Історія музейної справи України знає багато драматичних, ба навіть голлівудських історій, і одна з них пов’язана з ім’ям Василя Щавинського (1868—1924). Хімік-технолог, вихованець Політехнічного інституту в Цюриху (Швейцарія) і водночас професіональний реставратор, дослідник технік давньоруського малярства, мистецтвознавець, він ще замолоду був висланий із Києва через «політичну неблагонадійність», а простіше кажучи — за українофільські погляди, і провів майже все життя на чужині. Не маючи великих статків, Щавинський, проте, спромігся зібрати хорошу колекцію полотен і графіки старих майстрів, здебільшого нідерландських і фламандських художників. Він загинув у Петрограді від рук вуличних бандитів у грудні 1924 року, як то часто «випадково» траплялось в ті часи з бодай чимось небезпечними для режиму людьми.

Саме до київської колекції Богдана і Варвари Ханенків хотів передати свою збірку Щавинський. З проектом подружжя Ханенків Василь Олександрович був знайомий давно: він товаришував і листувався з Богданом Івановичем, саме до нього звернулася Варвара Николівна після смерті чоловіка 1917 року з проханням приїхати до Києва й очолити музей. Не судилося... Але серце Щавинського завжди належало Києву, так що того ж 1917-го він пише заповіт, у якому висловлює побажання долучити свою колекцію до збірки Ханенків. Поки ж для безпеки передає колекцію на тимчасове зберігання до Ермітажу. А тим часом радянський уряд ухвалює постанову за постановою, покликані відчужити у населення цінне майно і твори мистецтва на користь держави.

За рік до трагічної смерті Щавинський, занепокоєний черговим московським декретом про націоналізацію приватних колекцій, ще раз піклується про передачу власної збірки Києву, тоді вже — Київському музею Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Прізвище засновників музею Ханенків на той момент уже прибрали з назви на вимогу Головпросвіти, як значилося в документах, «через повну відсутність за Ханенком революційних заслуг перед пролетарською культурою».

У зверненні до ВУАН Щавинський написав: «Не маючи жодного способу переховувати мої малюнки або перевезти їх до Київського музею, я передав 122 з них, по опису, до Ермітажу на тимчасовий схов.

Московським декретом од 8 березня 1923 р. було оповіщено, що всі художні речі, які переховуються в державних музеях, визнаються як державна власність й власникам не повертаються.

Не маючи на думці перечити цій постанові, я, проте, гадаю, що я все ж таки маю рацію піклуватися, аби моя колекція, як не дуже корисна Ермітажеві, але маюча велике значення для українського музею, була передана згідно зі своїм призначенням...

ВІЛЕМ КАЛЬФ (?). РОТТЕРДАМ, 1619 — АМСТЕРДАМ, 1693 РР. «ІНТЕР'ЄР КОМОРИ ЗІ СЛУЖНИЦЕЮ, ЩО МИЄ ПОСУД»

Звертаючись з цим моїм проханням до Всеукраїнської Академії наук, я маю ще додати: 1) що колекція моя складена переважно із малюнків західноєвропейських майстрів XVII ст., доби розквіту північного мистецтва, яка мала великий вплив на українську культуру; 2) що колекція моя складена виключно на мої трудові заробітки, бо жодного майна я не придбав собі, окрім книжок та малюнків, призначених українському музеєві; 3) її можна було б прилучити, якщо буде ухвалено Всеукраїнською Академією наук, до музею Б. І. Ханенка, який вже має колекції цього ґатунку.

Судилося мені значну частину мого віку перебувати за українськими кордонами, але ж я ніколи не покидав думки стати колись хоч у малій пригоді країні, яку я й мій рід завше вважали рідною».

Про передачу творів клопоталась удова, Ксенія Олексіївна Бурикіна-Щавинська: одразу по смерті чоловіка передала до Києва бібліотеку, фотоархів, частину творів, які залишалися в петербурзькій квартирі. Вона також мала власну збірку, яку зрештою передала музею. Лише завдяки наполегливості працівника музею Сергія Гілярова 1926 року Ермітаж передав частину полотен із колекції Щавинського, а 1931-го до музею надійшло зібрання гравюри. Назагал за заповітом колекціонера музей отримав 169 живописних творів.

Але й тут склалося не так, як хотів Щавинський: один із найцінніших експонатів колекції, яка тимчасово зберігалися в Ермітажі, до Києва так і не було передано. З якихось міркувань картину було просто вилучено із переліку творів. Ідеться про твір «Вірсавія за туалетом» амстердамського художника Пітера Ластмана (1583—1633), учителя Рембрандта. Це полотно й досі перебуває в зібранні Ермітажу, відомий його інвентарний номер. Але про виконання волі власника твору і передачу його до України наразі годі й сподіватися.

У подальшому збірка Щавинського зазнала значних втрат, як і сам музей. За радянських часів колекція потрапила під сумнозвісні розпродажі Держторгу в 1930-х роках. Заступниця директора з наукової роботи Олена Живкова, яка досліджує втрати музею Ханенків, зазначає: «В архівах збереглися протоколи зі списками картин, «придатних для експорту». Що цікаво, музейні експонати потрапляли на західні аукціони під фальшивим провенансом, адже радянський уряд створював для європейських колекціонерів ілюзію, що вони беруть участь у розпродажі приватної, а не державної колекції». Згубними для музею виявились наслідки і радянської евакуації, і нацистських пограбувань у роки Другої світової війни. Музей Ханенків втратив близько 27 тис. творів, і наразі майже всі вони зникли безслідно. Зі 169 творів колекції Щавинського сьогодні в музеї залишилося лише 25.

