Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Шлях (до) ромів»: прокласти маршрут

15 грудня, 2020 - 10:43
ФОТО ЄВИ РАЙСЬКОЇ

Згадалася раз і давно бачена короткометражка. Молодий чоловік стоїть в дверях вагончика і дивиться на звалище старих авто. Не дуже романтичний краєвид. Але от він приглядається до брунатного пікапу, і той перетворюється на гордого карого мустанга. Аж от зупиняє погляд на  малолітражці – і вона стає упертим кудлатим поні. Й індустріальні пейзажі обертаються на широкі прерії. Юнак повернеться до камери, він корений американець. Він скептично собі і нам посміхнеться. Якщо я правильно пам’ятаю, то цей юнак в кадрі і був режисером того кіна. Одночасно елегійне і глибоко іронічне кіно. Так можна робити, коли ти належиш до культури, що майже втрачена, при тому малознана в своєму справдішньому варіанті, зате поширилася «на території чужої культури» ланцюгами стереотипів і шаблонів, і викривлень. До того короткого метра треба було віками жити всередині культури, яку переписували, перелицьовували і не помічали при тому. І що головне: подолати всі ті процеси і в собі самому.

Альона Казанська починає своє есе про амбівалентність інакшості, пояснюючи, що там, де зазвичай звучить питання «Who are you?» і очікується у відповідь ім’я людини, в комунікації, яка відбувається між ромами, прозвучить питання «Конескірі ту сан?», себто «Чий/чия ти?». Насамперед приналежність, уже потім властивість. І авторка одним реченням позначає проблему колосального масштабу, чи не головне питання епохи – проблему ідентичності, що конструюють і яка конструюється: «І тут важливим є момент відповіді — хто перший відповість на це питання: чи я, коли називаю себе, кажучи своє ім’я, чи та інша людина (він або вона), яка в момент зустрічі і знайомства має потребу ідентифікувати мене через певну соціальну групу». Зауважили цей момент? Хто першим дасть відповідь – той, хто спитав, чи той, кого спитали, від цього і буде залежати, хто кого визначить, хто кому тут і надалі буде іншим. От цієї миті я і згадала те кіно.  

І думала про те кіно весь час, поки читала невеличку книжку, збірник де факто (хоча і пишно названий «антологією») «Шлях (до) ромів» (Київ: Видавництво, упорядник Роман Кабачій). Ні, я не порівнюю корінних американців з ромами тільки на підставі того, що «титульні нації» не знають і не хочуть знати про «малих інших», я радше міркувала про те, що сформований культурний стереотип має зрештою вибухнути, зсередини має вибухнути. І для того оптимальним було б саме таке вибухонебезпечне сполучення: елегійність плюс іронія. «Шлях (до) ромів» з правильним маршрутом визначився.  

В книжці є вісімнадцять авторів і дев’ятнадцять текстів: есе, поетичні замальовки, бувальщини, новели, пара оповідань. В літературі соціальної дії (до якої належить цей збірник) важливо зберегти баланс якраз між літературою і соціальною дією. І тут є проблема: чимало суто художніх творів в цій книжці написані так солодкаво-елегійно, як ото писали розумаки-«народники» про «простого селянина». Так пишуть про те, про що не знають, але про це соромно не знати і моралізаторські інтонації заступають годні історії. Елегійність мінус іронія.

От про що я, наприклад, – Олена Марчук і її «Свято для Рамеша». Родина живе в злиднях, харчується самим хлібом, опалення давно «відрізали» за несплату, а тут один із синів в лікарню потрапив, знову гроші, знову безгрошів’я. Баба Галя піклується про малого Рамеша, йому п’ять, у нього завтра день народження, але святкування, що на нього він чекав, не буде. Рамеш в сльозах молиться, щоби свято відбулося, Галя, яка це підгледіла, давиться сльозами за зачиним дверима. Вона згадує своє довге життя і доходить розуміння, що це зубожіння потрібно було державі за Совєтів, які закріпили ромів до землі, треба і зараз, щоби тримати ромів під контролем, це «штучна бідність» (за аналогією зі «штучним голодом»). Ну сильне ж послання, реально сильне! Але тут з’являється сусідка-українка, яка дає Галі гроші, хоч і сама бідує, та обіцяє, що спече малому іменний пиріг. А зветься ця світла пані Марією. «Оце так! Недарма Рамеш молився!». Гепі-енд.  

Такі твори в книжці засвідчують розгубленість авторів. І в цьому сенсі їхня фальш дуже чесна: писати ідентичність справа ой яка нелегка. Тут уже ж згадати ремарку Казанської: хто перший дасть складну відповідь на просте питання. І тут чим простіше питання, тим складніша відповідь.

