Пам’яті Вячеслава Болотнюка
Пам’яті першого редактора першого військового часопису незалежної України п р и с в я ч у є т ь с я:
Отыгран первый тайм,
И начался второй,
Но ты еще живешь,
Захваченный игрой.
Пока накал страстей
И сладкий вкус побед
Тебя прельщают, как
В конце туннеля свет.
Ты делаешь игру,
Не глядя на табло,
пусть время мчится вскачь,
Но ты ему назло,
Всю волю сжав в кулак,
Гнешь линию свою,
Хоть нелегко порой
Шагать по острию.
Подчас душа саднит
От стрессов и от ран,
Но ты перетерпи,
Ведь ты же капитан.
И как ни тяжело,
Но все-таки держись
На поле игровом
С названьем кратким «жизнь».
Цей вірш, написаний Віктором Власюком рівно чверть століття тому, був присвячений його близькому другу і соратнику Вячеславу Андрійовичу Болотнюку. І весь цей час, все своє життя, як би важко не було, він тримався.
Гідно.
Шляхетно.
Звитяжно.
Але підступна хвороба виявилась непереборною.
...Вячеслав Андрійович залишив по собі чимало добрих справ і ще більше добрих спогадів. І мова тут не тільки про офіційне визнання його фахових та організаційних здібностей (за часів незалежної України Болотнюк серед військових став першим, хто був удостоєний почесного звання «Заслужений журналіст України»). Насамперед, йдеться про те, як він поєднував у собі здатність бути принциповим, вимогливим керівником і водночас залишатися людяним, чуйним і турботливим до підлеглих. Так, свого часу редакція журналу «Військо України», головним редактором якого Вячеслав Андрійович залишався впродовж десяти років, у Збройних Силах України була чи не єдиною установою, де всі(!!!) офіцери отримали власне житло. Щоправда, задля цього самому Болотнюку довелося пожертвувати «власними квадратними метрами». Аргумент редактора був такий: я маю службове житло – і добре, а ось для старшого лейтенанта і його родини такого шансу вдруге може і не бути. І, до речі, як у воду дивився – все саме так і сталося...
Його обожнювали друзі й поважали недруги насамперед за те, що він завжди мав власну принципову позицію, яку був готовий відстоювати, незважаючи ані на чин, ані на статус опонента.
Багато хто з його побратимів по газетному цеху і досі згадує випадок, коли під час телефонної розмови з командувачем округу, вислухавши гнівний спіч невдоволеного генерала за публікацію на шпальтах військової газети критичного матеріалу, Болотнюк, зберігаючи максимум спокою і витримки, парирував: «А тепер, пане командувачу, послухайте МЕНЕ». Згодом ця фраза із характерним наголосом на останньому слові стала крилатою – як уособлення власної гідності головного редактора і його непідкупного авторитету. А ще – безмежної любові до України.
Сьогодні, напевно, мало кому відомо, що в далекі семидесяті, під час служби лейтенанта Болотнюка у дивізійній газеті, у нього склалися дружні стосунки із тодішнім комдивом полковником Ігорем Родіоновим. З роками вони переросли у міцну чоловічу дружбу. І коли Родіонова у 1996 році було призначено міністром оборони Росії, той ледь не в той день зателефонував Болотнюкові і запропонував йому очолити прес-службу оборонного відомства сусідньої держави. «Игорь Николаевич, я искренне ценю нашу давнюю с Вами дружбу, – відповів тоді Болотнюк Родіонову, – но Родину на лампасы я не променяю никогда».
Він справді дуже любив Україну, хоча особисто я жодного разу не бачив його у вишиванці. Він «до нестями» любив українську мову і знав її досконало. Напевне, саме це й допомогло йому, ще в якості головного редактора окружної газети «Армія України» в 1992 році, прийняти доволі непросте рішення і першим з військових ЗМІ перейти на друк газети виключно українською. Приміром, Центральний друкований орган МО України газета «Народна армія» на таке спромоглася, якщо не зраджує пам’ять, аж чотири роки потому.
Ні для кого з рідних Вячеслава Андрійовича та його близького оточення не було таємницею, що він, маючи за плечима три курси навчання у консерваторії, володів чудовим музичним слухом і прекрасним голосом: його спів під гітару ми могли слухати годинами, і це насправді було неперевершено. Фактично останні п’ять років свого життя Вячеслав Андрійович присвятив музиці. Він є і автором, і одночасно виконавцем багатьох пісень, які стали улюбленими в колі його друзів і колег. Прем’єру його чергового хіта на Ютубі всі ми чекали з нетерпінням. І цей музичний доробок, як, власне, і 54 номери часопису «Військо України», які Болотнюк підписав «до друку» в якості головного редактора, залишаться в нашій пам’яті. Вячеслав Андрійович був прекрасною людиною, однаково талановитою в усьому – і в журналістиці, і в музиці, і в кулінарії, не кажучи вже про те, що у грі в футбол і в шахах йому не було рівних...
А завершити свої спогади я хочу словами людини, яка була близьким другом Вячеслава Андрійовича і авторитет якої у військовій журналістиці є беззаперечним. Це полковник Микола Гуцуляк – один із колишніх його підлеглих, який пізніше сам став редактором газети «Народна армія»: «Я згадую сміливість редактора, яка втілилася у сміливість репортерів, і хочу віддати належне Болотнюкові: мені пощастило стати справжнім репортером лише тому, що я зустрів колись, на початку дев’яностих, справжнього Редактора...
Згадую, щоб мріяти... Репортерськими мріями про сміливість Редактора, без якого не буде справжньої Армії України і справжнього Війська України... І в назві, і за змістом...»
Світла пам’ять Вам, Вячеславе Андрійовичу.
Низький Вам уклін від багатьох журналістів, для яких Ви були і наставником, і другом, і батьком.
Ми збережемо в наших серцях щиру шану до Вас і вдячність долі за те, що нам випала честь
