Анастасія ПРИХОДЬКО: «Головний ворог — сумніви у своїх силах»

З Настею Приходько — українською співачкою — ми познайомилися цієї зими, коли мені довелося з нею та командою туру «Підтримаємо своїх» повернутися на кілька днів до себе на рідний Донбас і Слобожанщину. Настя працювала. Працювала не за гроші, а просто віддаючи себе конкретному поклику — надихнути солдат. Зимою мені цей тур нагадав кадри з одного старого фільму, де артисти зимою зі скрипками й гармошками під обстрілами співали й грали для солдатів на передовій в окопах під бліндажами. Тільки фільм натякав на вигадку, а тут — все в реальності, як є. Війна, яку ми не чекали і яка здавалась героїзованою історичною подією з підручників, раптом встала перед нами в повний зріст. И ось вони — солдати, які вчора мріяли про кар’єри у провідних компаніях і свій бізнес, про кохання та своїх дітей — сьогодні притулилися щокою до мерзлої землі окопу... Як їх надихнути? Як підтримати їх? Як наситити впевненістю, що, незважаючи на всі інтриги хамелеонівських зрадників, вони здійснюють не просто героїчні вчинки, але й що саме на них зараз тримається нація та країна?

Для цього мало пісень і формальних бесід. Для цього потрібна щирість, позиція, вчинок. У березні цього року Анастасія Приходько взяла участь у турі Songs of peace — «Пісні заради миру», що охопив десять міст США й організацією якого займалися представники української діаспори, а також благодійні організації при них. Тур виключно благодійний. Всі отримані від нього кошти співачка віддала Україні. В рамках туру пройшли зустрічі з волонтерами в США, котрі допомагають Україні. Зокрема Настя зустрілася з викладачами Українського інституту при Гарвардському університеті. Крім того, співачка проводила регулярні зустрічі у форматі бесід про Україну й наші проблеми із глядачами. Результат?  Було зібрано близько 50 тисяч доларів, придбано й укомплектовано аптечки, одяг і взуття для солдатів, медичне обладнання. Також забезпечено реабілітацію солдатів, потерпілих в АТО.

Частину коштів було передано організації, що займається дітьми переселенців. Надано допомогу програмі з навчання українських лікарів з лікування посттравматичного синдрому у військовиків — лікарі з Медичної школи Гарварда заснували програму таких тренінгів, які навчають наших лікарів. Також частину коштів було направлено на зйомки патріотичного фільму «Справжня Русь» — повість про те, як золотоординський улус Московія назвався державою Київською.

Після повернення для Насті стався неочікуваний сюрприз. 29 квітня Святійший Патріарх УПЦ КП Філарет нагородив її медаллю «За жертовність і любов до України», яку сама співачка вважає головною у своєму житті. 

«ЛЮДИНА МАЄ ВІДДАВАТИ. ЗА ТЕ, ЩО ВОНА ЖИВА, ЗДОРОВА. ЯКЩО У ТЕБЕ Є МОЖЛИВІСТЬ, ПОТРІБНО ДОПОМАГАТИ ІНШИМ»

— Настя, єдине питання — у тебе була кар’єра в Росії, здобута слава, прибутки — й раптом ти залишаєш країну, яка споконвіку вабить до себе артистів, й у війну займаєшся допомогою біженцям та українським солдатам. А зовсім нещодавно ти  провела благодійний тур Америкою. Мотив?

— Абсолютно вірно — почалася війна. А точніше, все почалося ще з Революції Гідності. Тут вже не до перерахунку грошей. Такою є моя родина, таке моє виховання, такі мої переконання. Світ для меня не новий. За 8 років я об’їздила 20 країн світу, й тому багато хто мене знає.  Мотив — як допомогти країні? Я не вихваляюся, але все-таки у мене є певна популярність. Люди, які запропонували мені цей тур, вирішили скористатися можливістю зібрати однодумців. Я знаю, що таке, коли немає шляху назад. Свій вибір я зробила однозначно, і зробила його ще коли при владі був Янукович, коли це для когось здавалось безумством. Тоді я вийшла на сцену Майдану і, як-то кажуть, пан чи пропав. Що було б далі — невідомо, але по справедливості й по правді я вчинила правильно. Тому що інакше й бути не могло, і завжди потрібно обирати добро, як би це пафосно не звучало. В людині мають бути орієнтири, опора, база. Я вважаю, що саме правда стала стимулом до об’єднання людей. Тоді — під час Майдану — це був серйозний крок, і я могла залишитися без нічого.

Безумовно, багато людей мене підтримує. Діаспора в США, в Іспанії, багато людей пишуть з Ізраїля. Для мене це приємно. Це надихає. Я у своїх вчинках чесна. Я поводжуся так, як вважаю за потрібне. Думаю, що це й було головною причиною того, чому мене запросили в тур для збору коштів потерпілим від війни. Людина має віддавати. За те, що вона жива, здорова. Якщо в тебе є можливість, потрібно допомагати іншим.

