Фабрикати
Недавно зайшов подивитись, що відбувається в Бабиному Яру.
Перше, що не можна не відзначити – нарешті з’явилася нормальна навігація: якісно оформлені стенди з пояснювальними текстами і мапою місцевості. Цікавим є рішення встановити гранітні брили з вічками, подивившись у які, можна побачити наслідки розстрілів 1941 року саме в цьому місці. Правда, не дуже зрозуміло, чому обрали саме червоний граніт, який надає всій інсталяції пострадянсько-офіційний відтінок, але хай уже.
А ось трохи глибше в парку починається щось химерне. Спочатку подибуєш будівництво: чимала ділянка обнесена парканом, гуде техніка. Будують піраміду, всередині якої запланований макет місцевості – тобто Яру – в масштабі 1:50. Для чого? Що саме має символізувати? Додаток до навігації? Так стенди цілком інформативні.
Далі, у виярку праворуч від дороги до Менори – споруда з нержавіючої сталі: круглий майданчик з десятьма колонами, все пробито стилізованими отворами від куль. З прихованих динаміків на тлі молитов і поминальних пісень звучать імена жертв трагедії Бабиного Яру. Аудіальна складова чудова. З візуальною гірше. Сполучення новесенької “нержавійки” з отворами викликає які завгодно асоціації, але тільки не меморіальні, не кажучи вже про суто фізичний дискомфорт: у сонячний день там можна знаходитись лише в дуже темних окулярах – для очей таке величзне дзеркало просто травмуюче.
Ну й нарешті найгучніша споруда російського Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр” останніх місяців - «Кристалічна стіна плачу».
На сайті МЦГБЯ зазначено (цитую дослівно): “«Кристалічна стіна плачу» є символічним продовженням Західної стіни Єрусалимського храму – Стіни Плачу. Вона складається з антрациту та кристалів гірського кварцу і є монументом трагедії Бабиного Яру та Голокосту, який створює особливий простір, де кожен може пригадати та поміркувати про трагічні події минулого. Відвідувачі взаємодіють з кристалами, розташованими на рівні голови, грудей і живота. Ця взаємодія спрямована на відновлення зв’язку приватної пам’яті з колективною через відчуття тіла”. Авторка проєкту – сербська мисткиня Марина Абрамович, що прославилась у 1960-70-ті роки провокаційними тілесними перформансами, але з того часу нічого дійсно значного не створила.
Необов’язковість і довільність того, що робить Центр на підопічній території, сягає тут апогею. Станемо на місце гостя, який не знає, хто така Абрамович і не читав авторського пояснення. Що він побачить? Триметрову вугільну стіну, по якій течуть струмки води зі штучного водоводу та з якої на різній висоти стирчать брудно-білі кристали. На Стіну Плачу несхоже жодним чином. Чому антрацит? Чому кварц? Чому саме така конфігурація? Вода, подана насосом – це і є сльози? Яким чином доторк животом до шматка кварцу має “відновили зв’язок приватної пам’яті з колективною”? Взагалі, що це за екстрасенсорна маячня про взаємодію (ледь не написав “лікування”) з кристалами?
Чим відрізняється хороший меморіал від поганого? Тим, що нічого не треба пояснювати. Коли в Єврейському музею в Берліні в тебе під ногами гримять іржаві металеві фрагменти, схожі на опале листя з людськими рисами – все зрозуміло з перших секунд. Коли в інсталяції Personnes французького художника Крістіана Болтанскі величезний знеособлений робот збирає покинутий одяг із розкреслених майданчиків і переносить його на загальну купу в центрі залу - теж не треба жодних слів.
І яким же образливим аматорством, якою нестерпною вульгарністю відгонять усі ці фабрикати російського Центру, котрий продовжує зводити в Яру несмішний луна-парк.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
