Про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді
«Сатанинські вірші» Салмана Рушді – либонь, найскандальніший і відтак найвідоміший роман другої половини минулого століття. Контроверсійну славу текстові принесла фетва іранського аятоли Хомейні, після якої почалося полювання за головою письменника. На довгі роки Салман Рушді потрапив під охорону британських спецслужб і був змушений переховуватися. Про свої поневіряння протягом того часу, а також про своє «друге я» автор пише в біографічній книжці «Джозеф Антон». Мовляв, коли спецслужби Британії почали його переховувати, то попросили прибрати собі нове ім’я; письменник склав його з імен своїх улюблених авторів – Джозефа Конрада й Антона Чехова.
Мусульманський світ у романі «Сатанинські вірші» розлютила художня інтерпретація автором апокрифу про Магунда (пророка Мухамеда), який начебто з корисливою ціллю визнав трьох язичницьких богинь «трішки вищими» за інших ідолів. Саме ці вірші, яких пророк не чув від Аллаха, але ретранслював наступникам, і вважаються «сатанинськими», хоча письменник недвозначно дає зрозуміти, що в ситуації містицизму світле й темне начало насправді могло бути одним і тим же началом. Ця інтерпретація й образила почуття ісламських віруючих, письменника було визнано блюзніром, а його вбивство – священною справою (виконавцю уряд Ірану обіцяє заплатити майже три мільйони доларів). Розпочалися демонстрації по всьому світу, японського перекладача роману вбили, італійського перекладача і норвезького видавця – важко поранили.
А з іншого боку барикад почали збиратися письменники, правозахисники і найкращі уми століття, які відстоювали право письменника на творчий підхід, обурювалися реакцією фундаменталістів та закликали до поважання права кожної людини на життя. З огляду на це британський уряд і помістив письменника під охорону спецслужб, а Великобританія навіть розірвала дипломатичні зв’язки з Іраном. Салман Рушді переховувався, але це не завадило йому зустрічатися з президентами різних країн – від Гавела до Клінтона, писати нові книжки і навіть провадити досить бурхливе особисте життя.
Чесно кажучи, мене спонукав прочитати «Сатанинські вірші» не так його скандальний контекст (навпаки, це радше відштовхувало), а мемуарна книжка «Джозеф Антон». Рушді – блискучий стиліст, один із найкращих англомовних письменників, і його збагачена східним колоритом мова затягує читача у вир розповіді. Мене непокоїла думка, що автор свідомо вирішив написати «Сатанинські вірші», аби легко і швидко прославитися завдяки провокації (чого варта лише назва роману!). Але прочитавши книжку, мушу визнати: це справді великий, глибокий, непростий роман. Видатний художній твір, а не провокація; цікава, неординарна інтерпретація подій, легендарного сюжету, а вже потім – намагання влізти в релігійні чвари. Передусім сильний гуманістичний текст, спрямований проти релігійного чаду і фундаменталізму, але й цікава фабульна історія, в якій реальне переплітається з магічним завдяки кільком небанальним прийомам. І шизофренії одного з героїв, що дозволяє значно розширити рамки справжнього й уявного, і численним, або й безкінечним культурним алюзіям (бо ж хіба Чамча не нагадує нам кафкіанського Замзу з усіма його метаморфозами?).
Слід підкреслити, що український переклад цього роману виконано на дуже доброму рівні. Перекладач Тарас Бойко впорався з колосальною роботою, і роман звучить українською цілком природно, хоч і присмачений міріадою індійських слівець та ісламських термінів. Цікаво інше: книжка, яку спалювали на площах різних містах, на захист якої ставали президенти й Нобелівські лауреати, у нас за півроку з часу видання не отримала жодної ґрунтовної рецензії, не розпочала жодну глибоку дискусію (наприклад, про межі дозволеного в художньому творі, образу почуттів віруючих, фундаменталізм, еміграцію чи біженців), навіть не спровокувала сварки в фейсбуці.
Адже реакція на роман може бути різною: від заперечення аж до інспірації (є версія, що Жозе Сарамаґо свій роман «Євангеліє від Ісуса Христа», за який отримав Нобелівку, написав саме під впливом «Сатанинських віршів»). Повторюся, реакція може бути різною, але українська цілковита відсутність реакції – це факт промовистий і невтішний, він багато чого говорить як про український книжковий ринок, так і про нашу культуру загалом.
