Конкуренція за місце в історії

Як уже повідомляв «День», минулого тижня в Хмельницькому університеті управління та права (ХУУП) відбулася читацька конференція за матеріалами книжки «Війни і мир» — фактично перша презентація нової книжки з «Бібліотеки «Дня» після її офіційної презентації на Львівському форумі видавців та неофіційної міні-презентації в Кримській українській гімназії (Сімферополь) у середині вересня, коли на руках у головного редактора «Дня» Лариси Івшиної був лише сигнальний примірник. Конференція в Хмельницькому була дещо нечисленною (близько 40 осіб), зате дуже представницькою (крім студентів і викладачів ХУУП, у ній взяли участь також представники Хмельницького національного університету, Кам'янець-Подільського державного інституту, Хмельницького інституту МАУП і гуманітарно-педагогічного інституту) та з дуже високим ККД. Імовірно, тому, що в Хмельницькому та Кам'янцi-Подільському добре знайомі з двома попередніми книжками з «Бібліотеки «Дня» — «Україна Incognita» та «Дві Русі», та й третю, судячи з усього, чекали з нетерпінням.

Попри те, що книжка «Війни і мир» присвячена історії україно-польських відносин, тематика конференції була набагато ширша. Позначився, звісно, і чинник передвиборної напруженості в суспільстві — але не на рівні, за кого голосувати, а за кого — ні, а в плані того, з яким світоглядом українському суспільству жити далі.

Лариса Івшина відзначила, що «наша значна увага до історичних проектів за ці роки абсолютно очевидно зробила добру справу — тому що зараз, коли всі враженi небаченими проявами активності в суспільстві, то це те суспільство, яке нарешті якось відчуває свою ідентичність». Інша річ, що цю ідентичність відчувають далеко не всі — як у нас, так і за кордоном. І якщо раніше Лариса Івшина нерідко говорила про те, що наші політики та держслужбовці повинні були б складати іспити з української мови й історії, то під час конференції вона напівжартома, напівсерйозно висловила ідею про те, що такі іспити варто було б приймати й у дипломатів, перш ніж дати агреман, — щоб людина знала, куди вона приїхала. «Адже не таємниця, що за кордоном все ще домінує російська чи радянська версія української історії».

Безумовно, не могло не йтися і про цивілізаційні орієнтири. У відповідь на висловлену в ході конференції думку про те, що Україні не треба орієнтуватися ні на Схід, ні на Захід, Лариса Івшина зауважила, що «нейтралітет — хороша річ, але тільки для Швейцарії, оточеної благополучними та цивілізованими країнами. Для того суспільства і для такої економіки, і для такої держави, яку ми сьогодні маємо, нейтралітет — справа дуже дорога. У нас досі було дуже мало внутрішніх сил для того, щоб незалежність держави стало безповоротною». Учасники конференції, власне, й намагалися прийти до загального висновку, як цієї «поворотності» уникнути.

Деякі фрагменти цієї розмови ми пропонуємо вашій увазі.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Радомир КОНДРАТЬЄВ, доктор юридичних наук, професор, проректор iз наукової роботи Хмельницького університету управління та права:

— Ви говорите про те, що нам потрібно повернутися до цивілізації. Й виникає таке запитання: а що таке цивілізація, які, на ваш погляд, є ознаки цивілізації? Від чого до чого ми маємо повернутися?

ЛАРИСА ІВШИНА: — Власне, про це сказав Сергій Борисович Кримський. Але мене ця думка дуже схвилювала. Сергій Борисович вважає, що зараз наше завдання — це конкуренція за місце в історії та повернення до цивілізації не з погляду наявності холодної та гарячої води, а з погляду того цивілізаційного процесу, яким охоплений світ. Коли говорять про глобалізацію, то це — інші процеси. Хтось скаже «глобалізація», хтось скаже «вестернізація», це — поширення певних стандартів життя. Це, очевидно, не те, що Сергій Кримський мав на увазі. А я думаю: якщо говорити про наше повернення до цивілізації, то це містить в собі ознаки й духовних, й політичних, і економічних стандартів життя, і соціальних також.

