюжет.

Переробляючи праісторію, письменник не позбавив її власне міфологізму як такого. «Ловець океану» сповнений архетипів, у ньому присутня виразна імітація космогонії, сентенції у стилі стародавніх мудрощів, не кажучи вже про складні структури стосунків між людьми, богами та іншими істотами. Непроста діалектика смертних і безсмертних та їхньої взаємної заздрості — постійно опиняється в центрі роздумів головних персонажів книжки.

Те саме можна сказати також про стиль Володимира Єрмоленка. Письмо його урочисте, патетичне й об’ємне, сповнене розмаїття смислів. Ледь не кожне третє речення натякає, що з нього міг би вийти афоризм. Цій епічній плавній риториці підпорядковані часом небуденні виразні засоби — від метафор до вигадливих описів подорожніх реалій чи життя богів. Не менш плавно змінюються ролі оповідача — від, ясна річ, Одіссея аж до Аріадни, яка разом з Тесеєм знищила знаменитого Мінотавра і прославилася своєю ниткою, що допомагала орієнтуватися в лабіринті.

Переваги такого стилю очевидні: «історизм», утримування читацької уваги тощо, проте він породжує й неминучі недоліки. Головний із них — одноманітність. І постійна потреба нових кульмінацій, що походить із самої риторики: «Коли бог бере твоє тіло як здобич, ти ще довго відчуваєш його присутність у собі. Серце моє ще три дні билося так, ніби хотіло щось сказати. Ти відчуваєш, що є інша істота всередині тебе, і якщо її розгнівити, твоє тіло вибухне і розсиплеться в морі...». А кульмінації, певно ж, не бувають нескінченними, що особливо відчувається у фіналі.

Але загалом немає особливих сумнівів, що «Ловець океану» Володимира Єрмоленка буде добре сприйнято і багато хто отримає задоволення від книжки. Книжки, яку можна сприймати і в пригодницько-мандрівному контексті, і як річ любовно-психологічну, і, нарешті, як учену деконструкцію засадничого міфу європейської культури (досі в нашій літературі, здається, так виразно не деконструйованого). А ще книжка Єрмоленка — непоганий привід звернутися власне до першоджерела, почитати що-небудь з античної міфології. Там завжди знайдеться чимало вартісного.