Нагадаємо, до 1 березня в Музеї історії міста Києва експонується виставка «50 відтінків Віктора Зарецького» (див. «День», №22). За словами мистецтвознавця Олесі Авраменко, своє монографічне дослідження творчості Віктора Зарецького (1925—1990 рр.) вона написала після ґрунтовного аналізу доробку майстра, пригадуючи й особисті зустрічі з художником у 1987 — 1990 роках, а також розповідає про знахідки в архівах та інтерв’ю з колегами й друзями митця...

Доля цього непересічного майстра склалася драматично, хоча на початку це передбачити було неможливо. Все своє творче життя Віктор Іванович працював, сміливо шукаючи та змінюючись у царині живопису. В 1947—1953 рр. він навчався в Київському художньому інституті — спочатку Рєпінський, згодом Сталінський стипендіат. Дипломну роботу написав під керівництвом С. Григор’єва, захистив її на «відмінно». Після закінчення інституту пережив творчу кризу. Чому так сталося? Навіть сам Зарецький не міг певно про це сказати...

Завдяки таланту, наполегливості й шаленій працездатності ремесло реалістичного живопису В. Зарецький опанував досконало, а от «соціальні» замовлення того часу виконував у живописі через силу. Не міг і не хотів писати портрети «керманичів» та «поводирів». Тому почав шукати тему, близьку для себе й співзвучну часові. Так з’явилися спочатку «шахтарська», потім «селянська» теми.

У 1960-ті Віктор Зарецький та його дружина, художник і правозахисниця Алла Горська, опинилися на гребені художнього життя, спілкування, визнання. Були членами Клубу творчої молоді «Сучасник». «Дуже красиві були часи, і вони дуже трагічно скінчилися. Цілий детектив», — говорив потім художник... А ще Віктор Зарецький працював у монументальному мистецтві. Як сам висловився: «Пішов по сірники, а захряс на вісімнадцять років». На цій ниві спочатку працював із дружиною — монументалістом Аллою Горською. Це була прекрасна співдружність двох митців. Обоє — сильні натури, життєлюбні й талановиті, в обох — незліченні творчі задуми на майбутнє. Вони у співавторстві з іншими художниками створювали мозаїки зі смальти та кераміки — «Прометей», «Земля», «Вогонь» та ін. у середній школі № 47 Донецька; «Дерево життя» та «Птаха-мрію» в ресторані «Україна» в Маріуполі та багато іншого.

ЛЕГЕНДАРНЕ ПОДРУЖЖЯ МИТЦІВ-ШІСТДЕСЯТНИКІВ — ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ І АЛЛА ГОРСЬКА

Нагла, загадкова смерть дружини і батька круто розвернула життя художника, втягнула його у депресію, він все більше усамітнювався. Втім продовжував працювати невтомно — від ранку до вечора, з головою поринув у живопис і не дозволяв собі зупинитися — живопис став його життям... У часи, що прийшли після «відлиги», в 1970—1980-ті, твори Віктора Зарецького хоча й приймали на виставки, проте експонували з осторогою.

«ЙОГО СВІТЛІ ОЧІ, ШИРОКИЙ НІС І КОРОТКИЙ СМІШОК «ХЕ-ХЕ» ВИКЛИКАЛИ В ПАМ’ЯТІ ОБРАЗ ЯЗИЧНИЦЬКОГО ПАНА»

— У середині 1980-х на художніх виставках наштовхувалася на сліпучо красиві, несподівані за художньою мовою пейзажі, жанрові композиції, портрети одного Віктора Зарецького. Вони вражали, будили уяву й тривожили, — пригадує Олеся АВРАМЕНКО. — Особливо приваблювали жіночі портрети. Художник зображав їх ніби принцес із дитячих мрій або як єгипетських цариць у розписах епохи нового царства чи портретах Веласкеса, а ще як у містичних картинах прерафаелітів чи полотнах Густава Клімта. Їхнє вбрання та антураж були яскраво декоративними. Тлом слугували ніби мозаїчні розсипи самоцвітів або примхливі візерунки квітів та орнаментальних мотивів. Усе це було абсолютно нетиповим для тодішнього мистецтва соцреалізму! Автором полотен, що так вражали мою уяву, був Віктор Іванович Зарецький. Коли поцікавилася ним, то наштовхнулася на стіну нерозуміння: «Ти не знаєш Зарецького?! От і добре. Навіщо він тобі? Він же був чоловіком Алли Горської. Як «ну то й що?»! Її ж убили в 1970-му. Страшна й досі незрозуміла історія. Кажуть, що він сам і вбив. А ще головував у Клубі творчої молоді, де в 1960-ті збиралися націоналісти. Тепер одружений із Майєю, донькою свого вчителя Сергія Григор’єва. Прилаштувався... Живе в Кончі-Озерній. Майже відлюдником. Дивний такий. І картини пише жахливі. Він не вартий твоєї уваги. Облиш».... Отак, кількома реченнями, було жорстко окреслено все життя тоді ще незнайомої мені людини. Та застереження добродіїв були марними...

