Ольга СИДОРЕНКО: «Справ жня добро чинність далека від рекламного спонсорства. Вона анонімна»
Нещодавно мене запросили на незвичний семінар — там готували тренерів. Тільки не спортивних, а, так би мовити, психологічних. Програма «Центру «Дебати», що носить інтригуючу назву «Практичне право», зібрала тренерів та тренерок з усієї України, котрі вже впродовж декількох років розробляють нові методики групових занять, які допомагають дітям вирішувати конфлікти ненасильницькими методами. Якраз перед літніми заїздами в дитячі табори вони «проходили» деякі нові методики, щоб влітку спробувати попрацювати з ними, відібравши найкращі. Надзвичайно важлива психологічна робота з дітьми ведеться протягом декількох років без будь-якого галасу: терпеливо виховуються тренери, педагоги абсолютно нової для нашої країни спеціалізації, створюються експериментальні майданчики по всій країні, адаптується зарубіжний досвід та виробляються оригінальні методики, впроваджується справжня соціальна профілактика. І все це — разом з дітьми і для дітей, тим самим готуючи нове покоління свідомих громадян України, яке не буде настільки розгубленим перед психологічними складнощами міжлюдських стосунків, як нинішнє.
Зацікавило мене й те, що гроші на таку діяльність шукаються в дуже різних організаціях. Співорганізатором цього семінару та його частковим спонсором виступив львівський жіночий клуб «Зонта», з організатором котрого мені вдалось поговорити більш предметно.
— Пані Ольго, нещодавно ви створили у Львові жіночий клуб, котрий досить відрізняється від багатьох жіночих організацій, що їх останнім часом в Україні з’явилось чимало.
— Коли на одній зустрічі я підносила тост за те, щоб усi були здорові, багаті та веселі, на це німецькі колеги мені відповіли: у нас є інший тост — щоб ви були усi здорові, багаті, і щоб у вас був час на веселощі. Так ведеться, що коли ти здоровий і багатий, у тебе немає часу на те, щоб бути веселим. Звичайно, в цьому є доля жарту. Але «Зонта-клуб» був створений саме для того, щоб знайти трохи радості спілкування не тільки в професійному або домашньому колі.
Клуб створювався не як звичайне об’єднання громадян, а як частина відомої міжнародної організації «Зонта Інтернейшенл». Це одна з найстаріших жіночих організацій у світі, нещодавно вона відсвяткувала своє 80-ліття. З початку нашого віку, коли встановлювались конкурентні відносини, почався бурхливий розвиток капіталізму в Америці, поряд з так званими «чоловічими», класичними клубами почали з’являтись і жіночі. «Зонта» — це сервісний клуб, основною метою котрого є підтримка наступних поколінь. Клановість є певною частиною європейського принципу життя, коли віднаходяться найактивніші діти, котрим дорослі члени суспільства активно допомагають. «Зонта» — це також організація жінок, успішних в освіті та бізнесі, які виробляють певну практику підтримки, допомоги жінкам-колегам, маючи певний позитивний досвід.
Клубна форма існування недержавних організацій, громадських об’єднань не має в Україні великих традицій. У нас як тільки люди збираються в партію, в організацію, вони тут же кристалізуються в таку тоталітарну структуру, де «во главе» стоїть засновник чи президент, і стоїть там довго, «пожизненно», жорстоко і насмерть. Дуже швидко наші громадські організації бюрократизуються, перетворюючись на міністерства, підрозділи, партії і т.д. Клубні організації відрізняються тим, що зміна глави, президента відбувається постійно. В «Зонта-клубі» через кожні два роки змінюється увесь керуючий склад. Тяжко здобути владу, тяжко бути при владі, але ще тяжче — спокійно відмовитись від влади. Бо є гординя, і суспільна також, яку викорінювати в собі — це таки подвиг. У теорії групової динаміки існує положення: групи в 20— 30 чоловік є найбільш активними і життєздатними, тому «Зонта-клуби» не можу бути занадто великими.
