Київські соняшники Олени Корикової

— Олено, оскільки нам все одно не уникнути розповіді про те, як ви стали акторкою, то почнімо прямо з цього!

— Гаразд! Я взагалі не мала наміру бути акторкою. Жила як квіточка в полі, насолоджуючись кожним днем, і не думала, що колись потрібно кимось ставати. І при цьому весь час співала, таким собі тоненьким писклявим голосочком. Нем ожливо було спинити. Бабуся мені завше казала: «Оленочко, досить співати, так все життя й проспіваєш!» А одного разу, коли я вкотре вже кривлялася перед люстерком, мама сказала: «Тобі треба в акторки!». Зшила мені довжелезну чорну сукню з білим мереживним комірцем, мабуть, вона вважала, що саме так і має виглядати акторка.

Я приїхала до Москви й зупинилася біля Щепкінського училища. Вирішила зайти довідатися, як стати акторкою. Тут до мене підбігають якісь дівчата і запитують, чи я не акторка. А я їм так гордовито відповідаю: «Ні! Але скоро буду!» І вони мені запропонували знятися в кіно, в головній ролі. Я ретельно прочитала сценарій, від початку до кінця, зараз вже так не читаю, часу немає. А коли приїхала на проби до Білорусі і дізналася, що потрібно буде зніматися в дуже відвертій сцені, з якої б мені не хотілося починати свою творчість, то навідріз відмовилася. Я вже тоді вважала себе серйозною акторкою. Але не встигла я приїхати до Москви, як мені знову зателефонували, на цей раз із Києва, і запропонували головну роль у фільмі Анатолія Матешка «Хабіаси». Ось так все й почалося. Так що мій кінодебют відбувся в Києві.

— Олено, а як ви опинилися в «Современнику», не будучи театральною акторкою?

— До театру я потрапила з корабля на бал. Я щойно прилетіла з Нью-Йорка, де жила три роки, i не встигла зійти з трапу, як зателефонувала Галина Борисівна Волчек. Вона запропонувала мені працювати в «Трьох товаришах». Я погодилася. Одного разу вона вже пропонувала мені роботу, але я їй відмовила, оскільки мала виїжджати до Америки. Щоправда, тоді це була інша роль. І, попри це, Галина Борисівна знову мене запросила. Я їй дуже за це вдячна. Якщо людина такої величини пропонує тобі роботу вдруге — відмовити практично неможливо. Звичайно, я була не єдиною претенденткою на роль Пат, кастинг був величезним. Але якщо б мені тоді сказали, що вже за тиждень я маю вийти на сцену й зіграти головну роль — більше трьох годин, мабуть, я б не погодилася. Адже я перед самою прем’єрою зламала ногу. Мені робили анестезію, і я репетирувала на милицях. Олександр Хованський — мій партнер — носив мене на руках, і я грала із загіпсованою ногою. Коли ми приїжджали на гастролі до Києва, пройшло лише два тижні, як я влилася до вистави. Зараз я граю «Три товариші» абсолютно по-іншому.

— Ви зараз дуже зайняті в театрі і в кіно, як це вдається поєднувати?

— Складно, звичайно. «Бідна Настя» — це конвеєр. За день знімаємо серію. Рятує те, що графік вистав у театрі я отримую заздалегідь, і вже виходячи з цього складається план зйомок. Я намагаюся не підводити Галину Борисівну.

— А як ви боретеся з синдромом хронічної втоми?

— Перше, що я роблю, коли прокидаюся, то натискаю кнопку будильника, потім — «вмикаю» усмішку. Я примушую себе посміхнутися новому дневі й почати його з потрібної ноги, з усмішкою легше долати стреси.

— А чи ваш син Арсен не страждає комплексом закулісної дитини?

