«Очуднення» звичного

Добра книжка вирізняється глибиною — кількістю рівнів, на яких може бути прочитана. Така багатошаровість дає змогу перечитувати книгу, знову й знову відкриваючи в ній нові сенси. Українська дитяча письменниця, перекладачка Галина МАЛИК майстерно володіє вмінням писати багатоярусні тексти: у них і цікава історія, і висвітлення сучасних проблем, і гумор та багато іншого. Лауреатка численних літературних премій, авторка, книжки якої перекладені іспанською, італійською, французькою та іншими мовами, прочинила «Дню» таємниці своєї літературної майстерні.

КАЗКА, ЩО ПРИПЛИВЛА У ДІРЯВОМУ ТАЗКУ

— Нещодавно у видавництві «Фонтан казок» було видано книжку «Сучасні українські казки», яку називають «фактично першою антологією» такого типу. Там є і ваша казка також. Як вважаєте, чим відрізняються сучасна й давня казки?

— На мою думку, сучасна казка відрізняється від давньої наявністю часових — історичних, побутових, мовних — і ще цілої низки маркерів. У сучасній казці присутні історичні події, предмети та ознаки побуту, яких не було ще кілька років тому, неологізми тощо. А за своєю сутністю казка не змінюється, хоч як би її називали.

— Чи могли б ви розповісти про свою казку в цій збірці? Як з’явилася її ідея?

— Ця казка припливла до мене у дірявому тазку. Тоді я саме захопилася перекладами й працювала над перекладом англійської пісеньки. Підрядково він звучить так: Троє розумників із Готему (Готем — англійське село, мешканці якого вважалися дурниками або такими, що ними прикидалися) / вирушили у плавання по морю в балії. / Якби балія була міцнішою, / Моя пісня була б довшою.

Мені довгий час не вдавалося її перекласти. Але нарешті настав день, коли все склалося: три розумники все ж рушили і в українську подорож: Три мудреці в однім тазку / Рушали в подорож морську./ Якби міцнішим був тазок — / Побільшало б про них казок.

Я ходила і днями співала цю пісеньку. Мені не хотілося з нею розлучатися. Але нова тема вже стукала — куди там вони стукають? — у тім’ячко... І ось два інші мудреці, які вирушили у зачароване злим Чорним Магом містечко, не могли з’явитися ніяк інакше, лише продовживши подорож трьох готемських мудрагелів. Ну, а вже далі вони, обсохнувши, рятували містечко від Чорного Мага, який вкрав у дітей книжки та іграшки, замінивши їх Ілюзіоном Жахів. Коли дитина перестає читати й гратися, а дивиться лише фільми жахів і грає у криваві комп’ютерні ігри, — вона виростає емоційно обділеною. І ця проблема не перестає мене турбувати.

Ця казка, яка називається «Історія, що припливла у дірявому тазку», згодом переросла у казкову повість «Пригода в зачарованому місті». Вона кілька разів перевидавалася і скоро знову вийде у новому оформленні.

«ВАЖЛИВО НЕ БОРОТИСЯ З КОЖНИМ ВИКЛИКОМ ОКРЕМО, А ЧІТКО ТРИМАТИСЯ ОТИХ САМИХ ОРІЄНТИРІВ»

— Дидактизм у книжці нині не дуже сприймають. Водночас, мені здається, за дитячою літературою таки залишається завдання формування координат цінностей. Як поєднати ці дві тези?

— На початку своєї літературної праці я була переконана, що прямої дидактики у творах для дітей бути не повинно. Насамперед тому, що мені самій це було нецікаво. Напевно, цьому сприяли і роки засилля ідеологізованої радянщини, якою були завалені всі бібліотеки і книгарні. Від неї рятувала тільки класика, яка, на щастя, була теж присутня, і присутня суттєво. З часом я переконалася, що це була радикальна точка зору. Бо велика частина читачів просто не розуміє не те що езопівської мови, а навіть просто натяків, прихованих змістів, алюзій, ба навіть сарказму, буфонади чи іронії. І тоді треба писати: що таке добре і що таке погано.

Я вже колись казала у своїх інтерв’ю, що головне завдання літератури для дітей — тримати моральні орієнтири. А як про них говорити — рецептів ще не вигадали, і навчитися цьому неможливо. Можна навчити людину писати грамотні і правильні тексти, але якщо в них не буде Божої іскри, вони залишаться просто текстами, а не творами. А виклики завжди старі-нові. Саме життя є викликом для кожної людини. Тому важливо не боротися з кожним викликом окремо, а чітко триматися отих самих орієнтирів, які не дадуть збочити, впасти, відступити, зрадити...

«БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ЦЕ ТРЕБА НАПИСАТИ»

— Це, як на мене, підводить до потреби багатошаровості тексту, присутності не тільки ігрового компоненту. Такими й і ваші тексти, зокрема пригоди Алі. Наприклад, образ країни Недоладії, яку можна трактувати як ширшу метафору й нашої держави в цілому. Чи могли б ви розказати, які ідеї закладали в книжку?

— Пригоди Алі (або ж насправді Галі) писалися в час розпаду радянської імперії. Писалися в країні, в якій справді не вистачало усмішок, в країні, де після жахливих голодоморів розвалювалося сільське господарство і процвітала пофігістика. Я була свідком, як у дослідній станції, біля якої жили мої батьки на Донеччині, зібраний урожай помідорів давили і розрівнювали по полю бульдозерами. І такого було незліченна кількість. А в гастрономах в чергах билися за синіх курей, який називали майямиплісецькими. Вражала абсурдність того, що відбувається (до речі, те саме відчуття присутнє в мене й зараз).