Треба просто подивитися на те, як конкретна людина в конкретній країні проводить своє життя «від і до»: в яких стандартах, скільки вона отримує не лише грошей, але й інших благ, зокрема духовних, і якої якості. Проїжджаючи мимо села Вербки, я звернула увагу, що там є... стрип-бар «Марія». І я подумала, що це теж свого роду залучення до того, що людям вважається цивілізацією в найбільш простенькій і спотвореній формі. Оцей стрип-бар в селі Вербки — свідчення того, що люди хочуть належати до того світу, який живе якось інакше. Але треба розуміти, що в «тому світі» є й багато іншого. Там дуже серйозні кошти вкладаються в освіту, там дуже багато робиться для створення інститутів пам'яті, що, безперечно, є однією з цивілізаційних ознак. Чимало держав (йдеться про африканські народи) «розчинилися»: що їх пожерли кланові війни, що вони не можуть виплатити борги, й тому, що вони вже ніколи не відбудуться як держави. І це держави, які «випали» з заявки на місце в історії й навряд чи як народи будуть присутні в цивілізації. Вони будуть присутні на ринках праці... У України зараз є вибір — стати країною — регіональним лідером чи маріонетковим утворенням, чи країною, яку «розібрали на запчастини». І ці можливі сценарії мають усіх дуже швидко приводити в тонус. Звичайно, можна засуджувати те, що зараз відбувається в світі, але в будь-якому випадку треба виробляти своє ставлення до цих процесів. І брати в них участь — на тій або на іншій стороні. Чи взагалі намагатися формувати активну позицію.

«ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ»?!

Ірина ПРЕДБОРСЬКА, доктор філософських наук, професор, Хмельницький гуманітарно-педагогічний інститут:

— Передусім хочу подякувати за таку своєчасну, корисну та змістовну книгу. Головне, що в ній репрезентований багатовимірний підхід, тобто йдеться про бачення проблем через історію, культуру, політологію. Я хочу подивитися на ті ж проблеми з філософського погляду. Перша, одвічна філософсько-історична проблема, — це проблема сенсу історії. У книзі, як я бачу, сенс історії розуміється як пошук примирення на основі подальшого порозуміння. Книжка починається із запитання — чому? Чому відбулася Польща за часів Пілсудського, а Україна з Петлюрою так і не відбулася? Якщо скористатися метафорою Тойнбі про те, що історія — це як постійна пульсація на осі «виклик — відповідь», у Польщі є виклик і є відповідь, а в України відповіді немає. Чому так постійно трапляється? І от це запитання проходить через різні сюжети. І виклик — дуже цікавий. Сьогодні в історії об'єктивності недостатньо, потрібно, щоб був і суб'єктивний момент, тобто — позиція історика. На історію треба намагатися дивитися зсередини, з позицій безпосередніх учасників тих чи інших подій, які жили в ту чи іншу добу. Тому що таке бачення історії дає нам зрозуміти, що відбувалося тоді, чому вони так вчинили, а ми сьогодні вчинили б по-іншому. І для становлення нашого демократичного суспільства це дуже важливо, тому що сьогодні ми виробляємо соціальний слух, ми повинні вчитися слухати одне одного. І виробляти соціальний слух ми повинні не лише в фізичному просторі, але й у часовому, тобто ми повинні навчитися слухати й наших пращурів. І просторово-часове порозуміння буде основою примирення нашого суспільства.

Друга проблема — це національна ідентичність. Вирішення цієї проблеми — одна iз основних задач соціуму, що трансформується. Я про цю проблему говорила минулого року на Всесвітньому філософському конгресі в Канаді. І ви знаєте, аудиторія не розуміє, чому ми сьогодні, в ХХI столітті, як одну з головних наших проблем висуваємо проблему пошуку національної ідентичності. Чому це так? Мені ставили дуже багато запитань, причому люди, які знають історію не з радянських джерел. Наприклад, у Стамбулі мене запитали: «Як ви, Україна, можете жити без Росії? А чи не означає це те, що ви зрадили своїх пращурів? Адже Богдан Хмельницький домовився з царем, а ви тут зрадили...» Зрозуміло, що, відповідаючи, потрібно давати історичні екскурси. Але коли береш філософський Оксфордський словничок і бачиш, що засновником російської філософії був Сковорода, коли в Піттсбурзькому університеті (США) на філософському факультеті українська філософія згадується лише як частина російської філософії, коли із сучасних російських підручників філософії дізнаєшся, що Сковорода та Юркевич — це російські філософи, то постає запитання — то в нас є щось, чи в нас нічого немає? Що в нас є? У мене є монографія, де я пишу, що ідентичність можна розглядати як визначну системоутворюючу засаду нації або суспільства. Тому пошуки та підтримка ідентичності є важливою умовою самозбереження етносів, соціумів та культур. Іноді деякі дослідники кажуть, що в цей період трансформації може наступити ідентифікаційна криза та навіть ідентифікаційна смерть. Ідентичність — багатовимірне явище, вона має багато складових. І сьогодні ми говоримо про те, що в цій книжці з «Бібліотеки «Дня» репрезентована історико-культурна складова ідентичності. Тобто для того, щоб визначитися, куди ми йдемо, ми повинні знати, хто ми є. І подивіться, скільки різних моделей, скільки відповідей на це запитання. Потім проблема геополітична — з ким ми йдемо? Якщо Україна — не Росія, то хто ми? Сергій Кримський, якого я дуже поважаю й думки якого поділяю, говорить, наприклад, про те, що ми завжди були в Європі, ми завжди там і повинні залишатися. А у вітчизняного політолога, філософа Миколи Михальченка недавно вийшла книга під назвою «Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи». Яка роль запасного гравця? Він може так і просидіти, не граючи у футбол, і втратити свою кваліфікацію. Але може своєчасно вийти й забити гол. То ми хто — запасний гравець? Де ми сидимо? Ці питання ідентичності дуже важливі. І коли суспільство знаходить відповідь на них, воно залишається в історії. Воно починає розвиватися.

Днями в нас проходила міжнародна конференція, на якій були присутнi гості з Польщі. Зокрема, вони побували в Кам'янці-Подільському. І коли вони відвідали ті історичні місця, де, за однією з версій, поховано пана Володиєвського, одна з гостей зачаровано встала й напам'ять прочитала фрагмент із Сенкевича. А ми? Ми знаємо, де поховані наші видатні історичні діячі? Нема пам'ятників — нема історичної пам'яті, про що пишеться у вашій книжці. І чи українець, який опиниться в Румунії чи у Франції біля могили свого відомого земляка, зможе встати й зачитати щось? І що в цьому плані дає наша освіта? Як узагалі формується в наших підручниках національна ідентичність? Ми в нашому інституті готуємо вчителів початкової школи. Я проаналізувала підручник початкової школи щодо того, як там подається Україна. Знедолена, покинута, безталанна мати. Я розумію, що це — наша класика, але нам потрібно від цього вже відмовлятися та йти далі, інакше ми продовжуватимемо культивувати комплекс меншовартості, оскільки знедоленого та покинутого треба жаліти. Або другий сюжет. Де зараз можна знайти зразкову українську сім'ю, яка є носієм українських цінностей, культури і т.д.? У селі? Але соціологи говорять про те, що незабаром з'являться села, в яких не буде учнів початкової школи. То де ж зразкова українська сім'я? А хто в місті живе? Як ми формуємо національну ідентичність? На яких прикладах?

Щодо поняття «українська цивілізація», то саме це поняття означає, що треба стати суб'єктом історії. Це і є наш вибір. Ми повинні творити історію та брати в ній участь.

ПРО ВНУТРІШНЄ САМОВІДЧУТТЯ

Руслан СТЕФАНЧУК, кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін, Хмельницький університет управління та права:

— Всі ми знаємо, що президент Польщі Александр Квасневський сьогодні виступає адвокатом України в ЄС. Це людина, яка справді щиро прагне того, щоб Україна увійшла до європейської спільноти. Як ви думаєте, чи змінилися відносини України та Польщі тільки за формою, чи вони змінилися й за змістом? Тому що все ж таки багато чого говорить про те, що Польща взяла нас під протекцію тому, що не хоче бути окраїною...

Л.І.: — Щодо відносин України з Польщею Квасневського, я можу сказати: так, глибинні зміни. У той же час, з огляду на те, що мені доводилося спілкуватися з поляками (і з президентом Квасневським, і з ключовими людьми в його уряді), я додам: вони — європейці, часто — широких поглядів, але перш за все вони — польські патріоти. Серед них є більш радикальні (які, наприклад, щодо питання про «Кладовище орлят» у Львові хотіли «перегнути» ситуацію). Є й більш помірковані, які вважають, що не можна нічого підганяти, доки, як писав Яцек Куронь, земля не ввібрала в себе всю кров. Але є ще одна важлива обставина. Мир, спокій — це виклик. Наша конкурентність може бути тільки запорукою добрих вiдносин. Я не люблю вислову про те, що Польща — наш адвокат у Євросоюзі. Ми допустили цей принизливий для себе стан своєю нерішучістю в останні роки. Не було жодних підстав, щоб Квасневський був нам адвокатом. Але з iншого боку, якщо так сталося, звичайно, треба намагатися будувати добрі стосунки й використовувати їхнє добре ставлення до нас. Глибинно польське суспільство є різним. Наша видатна поетеса розповідала, що колись вона була зі своїм першим чоловіком у Польщі й була дуже вражена, коли після того як вона розписалася у книзі, їй сказали: «То пані українка? Як дивно, така гарна...» Такі побутові реакції, звичайно, вражають. Але, перш за все, ми повинні самі себе відчути дуже достойними, й тоді ми будемо так себе поводити, що нікому не спаде на думку говорити такі речі. Йдеться, перш за все, про внутрішнє самовідчуття та внутрішню самореалізацію. Але питання не тільки в тому, що ми про себе думаємо, але й у тому, як ми діємо й чи досягаємо результату. Коли його вирішення зрушиться з місця, я думаю, що поляки будуть з нами рахуватися. Хоча вони — особливий сусід, а стереотипи живучі. Наведу один приклад. Якось мій дядько, який мені був вихователем в дитинстві і якому вже за 80, але в нього дуже ясний розум, сказав: «Це добре, що ми в Іраку, але там нам треба мати надійних компаньйонів. Тому що поляки, то є поляки...» А сказав він так тому, що свого часу йому довелося служити в польській армії. І, зрештою, це пам'ять про Ризький мир. Хоча, я вважаю, що в цивілізаційному плані те, що наші та польські миротворці разом на Балканах, в Іраку — це дуже потужні речі. По всьому ставленні до того, що відбувалося в Іраку (ми цю війну не починали), те, що ми разом там, — це наша участь у новій історії. І це також відповідь на те, чи глибинно змінюються наші вiдносини. Ми чи не вперше за багато років — не одне проти одного, а поряд.

«УКРАЇНСЬКІСТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПОЛЬСЬКОСТІ»

Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам'янець-Подільського державного університету:

— Ми зібралися у той час, коли актуалізуються всі задавлені проблеми. Однією з таких проблем лишається проблема нашої духовності, яка зараз перебуває в досить кризовій ситуації. Тому що з нашої духовності, як на мене, вивітрюється український дух, відверто українська орієнтація. А книги за редакцією Лариси Івшиної якраз працюють на ідею української духовності. В передмові до третьої книжки з «Бібліотеки «Дня» зазначено, що «українців (не в етнічному, а в політичному сенсі) критично мало, натомість дуже багато було й залишається — радянських людей». Це та ідентичність, про яку говорилося, та українськість, яка потребує лікування. І, як на мене, презентована книга (як і дві попередні) є цінним матеріалом саме для виховання національно свідомого українського громадянина.

Ці книжки вчать нас українськості, «Війни і мир» зокрема — крізь призму польськості, якщо так можна висловитися. Бо, справді, якщо поляки пишаються своїм Пілсуд ським, своєю європейськістю, своєю мовою, то чому ж ми неспроможні дотягнутися до того, щоб зрозуміти, хто такий Петлюра, та гордитися ним? Чому ми відмовляємося від європейської орієнтації? Чому ми проводимо «резерваційні» конкурси знавців української мови? Коли ж нас нарешті огорне національний сором? Де ж наш гонор — такий, як у поляків? Нещодавно міський голова Кам’янця-Подільського відхилив заяву групи політичних партій та громадських організацій міста про встановлення в Кам’янці-Подільському пам’ятника Симону Петлюрі, 125-річчя від дня народження якого святкувалося у травні (нашу заяву навіть не розглядали на сесії міськради). Нещодавно така сама історія була, як ви знаєте, з присвоєнням нашому університету імені Івана Огієнка (хоча ця справа вже трохи владналася — можливо, вже під кінець року університет носитиме його ім’я). Але чому ми не маємо права на своїй землі встановлювати пам’ятники людям, які є гордістю Кам’янця? Ми, справді, — дивна нація. На словах ми проголошуємо, які ми українці, як ми любимо наші звичаї, традиції, а коли доходить до діла, виявляється, що людей політичної волі у нас дуже мало. І, власне, книжки «Дня», зокрема третя, нас і повинні вчити хоч у цьому бути партнерами поляків, паритетними в нашій національній гордості.