— Він практично не буває в театрі. І на зйомках — також! Одного разу, коли він у черговий раз запитував: «Мамо, а чому тебе так довго немає?» — я запропонувала йому провести зі мною день. Він відповів: «Ні, я краще телевізор дивитимуся!» Але коли я о сьомій ранку виходила з дому, він прокинувся, одягнувся за секунду й поїхав зі мною на зйомки. А потім була вистава «Три товариші», отже, додому ми приїхали близько півночі. Він зрозумів усе й більше не запитує, де я, що я. Ставиться з розумінням. Таке життя! (Сміється). А до цього був момент, коли я його, очевидно, трохи розбестила тим, що рідко його бачу і коли приходжу — закидаю подарунками. У нього вже виробився такий рефлекс, що я — ходячий подарунок. І якщо я раптом прийшла без нічого, він відразу мені — а де подарунок? Я говорю: «Тобі я не потрібна, а лишень подарунки?» Він сказав — потрібна. «А навіщо?» — запитую. «Мені потрібні твоя любов і ласка». Значить, все ж таки потрібна.

— А як чоловік реагує на ваш робочий графік?

— Із розумінням. Звик уже. А він весь час також працює. Він у мене оператор- кліпмейкер. Я приходжу — він спить, іду — спить, у нас графіки не збігаються. Ми практично не бачимося. Іноді він балує мене чим-небудь смачненьким.

— А як ви познайомилися з чоловіком?

— Познайомилися ми на зйомках кліпу Дмитра Маликова «Золотий світанок». Як давно це було! (Сміється). У нас був красивий роман! (Чоловік Олени відомий оператор-кліпмейкер Максим Осадчий. Він знімав усі кліпи за участю Олени. — Авт.).

— Ви настільки органічно виглядаєте в сукнях, які носили панночки років зо двісті тому, що важко уявити вас у драних джинсах і футболці. Якому стилеві одягу ви віддаєте перевагу по той бік екрану?

— Але комусь же потрібно й криноліни з корсетами носити. (Сміється). Мені кажуть, що я вмію все це носити, відчуваю, мабуть. Але рівнобіжно з «Бідною Настею» я знялася в фільмі «Жорстокі ігри». Я грала дружину героя Ігоря Костолевського. Цей фільм вийде на екрани в лютому, і я там цілком сучасна дівчина. І ходжу в драних джинсах. Щоправда, вони вже дещо морально застаріли й висять у шафі, чекають на свій час. А в одязі для мене багато важить колір. Головне, щоб усі речі поєднувалися одна з одною, все було дібране зі смаком. Зараз я люблю чорний колір, він завжди в моді.

(Стукіт у двері, Олену вже вкотре кличуть на бенкет. Вона ввічливо відмовляється, посилаючись на погане самопочуття. — Авт.)

— Так все це втомлює. Я зараз живу в постійному цейтноті, в стані хронічної втоми. І до вечора вже нічого не хочу, тільки — спати.

— А які враження ви везете з собою з Києва?

— Тут я почуваю себе як удома. Я не пам’ятаю такого міста, де б я себе так добре почувала. Хіба що в Тобольську, де я народилася і ось тут — у Києві. Я сюди завжди приїжджаю з якимось особливим, світлим почуттям. А від’їжджаю з відчуттям, що душа відпочила.

У мене залишилися чудові враження й від минулої поїздки, коли ми привозили сюди «Три товариші». Я везла з Києва таку кількість квітів, що вони не вміщувалися у вагоні! Там були соняхи заввишки з мене. Їх залишив під дверима якийсь чолов’яга, не назвавши свого імені. Це було дуже приємно! Я завжди звідси везу море квітів. Я за щирість, мені головне не скільки, а як. З яким ставленням. Я відчуваю, що тут до мене добре ставляться. Зараз, коли йде наш серіал, тим більше, люди на вулицях пізнають, добрі слова говорять. Адже хороше слово, сказане вчасно, варте дуже багато. Одного разу ми з подругою в препоганому настрої гуляли містом. Раптом якась жіночка підійшла й каже: « Дівчата, ви такі гарні, як Снігуроньки!» Поганого настрою як не було!

— А ви дотримуєтеся милих домашніх ритуалів: купити живу ялинку, іграшки і разом її наряджати?

— Так, обов’язково. Я завжди пригадую дитинство. Мої бабуся й дідусь жили в селі недалеко від Тобольська. У них завжди була величезна ялинка, під стелю! Ми її з бабусею разом наряджали. А ще ми робили іграшки з криги й прикрашали ними ялиноньку на вулиці. А в Сибіру морози справжні!