Щодо ідей, які хотіла закласти... Не було в мене ніяких ідей або бажання щось комусь вказати чи когось навчити. Мені хотілося писати про те, про що я писала. Було відчуття, що це ТРЕБА написати. І все. Воно хотіло бути написане, не зважало на те, що я хотіла спати чи їсти, і не відпустило, поки не написалося.

— Помітила, що в казці є багато рис, які дуже нагадують радянське суспільство, особливо в королівстві сяк-таків — цінність доносів, «гра в дурня», яка відображає абсурдність радянського, зокрема бюрократичного життя. Чи допомагає це уникнути або «трансформувати» дидактизм? Наскільки ефективним для читача є таке «очуднення» звичного?

— Таке «очуднення» зветься гіперболою, або метафорою, це відомий літературний прийом, який допомагає привернути увагу або полегшити сприйняття ситуації, явища чи поняття. Але водночас і висміяти, вказати на його абсурдність, безглуздість, якщо автор ставить перед собою таку мету (як у моєму випадку). Звісно, ефект від будь-якого літературного прийому набагато більший, ніж від прямої дидактики — для частини читачів, яка знаходиться нарівні з текстом.

ЄДИНИЙ ЖУРНАЛ, ЯКИЙ ДРУКУВАВ ВЕЛИКІ ЛІТЕРАТУРНІ ТВОРИ З ПРОДОВЖЕННЯМ

— За пригоди Алі ви отримали премію журналу «Барвінок». Як відомо, нещодавно він закрився. Чи могли б ви прокоментувати це?

— Я дуже важко переживаю закриття «Барвінку». Настільки, що у мене дотепер не піднімається рука подзвонити Василю Вороновичу. Що йому сказати? Я знаю, як протягом десятиліть він з останніх сил, на грані можливостей, тягнув цей журнал, до останнього сподіваючись, що допомога все-таки прийде. Мало того, що читати я почала разом із «Барвінком», росла разом із Барвінком та його коником Дзвоником, я понад 30 років є його постійним автором, другом і відданою читачкою.

Коли закриваються часописи у країні — це свідчить про її хворобу. Будь-які часописи. А тим більше, журнали для дітей. А тим більше, журнал з такою літературною історією! Авторами та працівниками якого є весь цвіт української літератури для дітей! Журнал, який до останнього дня єдиний (!) друкував великі літературні твори з продовженням. Він пережив війну, імперію, розпад імперії... І не пережив незалежність. Сумно.

«ІНТЕРАКТИВНІСТЬ МАЄ БУТИ ОДНІЄЮ З ОЗНАК ЧАСОПИСУ»

— Якими, на вашу думку, мають бути журнали для дітей?

— На мою думку, такими, щоб дитині захотілося їм написати. «Барвінку» діти завжди писали. Листи приходили мішками! Звісно, в радянські часи тиражі були незрівнянно більші, та ще ж журнал дублювався російською мовою, тому розповсюджувався на всю територію СРСР. Мені приходили листи з Вологди, Далекого Сходу, Казахстану...

Зворотний зв’язок, який зараз називають модним словом «інтерактивність», має бути однією з ознак часопису. Це складно. Треба відповідати на листи, тримати більший штат тощо. Тому швиденько винайшли формулу: «Редакція на листи не відповідає». Так працювати легше, але втрачається отой зв’язок із дитиною, коли вона може просто написати листа й отримати від улюбленого журналу пораду чи підтримку, чи просто відповідь на запитання.

Хоча зараз, під час новітньої електронної доби, такий зворотний зв’язок організувати набагато простіше, мені б хотілося, аби сучасні часописи для дітей оголосили акцію «Напиши мені паперового листа». Це може бути як тематична акція, так і просто — напиши, чи ти мене читаєш, чи любиш, чи ненавидиш... Я досі зберігаю ці милі безпосередні дитячі каракулі — хоч багато мені пишуть і електронних листів. Колись мене спитали: скільки, на мою думку, потрібно мати в країні журналів для дітей? Повторю свою відповідь: стільки, щоб навіть у любителів жовтих котів був свій окремий журнал.

Я вірю, що це лише тимчасова мовчанка мого улюбленого «Барвінку». Він обов’язково буде виходити знову.

СЛОВАЦЬКИЙ РОМАН ПРО НАШІ РЕАЛІЇ

— Минулого року вийшов ваш переклад зі словацької книжки Міхала Гворецького «Троль». Як відбулося ваше знайомство зі словацькою літературою загалом і цією книжкою зокрема?

— Намагаюся бути в курсі найрезонансніших книжкових новинок у країнах, мови яких розумію. Тому, прочитавши «Троля», не змогла не перекласти його українською. І шкодую, що він не вийшов років на п’ять раніше. Бо те, що описав Гворецький, — це наші реалії. Результат гібридної війни, розробленої й ініційованої Московією — на наших вулицях і білбордах.

До прочитання цього роману я вважала себе просунутою та інформованою людиною, яка вільно плаває в кіберпанковому просторі й яку вже нічим не здивуєш. Але моя гординя була покарана, бо масштабів кіберзагроз я не розуміла, як, до речі, їх не розуміє зараз більшість українців. Атмосфера знакового фільму «Кабаре» в сьогоднішній Україні не дає мені дихати й тисне лихим передчуттям. Мені б дуже хотілося, щоб цей роман прочитали якомога більше українців.