Друге, що мені дуже подобається в проектах Лариси Олексіївни, — це її вміння організувати людей. Ви подивіться, скільки інтелектуалів у трьох книжках iз «Бібліотеки «Дня» — Ліна Костенко, Дмитро Павличко... Я вже не кажу про істориків (бо згадані імена мені як філологу ближче). Окрема подяка упорядникам — Віктору Горобцю, Володимиру Панченку, Юрію Шаповалу. І мені дуже близькі слова Ліни Костенко з інтерв’ю, яке брали в неї Лариса Олексіївна та Юрій Шаповал: «Все було в польській історії — і Потоп, і безвихідь, і заглади, й руїни. Але ніколи не було руїни духу». А в нас? Де ж в нас той дух український? Якщо навіть мова, на жаль, в нас стає джерелом конфліктів і образ, а не предметом пестування й гордості. І зараз, під час виборів, дико звучить на провладному каналі реклама, вкладена в уста молодого вченого, в якій він говорить про те, що не хоче почуватися другосортним у державі, бо є російськомовним. Але, дозвольте, хто ж дискредитує російську мову? Може, навпаки — дискредитовані українці через брак українських газет та книжок? Під час недавнього перебування в Шепетівці я не могла собі купити щось почитати — ні «Голосу України», ні, тим більше, якихось опозиційних видань. І так, напевно, не лише в Шепетівці. То про яку дискредитацію російськомовних може йтися? Я працюю на факультеті української філології, в нас цього року був майже недобір на спеціальність «українська мова та література». Так, гордість — гордістю, гонор — гонором, але якщо в нас не буде державної підтримки, в нас не буде якихось державних орієнтирів, то звичайно, ми далеко не поїдемо.

А книжка «Війни і мир» є справді вдалим сплавом глибокої науковості та читабельності. І тому книги з «Бібліотеки «Дня» треба обов’язково рекламувати, поширювати, щоб у кожній хаті вони були. Бо колись Огієнко писав, що тільки книжка принесе волю українському народові. Дійсно, якщо більше в нас буде таких книжок, то, може, ми будемо справді українцями й пишатимемося тим. Для мене особисто дуже цінні матеріали про культурний простір: у книзі є прекрасні портрети українських діячів, причетних до зміцнення українсько-польських вiдносин, — Пантелеймона Куліша, Михайла Грушевського, Богдана Лепкого, Євгена Маланюка. А з iншого боку — польських діячів, які були прихильні до української землі: Адама Міцкевича, Кароля Шимановського та інших. Сьогодні на Хмельниччині живе багато етнічних поляків. І, звичайно, вони повинні знати про цю книгу. І ми від їхнього імені дуже вам дякуємо. І ми повинні бути вдячні тим етнічним полякам, які підтримують Україну, які не виїхали в Польщу, які працюють на нашу державність. Я впевнена, що сьогоднішня зустріч додасть вам, Ларисо Олексіївно, нових прихильників, нових адептів, а також авторів.

НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ГІПЕРФУНКЦІЯ

— Як ви ставитеся до поняття «націоналізм»? Це хвороба та прояв шовінізму, чи це потрібно виховувати в людях? (записка iз залу)

Л.І.: — Я думаю, що націоналізм у наших умовах (якщо він десь є) — це гіперфункція організму та його реакція на утиск. А патріотизм — це звичайний стан звичайного суспільства, звичайного соціуму, який не має загроз і викликів. У нормальних умовах (якщо нації ніщо не загрожує) шовінізм — це хвороба, яку треба лікувати. Шовінізм, а також експансія, в якій він іноді проявляється, — це, звичайно, нездорові речі.

