У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Реанімація Донбасу

Спеціальний репортаж «Дня» з передової та про особливу місію Першого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова

Минулого літа журналісти нашої газети вже вирушали з ПДМШ до Попасної, Новоайдара та Лисичанська. Зараз новий маршрут — Мар’їнка, Авдіївка, Новотроїцьке, Станиця Луганська та вже знайома Попасна, де в лікарні доводилося вставати зранку разом із лікарями, яких будили виклики на поранення. Тоді здавалося, що волонтерський рух вщухає, а лікарі при цьому продовжують самовіддано віддавати свої сили від ротації до ротації. Нещодавні ж події під Авдіївкою довели, що волонтери здатні в критичний момент мобілізувати свої сили.

Звісно, для цього потрібна й допомога ззовні. Представництво іноземної неурядової організації «Прем’єр Уржанс — Ед Медікаль Інтернасьональ» долучилося до надання інтегрованої та всебічної медичної допомоги населенню регіонів східної України, що дає можливість громадянам звернутися на КПВВ до лікарів у спеціально обладнаних приміщеннях. Холод, довжелезні черги та постійні обстріли — реалії так званого «передка». «День» наочно переконався в тому, як циркулює робота мобільного шпиталю, який заснував Геннадій Друзенко. Дончани та луганчани регулярно приходять на пункти ПДМШ зокрема й для того, щоб просто випити гарячого чаю.

ХОЛОД, ДОВЖЕЛЕЗНІ ЧЕРГИ ТА ПОСТІЙНІ ОБСТРІЛИ — РЕАЛІЇ ТАК ЗВАНОГО «ПЕРЕДКА»

Лідія Григорівна прописана в Донецьку. Пенсіонерка. З перших днів війни вона з чоловіком вимушена була переїхати в Докучаєвськ, а згодом взагалі залишити терени Донбасу. В Донецьк повертається для того, щоб доглянути хату. Типова ситуація. Її чоловіку на наших очах допомогли обробити рану на нозі, а в цей час вона ділилася з «Днем» іншою раною. Раною в душі. «Ми вимушені повертатися до Донецька, — говорить вона. — На жаль, продати квартиру немає можливості. Та й за безцінь віддавати її так само не хочеться. Але й жити, постійно наймаючи помешкання, вкрай важко. Тому й мотаємося з міста до міста. Мушу сказати, що коли почалась активізація бойових дій в Авдіївці, ми відчули зовсім дивний стан. Боялися, сумували за загиблими й раділи водночас тому, що українська армія почала наступ». Лідія Григорівна під час бесіди поступово переходить з російської мови на українську. На жаль, вона не знає, що українська армія не наступала, а вимушена була оборонятися. По донецькому телебаченню, як відомо, розповідають інші історії. З першого погляду можна було подумати, що пані Лідія просто їздить на вільну територію за пенсією, а проукраїнську позицію демонструє формально. Та слова про радість від активізації бойових дій, які вселяють надію на те, що українська армія просунеться далі й звільнить Донецьк, мені, як луганчанину, дуже знайома. Тоді, 2014-го, ми ладні були сидіти в підвалах, аби тільки ЗСУ звільнили Луганськ. На жаль, луганчани ховались у підвалах не від снарядів ЗСУ, а від обстрілів кочуючих мінометів «ополченців»-провокаторів. Українська армія так ані в Луганськ, ані в Донецьк не увійшла, а ворог отримав можливість панувати над думками луганчан і дончан.

ДОНЧАНИ ТА ЛУГАНЧАНИ РЕГУЛЯРНО ПРИХОДЯТЬ НА ПУНКТИ ПДМШ, ЗОКРЕМА ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРОСТО ПОПИТИ ГАРЯЧОГО ЧАЮ

Унікальність роботи лікарів ПДМШ полягає ще й в тому, що їм доводиться контактувати з людьми, які в більшості мають антиукраїнські настрої. Таким чином роль лікаря набирає ще й сенсу психологічної роботи з населенням. Причому суперечок з місцевими, як правило, лікарі не дозволяють. Реальна допомога людині є ключем до її свідомості. Так, разом з реанімацією життя вони реанімують і заповнені російською пропагандою душі. При цьому постійно перебуваючи разом із військовими під посиленою небезпекою. Лікарі ПДМШ на КПВВ в Мар’їнці говорять, як нещодавно потрапили під обстріл «Градів». «Вони гатять, знаючи, що можуть потрапити в цивільних, у лікарів, — говорить лікар ПДМШ Наталка Дмитрук. — Я не знаю, чи дозволяли собі таке навіть нацисти». Небезпека — справжній тест на щирість і тло для ще більшої жертовності. Наталка Дмитрук і Світлана Бортняк, які в день нашої бесіди вирушили додому на Хмельниччину після ротації, стверджують: якщо до них звернеться по допомогу «сепар», то ні в якому разі не відмовлять йому в цьому. Це не просто клятва Гіппократа. Це — система цінностей, ставлення до життя. «Українці сповідують мир, — говорить лікар ПДМШ Ірина Бабич. — Ми — нація войовнича, але не агресивна. Життя людини для нас першочергова цінність». Показова риса Лікаря.