«Я ПРОСТО РОЗПОВІДАЛА ТЕ, ЩО БАЧИЛА НА ВЛАСНІ ОЧІ, ЩО МЕНІ РОЗПОВІДАЛИ СОЛДАТИ Й МЕШКАНЦІ ЗВІЛЬНЕНИХ МІСТ»

— Ти не просто виступала в США. Ти спілкувалася, зустрічалась. Ситуація в Україні всередині й зовні сприймається по-різному. Як вони дивляться на війну в нас?  У них є розуміння, що це агресія Росії, а не вигаданий внутрішній конфлікт.

— Безумовно, є. Хто бачить, знається на цьому, мислить, той це чудово розуміє. Для мене було дивним те, що Америка нас підтримує. Ми знаходимося достатньо далеко один від одного, щоб перейматися за нас, цікавитися нашими проблемами. Але те, що відбувається у нас у країні, сколихнуло половину світу. Наша діаспора в США дуже багато для цього робить. Вони дуже зосереджені на наших проблемах і добряче допомагають. Багато хто з них став волонтером. І це стосується не лише США, але й Європи. Допомагають серйозно — починаючи від допомоги бійцям до переселенців та сімей зниклих безвісти. В США я помітила, що на моїх концертах були присутні не тільки українці з діаспори, але й корінні американці. Шкода лише, що таке єднання зусиль затьмарено війною й трагедіями.

Скажу чесно, мені було важко проводити концерти там, тому що я в цьому плані дитина. Війна для мене вперше — я багато що ще не переварила, не навчилася, багато що мені ще належить зрозуміти. Про війну я чула лише зі слів діда й бабусі. Але передати це глядачеві, слухачеві, стати транслятором цієї катастрофи, від цього болю було дуже важко. Адже я багато разів була в зоні АТО — в Лисичанську, Сіверськодонецьку, Сватовому, Маріуполі й інших містах. Та обрати головні ноти, визначити основні акценти було складно. Тим паче, що я не вважаю себе великим промовцем, який може якось по-особливому донести проблему. І це мене лякало. Що я можу їм розповісти такого, щоб достукатися до них, щоб вони почули? Шоу-бізнес, дівчинка — це сприймається поверхнево. Але потім я зрозуміла, що щирість справді відкриває серця й душі. Я не заглиблювалась у політику, а просто розповідала про те, що бачила на власні очі, те, що мені розповідали солдати, мешканці звільнених від окупанта міст, передавала їхні думки та реакції.

«ЩО РОБИТИ З ДІТЬМИ, ЯКИХ ВИКИНУЛА ЗІ СВОЇХ ДОМІВОК ВІЙНА, БАГАТО З ЯКИХ ЗАЛИШИЛИСЬ БЕЗ БАТЬКІВ, БЕЗ ОПІКИ?»

— З ким саме ти зустрічалася в США?

— Ну, наприклад, у Чикаго ми зустрічались з низкою меценатів. Їм років по 60-70 і, звичайно, я не зовсім комфортно почувалася через велику різницю у віці. Приготували вечерю, двадцать осіб, закритий кабінет. І тобі кажуть: розповідайте. Спочатку не знаєш, з чого почати. З Януковича та Революції Гідності? З жертв на Майдані? З анексії Криму? З агресії Путіна на Донбасі? Зі шпиталів, у яких я була й бачила очі зкалічених солдатів? З солдатів, яким я співала й які ще не знали, що через кілька годин їх заберуть на передову й не всі з них потім повернуться? Говорили півтори години багато про що, але все ж я акцентувала увагу на дітях, що залишились без даху над головою. У мені говорила мати. Я знаю, що є наші бійці, котрі потребують багатьох речей — від термобілизни до тепловізорів, — а наші волонтери цілковито на цьому зосереджені й роблять надзвичайне. Але що робити з дітьми, яких викинула зі своїх домівок війна, багато з яких залишились без батьків, без опіки? Це велика відповідальність. Неможливо відпрацювати це як звичайний концерт й поїхати. Це місія. Навіть той самий унікальний скальпель, який придбали за отримані гроші, це дуже важливо — це врятовані життя. Грошима, звісно, розпоряджалася не я, але бачила всі звіти: куди були спрямовані ці кошти.

«КОЛИ ЗАЧЕПИЛИ НАШЕ — МИ Й ПРОЯВИЛИ СВІЙ ДУХ»

— Як благодійні тури сприймаються тут, серед українців? Адже для багатьох війна стала приводом зайвий раз заявити про себе, попіаритися. В Росії взагалі з війни в Україні зробили суцільний карнавал зірок різної величини, які всіляко намагаються нагадати про себе компрометуючими висловлюваннями щодо цього…

— Куди ж без недоброзичливців. Але я також дорослішаю, і давно навчилася не зважати на «гавкіт» — інакше не назвати ті порції отрути, якими  захлинаються люди в інтернеті без імені й обличчя. В Росії війну перетворили на масштабне телешоу, яке дивляться як телесеріал в реальному часі. Можеш вимкнути телевізор й отримати дозу адреналіну — поплакати й посердитись, а хочеш — їдь найманцем на Донбас, візьми участь особисто. Дійшло до того, що деякі артисти почали їздити на Донбас як на сафарі — мерзенно, підло й вони навіть не розуміють, наскільки принизливо. 

— До речі, із зими «кремлеботів» у тебе на сторінках поменшало? Із чим це пов’язано?

— Набагато поменшало. Зараз відносне перемир’я на війні й, відповідно, тем для обговорення поменшало. Проте агресія зберігається, оскільки без неї росіянам, ймовірно, живеться некомфортно. Ця клаптикова ковдра без зовнішнього «ворога», зовнішнього подразника починає рватися, пожираючи сама себе. Тому їм потрібен інший фокус уваги, щоб не вибухнути зсередини. А нам дійсно потрібна допомога. І бажано, щоб США зробили все можливе, щоб нам допомогти.

— Наприклад?

— Зброя. Я буду говорити прямо. Безумовно, ми потребуємо озброєння. Ми ж бачимо, як озброєна Росія й яким «добром» вона наповнила Донбас. Так звана «гуманітарна допомога» з танків, «гвоздик», «смерчей», «буратін» й іншого озброєння, не кажучи вже про гори автоматів. Донбас зараз — плацдарм для наступу, який може відбутися будь-якої миті, й напруження по всій лінії фронту зберігається. Не треба бути дуже розумним, щоб не помітити не лише скупчення величезної кількості російського озброєння на сході України, але й спостерігати за постійними обстрілами наших позицій, постійними провокаціями й розхитуванням ситуації.

Так, в Росії армія нараховує близько мільйона триста тисяч осіб. Мілітаризована агресивна країна, що прагне домінування у світі. Але й нас 42 мільйони, і воюють у нас від малого до великого. Воюють не тільки зі зброєю в руках, але й грошима, талантами, роботою — від тилу до фронту. Впевнена, що якщо Росія вирішить просуватися далі, то встануть усі. Не забуваймо, що на Майдані були навіть тринадцятилітні діти. Революція показала потенціал нашого патріотизму, який до цього просто не був так яскраво виражений. Ми — мирна нація й не виставляли його. Але коли зачепили наше — тут ми й проявили свій дух.

«ВИЩЕ ЗА ТУ НАГОРОДУ, ЯКУ МЕНІ ВРУЧИВ ФІЛАРЕТ, У МЕНЕ НЕ БУДЕ»

—Тобі в кінці квітня Філарет вручив нагороду. Це знакова подія в твоєму житті. Сам Філарет — особистість дуже сильна, і його роль у становленні Київського Патріархату надзвичайна. Яке твоє ставлення до теми Київського й Московського Патріархатів?

— Висловлюсь, можливо, й різко, але мене дуже нервує те, що Росія постійно лізе до нас й встромляє всюди свого носа. Є в нас Україна, є Київ — столиця України, і є Київський Патріархат.

Колись вагітною я прийшла до батюшки Московського Патріархату на сповідь до Києво-Печерської Лаври. На сповіді я була вперше. І ось цей батюшка мені сказав, що коли я народжу, з мене вийдуть усі біси. Честно — я злякалась. Що він мав на увазі під цією фразою, я зрозуміти не можу, але дуже чітко запам’ятала його, м’яко кажучи, дивні й жахливі слова. До речі і я, і моя донька Нана хрещені в Київському Патріархаті у Володимирському Соборі саме тому, що мене дуже налякала така поведінка представника Московського Патріархату.

Я впевнена, що вище за ту нагороду, яку мені вручив Філарет, вже в мене не буде. Це найдорожче, найцінніше. Це нагорода від Бога. Моє бажання допомагати й щирість у душі ще більше зміцніли. У мене була вже зворушлива історія 2007 року, коли я в Росії приїхала до онкологічного центру до хворих діток. Там був хлопчик 14-ти років. Він був хворий на рак в тяжкій стадії. Я сіла до нього й почала з ним розмовляти. У мене нічого не було, щоб йому подарувати. І тільки на руках був годинник. Хлопчик мені сказав, що дуже мріє співати. Обов’язково будеш співати — відповіла йому я. Ми з ним співали пісень, я зняла годинник й подарувала йому. Потім мені зателефонували через деякий час з «Аліна-центру», який займається опікою хворих на рак дітей. Вони захотіли провести церемонію й вручити мені годинник. Чому? Чого раптом? Виявляється, хлопчик, якому я тоді подарувала годинник, одужав. На Новий рік він мені зателефонував й привітав зі святом. Все має йти від душі. Скажу прямо — не треба боятися бути прямолінійним і щирим. Не треба нічего боятися втратити. Із собою ми нічого не заберемо, але дуже важливо, як ти проживеш це життя. Це ключ до використання своїх ресурсів на благо. Адже у нас дуже багата країна, нам потрібно лише позбавитися від низки своїх пороків, які підточують нас зсередини. Звісно, Росія в цьому не зацікавлена. Але й нам потрібно не забувати, що крім зовнішніх ворогів, у нас є вороги внутрішні, котрі роблять нас слабшими, вразливішими. Та головний ворог — сумніви у власних силах.