Я пам’ятаю, як одного разу до нас на Новий рік приїхала мама, й ми з нею пішли до лісу, по ялинку. Я в класі так сьомому була. Темно, холодно, мама взяла сокиру. А вона тоді худенька була, мама в мене колишня балерина. Йдемо ми лісом з цією сокирою, і раптом я аж закричала: « Мамо, дивися, яка ялиночка!» Підбігаю до неї з сокирою, замахнулася, а її вже зрубано! Неначе на нас чекала. Ну хіба це не диво! І коли ми несли її, зовсім не тяжко було, немовби хтось допомагав.

— І почуття сорому не було за те, що ялиноньку зрубали?

— Під самий корінь! (Сміється). Ми ж її й не рубали. Я така людина, що навіть листочок не можу зірвати. Чи то мене бабуся вже аж так привчила. Я навіть дитині своїй забороняю листочки, квіточки рвати.

— Ви бабусина внучка? Мене також бабуся виховувала й назвали мене на її честь. А вас на честь кого?

— У мене дивна історія з іменем. Мій тато людина владна й уперта, і коли я народилася, він сказав мамі, що сам піде й запише мене. Мама сказала йому, називай, мовляв, як хочеш, але тільки не Оленою. Мабуть, тоді одні Олени були й мама тому не хотіла цього ймення. А тато взяв та й назвав Оленою.

— Із затятості?

— Судячи з того, що я на нього схожа — так!

— А в чому ваша затятість полягає ?

— У великій вимогливості до себе й до інших. Зі мною, мабуть, дуже важко, особливо — чоловікам. Мій Макс вже звик, мабуть, а іншим людям зі мною тяжко.

— А мені ось здається, що ви абсолютно біла й пухнаста, навіть дуже ідеальна якась.

— Подекуди! (Сміється). Нещодавно зі мною сталася дивна історія на «Мосфільмі». Я вся така красуня, в рожевій сукні, мали знімати сцену, де я граю на фортепіано. Мене викликають, я біжу піднесена, щаслива. Але хтось у маленькому проході на «Мосфільмі» поставив величезні сходи так, що їх не видно в темряві. І раптом у повній тиші лунає мій крик: ... суцільний мат! Я кричала все, що знала й не знала. А ви кажете, ідеальна! Я не знаю, звідки це все вирвалося, всі збіглися, почали мене підводити, разом зі сходами. А я ще більше галасую, реву, грим потік. Потім, звичайно, заспокоїлася, ввійшла в кадр, як нічого не бувало. Вся в синцях була, проте як завжди.

— Мистецтво, очевидно, потребує жертв.

— Так, але не таких же. Зі мною вічно якісь історії трапляються. То мене стукнуть на зйомці, то я кого-небудь скалічу. У «Бідній Насті» знімали сцену, коли Дмитро Шевченко намагався мене згвалтувати, і я б’ю його важелезним свічником. Я так увійшла в роль, що дійсно йому розбила руку в кров. Що тут було, лікарі понаїхали, зйомку зупинили!

— Вже б дограли, все одно постраждав. Зате як натурально!

— Так, я йому те ж саме говорила! Шкода — навмисно так не зіграєш.

— А ви ніколи не закохуєтеся у своїх партнерів?

— Я взагалі людина влюблива. Але в мене така вдача, що я можу вигадати собі закоханість і ніхто цього й не помітить. Я житиму в ній якийсь час. Піднесу людину на п’єдестал, а він навіть нічого про це не довідається, доки він мене до такої міри розчарує, що я його звідти й скину. Я не можу собі дозволити більш серйозних почуттів. Хоча розумію, що жінці, а особливо акторці, потрібен стан закоханості. Інакше не палають очі. Ось я й закохуюся у власного чоловіка!

— На цій оптимістичній ноті настав час для добрих побажань!

— Я за щирість, за розуміння, за доброту, за тепло. Насправді кожна людина дуже добра в душі, потрібно не боятися бути відкритим і ніколи не відповідати на зло злом, бути вищим за все це.