У своєму інтерв’ю Ліна Василівна Костенко звернула увагу на те, що поляки називали своїх королів — Хоробрий, Сміливий. Наші князі називалися Мудрий, Великий. А російські царі — Долгорукий та Грозний. Йдеться про особливості, які формували певні генотипи правління, влади. Якою може бути відповідь, на те, що українцям дорікають за націоналізм? Не знаю, що саме в даному випадку мається на увазі. Я думаю, що при цьому мається на увазі наше право бути собою. Я вважаю, що ми таке право маємо. Я вважаю, що в нас націоналізму дуже мало (якщо говорити про націоналізм у розумінні тих, хто нас в ньому звинувачує). А коли ми будемо націоналістами в їхньому розумінні, тоді ми, зрештою, станемо патріотами.

ПОЛІТТЕХНОЛОГІЇ 1663-го ТА 2004-го

Володимир ГАЗІН, доцент кафедри історії України, Кам’янець-Подільський державний університет:

— Зараз виходить дуже багато історичних публікацій, різноманітних книжок, зокрема фундаментальних досліджень. Але історичні проблеми, які знаходять відображення на сторінках «Дня», часто не висвітлюються в якихось історичних монографіях. Можливо, деякі з них недостатньо перевірені, з деяких питань дослідження не доведені до кінця, але вони — живі.

При цьому хочу відразу зауважити, що йдеться не про статті публіцистичного характеру. Тому що кожен історик, який представлений у цій книзі, ґрунтує свої дослідження на документальній основі, на багатьох джерелах. Це, зокрема, й Валерій Степанков, і Віктор Горобець, і Тарас Чухліб, і Сергій Леп’явко. Я їх особисто знаю, знаю, наскільки це кваліфіковані, серйозні, поважні дослідники. І тільки вітаю те, що редакція залучає до співпраці такий контингент істориків-науковців.

Якщо продовжувати дискусію щодо того, чи є український народ європейським, то хочу зауважити: якщо ми говоримо про нашу неєвропейськість і неазійскість, ми скочуємося до євроазійськості. А це є теза, яка продукується Росією: ми — особливі, ми й не такі, й не такі. Давайте ми — білоруси, росіяни, українці — побудуємо собі невеличку слов’янську хатку. Тобто не будемо йти в Європу, там нас не чекають, там нас не хочуть, там iз нас знущатимуться, нав’язуватимуть свої концепції. Лякають нас НАТО і т.д. Але я вважаю, що ми — європейці, ми маємо бути в Європі. Iсторія показала, що Україна все життя йшла в Європу, і Володимир Великий, який торував шлях на Захід, і Ярослав Мудрий і Богдан Хмельницький — розуміли європейське значення українського народу. Так, проблема України була в тому, що Україна опинялася в надзвичайно важкому геополітичному становищі, на великому кордоні. Ніхто ніколи не був зацікавлений у становленні сильної української держави. Історія національної української революції 1648—1676 років це показала. Одним із важливих чинників поразки цієї революції був зовнішній фактор: ні Москва, ні Польща, ні Швеція, ні Порта просто не уявляли, що може постати сильна незалежна Україна. Вона б повністю змінила структуру Східної Європи та розстановку сил у ній. І це, звичайно, не влаштовувало нікого. Попри це все одно ми маємо іти в Європу, маємо торувати туди шлях. Тому що тільки там наше місце. Знову-таки — НАТО. НАТО — це не просто військово- політичний союз. Це є європейська демократія, це є європейські стандарти, це європейська толерантність.

Тут також пролунала думка, що Польща в майбутньому може висунути нам якісь претензії територіального характеру. Я особисто не вірю в це, тому що Польща вже не та, що була. Польща — це європейська цивілізована країна. І навіть не в тому плані, що там є Квасневський, який займає проукраїнську позицію. Квасневського обрав польський народ. Квасневський є продукт загального бачення польського народу. Тобто — це взірець самої Польщі. Більша небезпека, можливо, в нас на Сході. І я погоджуюся з пані Ларисою, що нейтральними зараз бути не можна. Треба кожну секунду визначати свою позицію: за тих чи за тих. І як людина весь час стоїть перед вибором, так і нація стоїть перед вибором, яку позицію зайняти. Ми вибираємо європейську демократію чи ми вибираємо євроазійську систему цінностей?