Перша особиста зустріч із художником мене вразила. Чоловік, який змальовував у своїх полотнах дорогоцінну красу трав, квітів, небес, портретував ірреальних красунь з іменами реальних жінок, був на вигляд простим і недоглянутим, одягненим у замизкану ватяну куфайку і стару заношену плетену шапочку. Його світлі очі, широкий ніс і короткий смішок «хе-хе» викликали в пам’яті образ язичницького Пана.

Говорив Зарецький емоційно, схвильовано, незакінченими реченнями. Мова була схожою на шматки тексту, з м’ясом вирваного з контексту: з трьома крапками-недомовками попереду, в кінці й, багато разів, у середині. Тільки після багатогодинних спілкувань я навчилася збирати у ціле, логічно зв’язувати докупи ці видрані шматки смислів, що буквально стікали кров’ю, долучати їх до загальної канви життя художника, яке на той час, незримо для кожного з нас, добігало кінця...

Ці недомовки являли собою концентровані згустки душевних мук, питань, що залишалися без відповіді. Душа Віктора Зарецького боліла увесь час, з кінця 1970 року, — від страху, обурення і від нечуваної образи, яку він до кінця своїх днів остаточно подолати так і не зміг. Тому й згорів передчасно...

«НІБИ ЗУСТРІВ БРАТА-БЛИЗНЮКА, З ЯКИМ БУВ РОЗЛУЧЕНИЙ У ЧАСІ Й ПРОСТОРІ»

— Пересічні глядачі часто називають Зарецького «українським Густавом Клімтом» (австрійський художник доби сецесії)... Знаєте, коли я почала глибше вивчати творчість Віктора Івановича, то побачила, що художня мова сецесії справді виявилася надзвичайно суголосною натурі Зарецького, — підкреслює О.Авраменко. — Вишуканість композиційних рішень, еротизм і філософічність, на яких ґрунтується концепція стилю сецесії взагалі й творчість Клімта зокрема, на деякий час захопили Зарецького. Співзвучність власних поглядів, світосприйняття з творчістю Клімта вражало. У митця виникло відчуття, ніби він віднайшов давно втрачене, ніби зустрів брата-близнюка, з яким був розлучений у часі й просторі. Все видавалося йому невипадковим. Віктор Зарецький сприйняв Густава Клімта не як гуру, а як соратника і колегу, який дійшов схожих висновків та надбань у своїй творчості, от лише акценти розставляв інші й нюанси, породжені епохою та ладом, висвітлювалися інакші. Зарецький побачив у Клімтові власне alter ego, знайшов у ньому те, чого доля позбавила його самого — свободу творчості, не скуту ідеологічними засадами...

Художник часто звертався до жіночих образів. Жінка на портретах Віктора Зарецького постає такою, якою й має бути, якою творила її природа та світова поезія — вродливою і таємничою, жіночною і привабливою, жагучою і бажаною, діамантом, що потребує оправи... Митець щедро створював ту чарівну «оправу», в якій у нездійсненних мріях живе кожна з них...

«ЕКОЛОГІЯ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ»

— Охопити творчість Віктора Івановича стислою характеристикою дуже важко, надто багатий і розмаїтий його доробок, цілісно і вражаюче сприймається зроблене ним. Воно вимальовується кількома паралельно розвинутими лініями, що так чи інакше взаємопов’язані й міцно переплетені, — продовжує Олеся Олександрівна. — На численних полицях майстра зберігається безліч робіт, невідомих глядачам. Те, що ми їх не бачили, так само, як і багато творів інших майстрів, викривило розвиток культури і наші уявлення про мистецтво. Однією з провідних тем творів можна назвати екологію людського духу...

Віктор Іванович був один із перших українських модерністів і постмодерністів, творець української неосецесії, ґрунтованої на традиціях українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва. Учитель багатьох відомих нині художників. Посмертно нагороджений Шевченківською премією. Роботи Зарецького нині є «перлинами» музеїв і приватних колекцій. Так, 1990 року на аукціоні Сhristie’s було продано 20 картин митця. Серед них — розкішний «Портрет Раїси Недашківської» в золотому очіпку, триптих «Мистецтво». Сьогодні полотна Зарецького — скарб, за який змагаються відомі колекціонери світу...

Творча натура Віктора Івановича була широко відкрита усій розмаїтості культури, як минулого, так і сучасності, вільна у використанні мистецьких стилів, систем, прийомів та засобів вираження, відбиваючи і переосмислюючи все це оригінально й індивідуально.

Сила духу і вірність справі — одна з важливих прикмет справжнього таланту і високої долі. І коли прийшов час озирнутися на пройдений шлях, час «збирати каміння», виявилося, що трагічні втрати й страждання не зламали його особистість і обернулися для художника надбанням.