Втеча
Інколи невидатний, звичайний фільм затримується в пам’яті, змушує про себе думати просто вже тому, що зачіпає цілі пласти не надто приємних спогадів.
«Заручники» (Резо Гігінеїшвілі, Росія—Грузія—Польща), показані в паралельній програмі Берлінале «Панорама» — це драма за мотивами реальних подій: у 1983 році група молоді — дітей радянської грузинської еліти — спробували захопити літак рейсу Тбілісі—Батумі, аби втекти у Туреччину. Закінчилося це кепсько: стріляниною на борту, жертвами з обох боків, подальшим показовим процесом, смертними вироками майже всім учасникам змови і безіменними могилами; місця поховання страчених досі не вдалося встановити.
Найкраще Гігінеїшвілі вдалася атмосфера наростаючої параної — коли змовникам майже в кожному незнайомцеві ввижається агент КДБ. Ключове питання фільму звучить наприкінці у відповідь на репліку, що, мовляв, доморощені терористи вчинили безглуздо, бо в них же все було: «Дійсно — все?»
Посадивши людей у клітку, можна зробити її наскільки завгодно просторою, можна вкрити її чистим золотом — але вона від того не припинить бути кліткою, і бажаючі втекти з неї поза будь-яку ціну знаходитимуться завжди. СРСР дозволив своїм громадянам вільний виїзд за кордон аж 20 травня 1991 року, за лічені місяці до власного колапсу; навіть однопартійну систему відмінили раніше. Судячи з такої впертості, саме це й було суттю комуністичного експерименту — не так сам експеримент, як непорушність стінок колби з людським матеріалом.
І ті, хто летів на тому злощасному рейсі, і ті, хто напав на літак, і ті, хто аплодував смертному вироку в залі суду, і всі, хто бодай вдень встиг пожити в тій безумній реальності, були заручниками — за винятком тих, хто, власне, тримав нас у цьому полоні, чудово розуміючи, що роблять.
І ще дещо про фільм: Гігінеїшвілі — зять Нікіти Міхалкова — людини, що активно допомагає кремлівській банді відродити в Росії порядки 45-річної давнини.
Яка цікава спроба втечі.