Наш клуб не ставить собі грандіозних завдань. Ми робимо дуже конкретні справи в локальному середовищі. Цей клуб ніким не фінансується, працює від членських внесків. В Україні зараз, як гриби по дощі ростуть громадські організації, але в основному для того, щоб десь дістати фінансування. У кризовій ситуації — це зрозуміло, але виживають ті організації, котрі можуть трансформувати початковий капітал у такі проекти, що приносять доход.
Клуб дістав визнання від міських властей як єдина організація, котра працює за власні гроші. Оскільки ми об’єднуємо відомих, впливових людей, вони допомагають вирішувати немало організаційних питань. Організовуючи деякі акції, ми відчували, що можемо вже спиратись лише на тих, хто заангажований цією ідеєю. Нема сумніву, що ці жінки, не дивлячись на їхню зайнятість, мають певну мотивацію і до такої співпраці. Це — величезна цінність, котру не можна втрачати.
— Що таке для вас акція, благодійність у чистому вигляді? — Ми підтримували конкурси молодих поетів-дітей, роздавали подарунки в школі, дитячому будинку, підтримували постановку вистави,концерту класичної музики для молоді. Культура в Україні у великому занепаді, хоча ми маємо величезні сили, котрі не задіяні в активному громадському житті, і це є те, що потребує нашої допомоги та активності. Важливо також, що «Зонта-інтернейшенл» оголошує щорічно конкурси: на найкращу бізнез-жінку, молоду, з 16 до 20 років дівчину, котра є активною в локальному середовищі, на найкращу журналістку, на жінку, яка працює в області аеронавтики. Нещодавно наша львівська дівчинка виграла конкурс, який надав їй можливість учитись у тому американському університеті, котрий сама вибере. Перший внесок дасть «Зонта», а потім, якщо це дійсно талановита людина, знайдуться спонсори на подальше навчання. У світі так прийнято, звично, це норма.
— Для таких міжнародних клубів спонсорство також є нормою?
— На мою думку, справжня «харитативність» далека від рекламної доброчинності типа спонсорства. Це теж нормально, коли спонсор хоче широкого розголосу своєї діяльності і на цьому робить собі позитивний імідж. Але є інша доброчинність, коли людина робить подарунок без відчуття, що хтось їй вдячний. Адже вдячність — це не добре почуття. — Ви вважаєте, що вдячність дає певне узалежнення? — Так, вдячність — це залежність. Справжня харитативність є анонімною, от нещодавно ми одержали великий подарунок з Франції, але, коли захотіли довідатись — від кого, нам сказали «ні, це анонімний внесок, людина це робить для себе, а не для реклами». — Як ви розумієте поняття «сервісність» та «харитативність», адже вони є досить новими та незвичними для українського суспільства? — В загальному сенсі — це жертовність. Для Заходу багаті жінки, які мають свої власні замки, кораблі, землі, не є чимось надзвичайним. До того ж, уже досить багато з’явилось таких жінок, що їх називають self- made woman, тобто ті, хто створили самі себе. Той же «Зонта-клуб», котрий починався з жінок, аристократок, зараз демократизується, бо в нього входять такі жінки, котрі самі зробили свою долю, кар’єру, не будучи такими за народженням, по крові. Вони привносять в клуб більшу активність та відкритість.
— А у Львові? — Хто у нас є? Інтелігенція, бо це клуб, який не пов’язаний ніяким чином з політикою, не підтримує ані політичних партій, ані націоналістичних рухів. До того ж, він не є феміністичним. Тут ми повинні визначитись, що таке сучасний фемінізм у світі і в Україні. Зрозуміло, що це не той рух, котрий був на початку століття в Європі та Америці, коли боролись проти дискримінації жінок. Але що найперше робить раб, котрий звільнився? Він бере палицю і вбиває господаря, котрий його тисячі років гнобив. На початку будь- якого звільнення йде гостра конфронтація, боротьба і різні «ізми», бо саме ця меншина мусить доводити: «ми — кращі». Ця войовничість з’являється, щоб витворити власні цінності. То — перший етап ідентифікації. Але зараз вже не зрозуміла і багато в чому неприйнятна теза, що жінки кращі від чоловіків. Ми — рівні з чоловіками, і можемо існувати в співпраці. Конкурентні стосунки — це і є співпрацюючі стосунки. Я дуже пишаюсь тим, що я визначила девіз, філософію для львівського клубу «Зонти»: «Те, що нас об’єднує, є сильнішим від того, що нас відрізняє».