От про шо я, наприклад,  – Банди Шолтес і його «Хлопчики на канапі». Три випадкові зустрічі. Друзі влаштовують вечірку, до якого терміново треба канапа чи то канапа стає приводом для вечірки – яка різниця, коли є друзі, є канапа, то точно буде вечірка. Ту канапу транспортували на циганський бричці, наче з картинки змальованій, з тієї ж картинки були і хлопчики-роми, які запам’яталися розповідачу зеленими очима і густими чупринами. За кілька років уже у Львові він впізнає того ужгородського земелю, юнак-ром буде ходити кнайпами і награвати щось натхненно на акордеоні. І третій раз, ще за кілька років: дорослий уже чоловік темного вечора постукає у вікно першого поверху і спитає заскоченого господаря, чи не має той на продаж старовинних годинник, а той натомість впізнає другого зеленоокого хлопчика та бричку з канапою. Ні, він не нагадає ромам, як зводить їх життя. Бо ніякої стратегічної мети в цих зустрічах нема, вони лише засвідчують сам факт спільного існування. І раптом ці три не-зустрічі, що у іншого, ніж Банди, автора розійшлися би якимись драматичними колами про марноту марнот, стають напрочуд оптимістичним твердженням: наші життя проходять по скісній до життя інших людей і тим міняють його траєкторію, те саме роблять з нами всі, з ким випало взаємодіяти. Добре, що малі підросли, добре, що один захопився музикою, а інших годинникарством, добре, що побачилися… Він, між іншим, переконаний, що тих малих пам’ятає, а вони його уже ні.  І в тому, що це та їхня канапа зробила з малих диваків.

Буквально в попередньому творі авторка помилилася показово: «Зазираю в колодязь і кажу те, що першим спадає на думку в цій пустці: «Інший — це пекло». Фраза, яка їй спала на думку, звучить так: «Пекло – це інші», і репліка ця належить герою п’єси, який реально перебуває в пеклі. Наші взаємними з Іншими та іншими можуть перетворитися на пекло тоді, коли ми лицемірно викривлюємо чи щиро не розуміємо контексти цієї взаємодії.

Андрій Любка в своєму есе розкаже, як намагався здружитися з кимсь із ромської громади Ужгороду, навіть, пробився в брехливою історією про невиплачений кредит до відомого рома-контрабандиста. Послали фантазера, ясно, ввічливо і з посмішкою. Вся справа в тому, що Любка тоді перекладавав «Акварелі» Лідії Осталовської (мегачутливий репортаж про винищенню ромів під час Другої світової), і його спроба увійти в закриту спільноту була почасти цікавістю дослідника, почасти гордістю репортажиста (бо авторці «Акварелей» те не вдалося). Яке слово в цій історії стилістично зайве? «Здружитися». Він же так і бідкується, не знайду, мовляв, серед ромів дорого друга. А друзів собі шукав? Точно друзів? І склалося отож чесне есе саме про викривлення контекстів, про непорозуміння, якому недайбо’ стати прозорішим.

Ідентичності – це не тільки озвучені категорії, це і неприговорені «переходи» між ними.   

Крихітна замальовка, драматична сценка навіть, всього чотири сторінки, яка постає смисловим центром книжки. Прекрасний «Чоловік із самокруткою» Люби Якимчук. Центром в тому сенсі, що саме тут – епіцентр болі і страху, що колами розходиться по книжці. Пацанячі розборки просто на пероні очевидно невеликого вокзалу, група юнаків в тренерках штовхають одного, беручи його поступово в коло, з криками: «Ти спочатку доведи, що ти наш!». Збоку за цим спостерігає старший чоловік із самокруткою. Він і стане жертвою зрештою, розлютована зграя підлітків скине його на колії під потяг. Чоловік із самокруткою стоїть в коридорі купейного вагону, чекає, поки сусідка переодягнеться, мне самокрутку, чує галас на пероні, до якого наближається/від якого віддаляється. Аза лютує, їй чотирнадцять, а батько знову вшивається з хати, каже, що треба, що гроші, що війна, але просто не сидиться йому тут, а мама Анна давно померла. Він викурює останню самокрутку і йде з хати. Симиди знає, як крутити самокрутки, це тонка справа. За цю вправність його і примітила Анна. Аза плаче за батьком, вона знає, що не може зрозуміти чогось важливого... Сильно. І той крик на пероні про «наших», за яким прослідкує «доказ» у вигляді смерті не-нашого – це якраз іронія, що її потребує така болісна історія.

Ок. І чий ти? І готовий довести, що наш?

Ірена Яніцька – оповідання «Ромське вогнище світить усім» про Зорана, який заробляє на життя тим, що збирає і продає метали. Змайстрував собі спеціальний шукач, їздить древнім ровером по віддалених місцинах; там, де пройде Зоран – все чистісінько, нема більше чого і кому шастати. Знаходив різні штуки – відра, каструлі, запчастини, електроплити. Родина ледь жива з тих пошуків, перебиваються печенею з їжаків. Чесно живуть. А найбільше Зоран цінував ті місцини і митті, коли вдавалося під нашаруваннями ґрунту знайти підкову... Ого, схоже на те кіно про індіанця, га? Ні, не воно. Зоран підбере безхатченка-злодія при смерті, виходить його, Петрович продовжить грабунки, а звинуватять в цих молодого рома з громади. Підкови Зоряну траплялися нечасто, либонь.

Новини партнерів