По дорозі в… Казку
Живу і дихаю, і гину. І думки рвуться як пташки туди, туди на Україну!..
Олександр Олесь
3 січня рештки класика української літератури Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) були ексгумовані на Ольшанському кладовищі у Празі. У 1919 році він виїхав за кордон як аташе надзвичайної місії Української Народної Республіки в Угорщині. Проте трагічні наслідки української революції змусили родину Олеся остаточно виїхати з України. Навесні 1923 року він приїздить до Праги. Зауважу, що саме Прага була тим містом, де Олесь довідується про трагічну новину: його сина знищено в німецькому концтаборі. Олександр Олесь на еміграції жив Україною, часто згадував її. Ностальгійні мотиви, пов’язані з фізичною неможливістю жити в Україні і метафізичною потребою повернутися в Україну, притаманні його творчості того часу. Олександр Олесь – тонкий лірик, один із найвизначніших представників раннього українського символізму. Його драматичний етюд «По дорозі в Казку», який сьогодні вивчається у шкільній програмі в 10 класі, - приклад високохудожнього символістського твору, в якому відчутні відлуння бельгійської символістської традиції. Висновок «казки», якщо взагалі можна говорити про певну повчальність, такий, що кожний тільки шляхом власних внутрішніх змін може дійти до омріяного щастя. До Казки не потрапляють «колгоспом». Лише тоді, коли людина бере гору над примітивними інстинктами, коли індивідуальність виокремлюється з юрби і відчуває відповідальність за власний шлях, - лише тоді людина здатна потрапити до Казки і здобути омріяне щастя і свободу.
2017 рік для багатьох українців розпочався з образу розритої могили письменника, який у силу обставин знайшов вічний спочинок далеко від України. Зрештою, Прага – місто, яке відіграло значну роль в історії української літератури: згадати хоча б феномен Празької школи, до якої причетний син Олеся - Олег Ольжич.
Прикра і дика ситуація з місцем поховання письменника виникла через те, що його могилою опікувалась не українська держава (в особі Посольства України в Чеській Республіці), а приватна особа – Володимир Михайлишин. Дивно чи ні, але в Чехії власником могил вважається той, хто сплачує за них. В.Михайлишин сплачував ренту в розмірі 20 000 крон за 10 років до останнього часу. Проте нещодавно він помер і син вирішив поховати батька самі в могилі Олександра Олеся.
Ситуація з ексгумацією решток Олександра Олеся виникла значний суспільний резонанс і набула ознак міжнародного скандалу. У соцмережах дописувачі обурювалися з приводу того, що сталося в Празі (наведу лише кілька): «Вищий рівень нехлюйства та головотяпства. Дай Боже, щоб в Україні хоч місце знайшли...», «В ГОЛОВУ НЕ ВКЛАДАЄТЬСЯ... ДУША РОЗКОПАНА...ЩО РОБИТЬСЯ З ЄВРОПОЮ???».
Ситуація і справді дика. Виникає кілька запитань, на які й досі немає відповіді.
Чому українська держава не дбає за могили своїх видатних діячів, які віддали чимало життєвої енергії для збереження української держави?
Учора, у вівторок, Президент України П.Порошенко втрутився в ситуацію і дав доручення МЗС і Мінкультури організувати перевезення решток тіла в Україну. Про це повідомив речник Президента Святослав Цеголко після того, як нащадки Олександра Олеся, які нині мешкають у Канаді, дали згоду на перепоховання. Ця заява відбулася після того, як Посол України в Чехії Андрій Шевченко здобув дозвіл родичів на перепоховання в Україні: «У нас є письмова згода від обох правнуків на перепоховання і ми пересилаємо ці документи до Кабінету міністрів у Києві та до нашого посольства в Празі. На цей момент виглядає, що є всього два спадкоємці Олександра Олеся – двоє правнуків, які живуть в Канаді. Ця гілка роду опинилася за океаном після Другої світової війни».
Доля ексгумованих решток Олександра Олеся викликала величезний резонанс в Україні та привернула увагу найвищого керівництва держави. Станом на середу, 4 січня, видається, що ситуація загалом вирішена і зараз її протікання пов’язане з бюрократичними формальностями. Рештки Олександра Олеся повернуться в Україну… через 73 роки після смерті митця.
На сторінці прем’єр-міністра Володимира Гройсмана у фейсбуці з’явилась інформація про те, що при Міністерстві культури буде створена спеціальна міжвідомча комісія, яка займатиметься питанням перепоховань видатних українців.
Проте залишається кілька запитань-уроків для української держави:
Чому долями могил найвизначніших і найславетніших українців, які полягли далеко від «материкової» України, не опікується українська держава? Чому за всі ці роки жодного разу МЗС не порушило питання про потребу сплачувати ренту за могилу Олександра Олеся? Бо якби порушило, та такої ситуації не виникло б. Так, Володимир Михайлишин належав до представників того покоління українців, які розуміли цілковито альтруїстичну потребу збереження пам’яті, яка реалізується в піклуванні про «місця пам’яті». Прага відіграла важливу роль в історії української літератури ХХ ст. Могила Ол. Олеся в цьому місті була своєрідним свідченням українсько-європейського діалогу, який від учора знищено. Не варто забувати про значний внесок українців у становлення науки Чехословаччини в ХХ ст. Сьогодні цей духовний зв'язок зруйновано. Такої дикої ситуації не сталося б, якби українська держава сплачувала за місце поховання нашого видатного митця.
Довгий час «обов’язок» доглядати за могилами брали на себе представники української діаспори. Це пов’язано знову ж таки з тим бідоттям України, яка не мала бюджету для цього. Але покоління діаспорян змінюються. Уже проведено чимало досліджень, які показують різні цінності представників першої і третьої хвиль... Рішення сина В.Михайлишина, Романа, видається диким, але з точки зору закону він мав повне право. Звичайно, така ситуація засвідчує, що часом закони пишуться в кафкіанському замку і ними можуть скористатися люди, які живуть за викривленими етичними принципами. Проте закон цілковито на боці того, хто сплачує ренту і має право здійснити перезахоронення. Думаю, що сам пан Володимир був би проти такої ідеї й ніколи б не погодився знайти свій спочинок на тому ж місці, яке за життя так старанно оберігав. Зрештою, чи не можна було б знайти можливості українській громаді у Празі знайти можливість офіційно сплачувати ренту за могилу, аби таких ситуацій ніколи не виникало?
Озвучена проблема оприявнила чимало уроків і викликів перед українською державою. Сьогодні важливо було б провести моніторинг поховань видатних українців за кордоном, сформувати чіткий перелік із зазначенням того, хто сплачує за ці могили. МЗС і Мінкультури мають випрацювати механізм догляду за місцями пам'яті у світі.
Звичайно, прикро, що така жахлива подія сталася саме на початку 2017 року – у рік сторіччя української революції. Український письменник, який зазнав чимало страждань у житті, через 73 роки став жертвою абсурдної ексгумації і скандалу. Проте могили славетних українців у Празі й Парижі, Лондоні і Варшаві, у США, Канаді і в країнах Латинської Америки – це не покинуті напризволяще рештки людей, які в різний час доклалися до збереження української державності, а важливий компонент утвердження України у світі.
За однією з версій, у Стародавньому Римі бої гладіаторів були тим дійством, яке задобрювало розгніваних духів покійних.
Духи не потребують жертв.
Але могили славетних потребують бодай дбайливого ставлення з боку держави. Місця пам’яті творяться не лише сьогодні, а у просторі минулого, яке потребує збереження і підтримки, аби момент сьогодення не перетворився на блюзнірський абсурд.
Дмитро Дроздовський