— Але чому немає подібних львівському клубу в інших містах України?
— Досвід першого клубу досить важкий, оскільки в нашій українській ментальності немає могутнього відчуття, що об’єднувати може велика позитивна сила. Клуб у Львові виношувався мною сім років, довгий час ми існували як група, котрій ще треба було доводити, що ми можемо бути членами «Зонта-Інтернейшенал». Це досить довгий процес придивляння. До того ж є надзвичайно серйозний індикатор: членство в будь-якій міжнародній організації чогось коштує. Членство в «Зонта» коштує кожній жінці 50 доларів в рік, щоб організація могла існувати і реалізувати проекти. Коли я створювала цей клуб, ми заробляли 7-10 доларів в місяць, а членство все одно сплачували. Що для європейки, що для американки, що для українки — сума фіксована. Так, нам здається, що це не зовсім коректно, бо для них 50 доларів — одне, для нас — зовсім інше. Але є достатньо сильні аргументи, щоб робити так: відповідати цілям «Зонта» може людина, для якої ця щомісячна сума не є великою проблемою. Коли я не маю цих грошей — я не можу допомагати іншим. Я можу робити все що завгодно, але не маю морального права бути в сервісній організації. Бо якщо мене візьмуть на дотацію, то знов буде «голка», розкривання рота, інфантилізм. Що ж стосується створення такого жіночого клубу в Києві, то столиця має набагато більше можливостей для комунікації, тут жінки задіяні в масі інших організацій, до того ж принципи ротації кадрів приживаються тут не так швидко, як хотілось би.
— Давайте ми повернемось до теми узалежнення, про яке ви згадали побіжно. Знаю, що цим ви довгий час опікувались.
— Це дуже тяжка і велика розмова, бо жінки узалежнюються, наприклад, від пиття, набагато швидше і виходять з цього тяжче, ніж чоловіки. Коли я створювала програму в Фонді «Відродження» декілька років тому, лише окреслюючи вперше цю тему в Україні, я робила «групу підтримки», певне середовище взаємодопомоги, солідарності. У кризовій ситуації біль життя робиться настільки нестерпним, що потрібна певна «позитивна бомба», яка б вибухнула завдяки довірі, взаємодопомозі і розворушила б «чорну дірку» відчаю.
Коли ми довго займаємось узалежненнями, ми обов’язково приходимо до такої теми, як сімейне насильство. Працюючи з дітьми, жінками, я бачила, наскільки спотворені відносини в родині, як довго діти страждають, і потрібні дуже сильні дії по вилученню насильства. До речі, так називається одна із стратегій «Зонта». Є програма, є гранти, є напрями. Ми написали проект і нещодавно отримали грант на поширення освітніх семінарів, тренінгів серед молоді по всій Україні. Разом з Українською спілкою психотерапевтів, котра є членом європейської асоціації психотерапевтів, ми працюємо над концепцією стратегії. Цей семінар, на якому ми зустрілись, ми робимо разом з програмою «Практичне право» центру «Дебати», котрі вже мають тренерів, експериментальні майданчики в окремих школах, свою методику, яка нам підходить для пропаганди етики ненасильства. Коли немає великого руху соціальної допомоги, немає багатьох кризових центрів, немає державної підтримки, такі дії не є досить ефективними, але ми можемо давати в цій ситуації певні орієнтири, котрі створять умови для появи ширшого соціального руху.