Що ж стосується книжок iз «Бібліотеки «Дня», то я вважаю, що майбутнє саме за серіями цих книг, бо є дуже багато цікавих тем, які варто обговорювати. Наприклад, нещодавно в Кам’янці-Подільському пройшла дуже цікава конференція на тему «Вірність і зрада у свідомості ранньомодернього соціуму», серед гостей було чимало істориків, які представлені в ваших книжках. Виступав і я на тій конференції, і вважаю, що досить цікава була доповідь, йшлося про «Пошук зради як спосіб досягнення влади. Деякі аспекти політтехнологій зразка 1663 року». Відразу було сказано, що термін «політтехнології» ніби не може стосуватися ранньомодерної історії України, давньої історії. У той же час варто подивитися на події Чорної ради 1663 року — і ми бачимо сьогоднішній день. Тобто Рада виходила за межі звичного ходу речей. Завжди як було: був головний претендент на гетьмана, він кілька раз відмовлявся і все одно ставав гетьманом. У даному випадку було два реальних претендента, які спиралися на різні політичні сили. Причому їхня політична боротьба, свого роду передвиборна кампанія, яка відбувалася протягом 1661—1962 років, перед радою, мала всі ті риси, які ми сьогодні спостерігаємо. Зокрема, використання чорного й білого піару. Були звинувачення один одного в зраді, до того ж не тільки в зраді, яка вже була, але й у тій, яка, можливо, буде. Причому одного з «кандидатів» звинувачували на підставі того, що він — родич Юрія Хмельницького. Сьогодні ми теж бачимо акцент на родинних зв’язках. Далі білий піар — захист себе і випинання своєї вірності тощо. Наступне — вплив зовнішнього фактору. Росія тоді здійснювала надзвичайно могутній вплив. Московські воєводи тут були, кожен iз претендентів на гетьманство намагався довести вірність саме московському царю. І сьогодні ми бачимо — подвійне громадянство, російська мова. Тобто ми бачимо ті самі кроки, ті самі політтехнології. Тобто ми дійсно бачимо, що історія повторюється. І тому уроки історії нам потрібно вивчати та враховувати. Без цього не можна. Бо, як відомо, «хто не знає історії, той не може діяти сьогодні». Знову-таки, хочу підтримати пані Ларису Івшину щодо того, що політик має знати українську мову та історію й складати відповідні екзамени. А ми, фахівці-історики, можемо приймати ці екзамени, й гарантуємо об’єктивність у цьому плані.

ВРАЖЕННЯ

Сергій ВАЛЬЧУК, студент II курсу юридичного факультету ХУУП:

— Хоча конференція організовувалась як презентація книжки, коло питань, які на ній розглядалися, було значно ширшим: не тільки минуле, не тільки взаємовідносини України й Польщi, але й ситуація в країні сьогодні, сучасні проблеми; не тільки відносини з іншими країнами, а й внутрішньополітичне життя. Тому, я думаю, було б цікаво та корисно ознайомити з матеріалами цієї конференції кожного свідомого громадянина нашої держави.

Андрій НИЖНИЙ, студент III курсу юридичного факультету ХУУП:

— З книжкою я ще не встиг ознайомитися, але мені дуже сподобалися погляди людей, які тут висловлювалися. І взагалі дуже приємно, що такі погляди починають переважати в нашому суспільстві. Від головного редактора «Дня» теж дуже гарні враження, оскільки людина переживає за те, що відбувається в нашому суспільстві, й не лише розбирається в ситуації, а й хоче донести своє бачення людям.

Руслан СТЕФАНЧУК, кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін Хмельницького університету управління та права:

— У принципі, будь-яка зустріч — це, перш за все, обмін ідеями. І хоча я не історик, а юрист, мені було цікаво слухати про певні історичні події, оскільки всі вони екстраполюються в сучасному світі. І ми маємо можливість ті ж відносини, які були між Польщею й Україною в минулому, спроектувати реалії на сьогоденні. Думаю, що нам можна ще багато уроків взяти з історії — для того, щоб тих помилок, які робили наші діди-прадіди, не зробили ми, а також наші діти й онуки.

Анатолій АНДРУШКО, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Хмельницького університету управління та права:

— Я дуже задоволений конференцією й тому хочу побажати, щоб газета «День» і надалі розвивалась, а її читацька аудиторія збільшувалась. Щодо книжкових проектів, які, на мою думку, й надалі мають виходити щорічно, хочеться, щоб і читачі на сторінках газети висловили своє бачення тих проектів, які можна зробити.