ЯН КУЛЕНБІР. КОРТРЕЙК, БЛИЗЬКО 1610 — ХАРЛЕМ, 1680 РР. «ЗАМОК НА БЕРЕЗІ РІЧКИ»

Виставка «Дар Василя Щавинського» є результатом багаторічної роботи науковців із дослідження історії та атрибуції творів живопису, графіки та бібліотечного фонду, а також реставраторів Національного реставраційного центру України з відновлення шедеврів цього зібрання.

Один із знакових творів збірки Щавинського постійним відвідувачам музею добре відомий, адже незмінно перебуває в постійній експозиції. «Зимовий пейзаж» Гейсбрехта Лейтенса, створений близько 1618—1928 рр., вирізняється самобутньою, одразу упізнаваною манерою. Хоч як це дивно, тривалий час оригінальні, сповнені таємничої сили зимові краєвиди, які прикрашали славетні художні збірки, вважалися творами невідомого художника. Василь Олександрович першим звернув увагу істориків мистецтва на групу близьких за стилем творів, один із яких мав у власній колекції, й запропонував для загадкового пейзажиста умовне ім’я — «Майстер зимових пейзажів». Пізніше європейські знавці живопису Петрус Реелік у 1940-х, Едіт Грейндл у 1970-х та Урсула Гертінґ у 1980-х роках завдяки наполегливим архівним пошукам та блискучому науковому аналізу зуміли розпізнати, що означає підпис-монограма «Г.Л.» й ідентифікувати близько 40 творів майстра. Олена Живкова пише: «Між тим, у київському музеї, де зберігається саме та картина художника, з якої й почалося відродження імені Гейсбрехта Лейтенса з небуття, про тривалий і майже детективний хід мистецтвознавчого розслідування не було відомо нічого. ...У музеї Ханенків розпочалося комплексне дослідження твору. Поєднання стилістичного аналізу з вивченням техніко-технологічних характеристик дозволило нарешті повернути перлині київської колекції справжнє ім’я її автора».

Ще один «нідерландський» твір зі збірки Щавинського «Натюрморт з квітами в скляній вазі» (1654) Мішеля де Бульйона винесений як назва виставки. Твір зачаровує не лише кольором і композицією, майстерністю виконання, а й філософським значенням. Квіткові натюрморти були дуже популярні в XVII столітті, зокрема через унікальну, символічну мову, хоча головним чином кожен із них нагадував про тлінність існування й мирську суєту. Такі натюрморти зазвичай виконані з натуралістичною точністю за одним винятком: у природі зображені рослини не квітнуть одночасно. Кожна квітка та її стан мають свою роль. На картині де Бульйона квіти зображені на різних етапах: від бутонів до тих, що в’януть. Тим самим художник увиразнює швидкий плин часу, нетривкість матеріального світу. Пишні троянди і маки нагадують про недовговічність життя. Тюльпани символізують минущу красу і безглузде марнотратство: розведення тюльпанів вважалося в Голландії одним із найбільш суєтних занять і до того ж недешевим, особливо цінувалися смугасті тюльпани, їхню появу вважали чудом. Оскільки спасіння потрібно шукати в духовності, знаком чистоти віри на картині є скляна ваза, в якій стоять квіти.

Заслуговує на увагу також «Алегорія слуху» (ор. 1610 р.) із циклу «П’ять почуттів» Мартена Пепейна. Василь Щавинський придбав картину під назвою «Тріо» на аукціоні 1909 року із зібрання А. П. Сидорова, який певний час обіймав посаду реставратора Імператорського Ермітажу. У каталозі зібрання Щавинського картина значилась як робота фламандського художника Петера ван Моля. Проте вчений одразу ж висловив припущення, що картина зображує не просто побутову сценку, а належить до циклу моралізаторських картин, які є вигадливою ілюстрацією до біблійного вислову: «Суєта суєт — все є суєта». До того ж, католики вважали всі п’ять відчуттів гріховними, бо вони сприймаються через тілесні органи. Подальше дослідження виявило справжнє ім’я автора і навіть деякі інші картини із цього циклу в приватних колекціях. «Алегорія слуху» містить низку прихованих символів і натяків, зрозумілих лише освіченим глядачам XVII століття. Ефемерність гріховного земного життя Мартен Пепейн передає вишуканою живописною майстерністю, вивіреністю композиції та кольорів, достовірно відтворює рухи та жести музикантів. Цікавим є і те, що в образі флейтиста художник зобразив себе, створивши своєрідний автопортрет. Дослідження творів збірки ще тривають, і хтозна, можливо, на нас чекають інші гучні відкриття.

Талановитий дослідник і патріот Василь Щавинський заслуговує на увагу і пошану від нащадків. Твори його колекції, експоновані разом вперше за тривалий час, розкривають індивідуальні смаки вченого, нагадують про його складне життя на чужині, у вигнанні. Хоча до нас дійшла мала частина збірки, вона врешті опинилася там, де завжди жило серце Василя Олександровича.

Експозиція працює до 2 квітня.