Амор(т)е: історія, варта екранізації
Для того, щоб зняти добрий фільм, замало просто грошей, відомих акторів і найсучаснішої апаратури – потрібен сюжет, історія, яка б захопила глядача, у яку б він повірив. Нещодавно на українському книжковому ринку з’явився роман Олександри Іванюк, написаний на основі реальних подій – йдеться в ньому про любов українця з Донбаса Юрія Матущака та італійки Франчески Леонарді. Прослухавши колись від авторки і саму історію, й прочитавши перегодом уже написану книжку, я маю одне стійке враження: з такого матеріалу треба не лише писати книжку, а й знімати фільм.
Амор(т)е – дивне слово, адже в ньому водночас поєднані аморе (любов) і морте (смерть) – достоту як у реальній життєвій історії Юрка й Франчески. Так склалося, що Олександра Іванюк добре знала і Юрія (ще з часу свого навчання в Любліні), й Франческу. Тому їй вдалося зробити героїв не пласкими, справжніми: без зайвого ідеалізму і сентиментів, як звичайних людей, у життя яких прийшли потрясіння й війна. Адже цей роман не просто про любов, хай навіть трагічну, він – про нашу країну, яка горить і вмирає в боях. Такої прози – фактологічно вірогідної, але водночас художньо якісної – у нас мало, згадати можна хіба останні романи Євгена Положія і «Аеропорт» Лойка.
Про що книжка? Це життєва історія Франчески Леонарді, з якою авторка довгі тижні провадила розмови й записала десятки годин інтерв’ю. Італійка приїздить у Донецьк вчити російську мову, там і знайомиться з Юрком, українським патріотом, який досить нетипово виглядає в середовищі Донбасу. Ідеаліст, романтик, але й дієва людина, яка мріє бачити місто українським. Починається Євромайдан, а з ним і справжні проблеми в житті героя. Коли вибухає війна, Юрко вирішує йти в армію. Він був учителем історії, але настав момент, коли йому судилося ту історію творити власними руками. Поки Франческа мріє про щасливе життя разом, її коханий зникає в котлі війни. «Амор(т)е» ‒ це також повстання, спротив смерті і забуттю, бо завдяки цьому роману Юрій Матущак отримує друге життя, не зникає безвісти. Живе, хоч уже тільки й на сторінках книги. А місяць тому, 15 лютого – йому б могло виповнитися 30 років…
Важко писати про книжку так, аби не відкрити перед читачем усіх сюжетних перипетій і відтак не відбити охоту самотужки прожити цю вражаючу історію. Скажу лише насамкінець, що Олександрі Іванюк вдалося створити надзвичайно живий портрет обох героїв, «вжитися» в цю історію так, ніби це вона була її безпосереднім учасником. Роман написаний легко, майстерно, у ньому багато гумору й фактурних деталей, мова вишукана і доречно приправлена сленґом. Знаю, що вже ведуться перемовини про переклад роману англійською й видання у США. Сподіваюся, цей роман зовсім скоро отримає і пропозицію екранізації – це може бути вражаюча драма про любов на тлі війни.