КПВВ Новотроїцьке. Після нещодавнього обстрілу військові не дозволяють себе фотографувати, але окремо розповідають, що на території так званих ЛНР та ДНР до громадян ставляться вкрай байдуже. Нічого подібного до місць обігріву та надання медичної допомоги немає.

РЕАЛЬНА ДОПОМОГА ЛЮДИНІ Є КЛЮЧЕМ ДО ЇЇ СВІДОМОСТІ

«У ПДМШ зібралася вся Україна, — стверджує «Дню» лікар Павло Гринчак на блокпосту в Новотроїцькому. — Тому коли місцеві запитують нас, звідки ми, то відповідаємо — як це, звідки? З України! Але й тут є люди зовсім різні, й не все так однозначно в їхніх оцінках. Не треба забувати, що люди на Донбасі перебувають й постійному стресі, в перманентному напруженні. Якби Росія не розпочала проти нас війну, то, може, ми були б більш розслаблені, а це ще небезпечніше. Були люди, які чекали на те, що прийде РФ і подарує їм якісь блага. А були ті, хто розумів: якщо окупант прийде, вони втратять все. Це, як правило, малий та середній бізнес, який зараз дуже активно допомагає військовим і волонтерам. Цікавий момент — у селах на Донбасі дуже багато україномовних людей. Тільки далеко не завжди тут мова визначає світогляд. При цьому вони можуть не любити українських військових, але тільки-но почують, що щось роздають, то за п’ять хвилин вишиковується черга».

Павло Гринчак потрапив на війну з Майдану. Разом із старшим колегою Олегом Зиневичем вони розповідають про те, що їм довелось ще на Майдані надавати медичну допомогу навіть «беркутам» і «тітушкам», а не лише активістам. Там вони зрозуміли, що не завжди той, хто стоїть по інший бік барикад, є ворогом. Часто в так звані «тітушки» йшли люди від відчаю та зубожіння, для елементарного заробітку. Без роботи зі свідомістю тут не обійтись, особливо коли допомагаєш тому, хто сприймає тебе з острахом. Цей досвід лікарям ПДМШ на війні вкрай знадобився.

«Багато людей, які пам’ятають радянські часи, досі асоціюють добробут саме з тим періодом, — говорить Олег Зиневич. — І тут вже не має значення, якою мовою він розмовляє. Тоді йому було добре, а зараз погано. Росія цим користується і навіює уявлення, що має бути відновлений Союз. Україна ж, навпаки, ніяк не займається власними громадянами, й це стосується всієї країни. 20 років на Донбасі так і не бачили справжню Україну, то й не дивно, що ворог такими поглядами скористався. Люди були кинуті напризволяще. Донбас був відданий князькам і феодалам ще за часів Кучми. Народ був обманутий і пограбований. Усе робилося так, щоб поставити людей в абсолютну залежність. Ті, хто вишукується в черги за гуманітаркою, дуже бідні. До нас бува підходять діти і просто просять цукерки. Прикметним є те, що ті українці, які залишилися на території «ДНР» і «ЛНР», отримують пенсії одразу із двох джерел. Ті ж українці, які перебувають на вільній території, отримують кошти лише від України. Звісно, вони знають про цю несправедливість і відповідно реагують. Знову ж таки, де українське телебачення? На вільній території українці вільно дивляться російські телеканали. В Донецьку ж і Луганську, навпаки, українське телебачення обрублене. Ворог в інформаційному плані почуває себе у нас як у себе вдома. Тому, на мою думку, необхідно приділяти увагу двом факторам — роботі з дітьми, адже це наступне покоління, й підняття економіки, адже люди тягнуться, де краще. Хоча не можу сказати, що влада нічого не робить. Ми вже маємо армію. Ситуація нинішня зовсім інакша, на відміну від 2014 року. Переконаний, що ні в якому разі не можна пропагувати зневіру. Це — питання до журналістів. Людям потрібна правда, позитив і осмислене бачення розбудови держави».

Не можна було не згадати про активізацію волонтерського руху. Чи справді волонтерський рух вщухав до подій в Авдіївці? «Я вважаю, що насправді ситуація в Авдіївці певною мірою розкручена, — говорить Олег Зиневич, з яким погоджуються й інші колеги. — Насправді волонтерський рух існував завжди, просто журналісти не люблять висвітлювати те, що не несе в собі сенсації. Волонтерство — це система, яка працює як постійно діючий механізм. Інформаційний привід — події під Авдіївкою — просто ще раз привернув до волонтерів увагу. Вийшло так, що зараз існує надлишок волонтерської допомоги в Авдіївці, в той час як інші регіони, навпаки, відчувають її дефіцит».

Донбас — це концентрація різних світів і світоглядів. Журналісти «Дня», які базувалися в мирному, хоч і наближеному до бойових дій Вугледарі, разом із ПДМШ вирушили далі містами сходу, в яких присутні осередки шпиталю.

Валентин ТОРБА, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments