Пiшли по-англійському — не озирнувшись і... не заплативши

Особливий цей пиріг — життя. Начинку для нього начебто продумуємо щодня, а на накритому столі він буває і пересоленим, і затвердим, а комусь перепаде геть пісний. Часто-густо ти й сам не винен, якщо твій пиріг — такий собі кооперативний продукт, спільне куховарство навіть не має твоїх відбитків пальців, та й кулінарні вподобання кожного не враховані. Просто якщо одного дня людина захотіла до загального фінансового пирога внести й свою частку, аби отримувати пасивний прибуток у вигляді відсотків, їй може в результаті не перепасти нічого. Років 10—15 тому досить гучно заявили про себе кредитні спілки. Кооперативні цінності та принципи, є, певно, непоганими, допоки не штормить. Коли ж почало зривати з якорів навіть доволі міцні банки, багато КС, що їх називають школою виживання і альтернативою банкам, почали тріщати. Причини різні — і об’єктивні, й зорганізовані за допомогою численних вправних рученят, які буцімто ніколи не брали. До речі, в багатьох країнах такі союзи одні з доволі масових і привабливих фінансових організацій і, кажуть, досить запитані й нині. А в нас багато КС не вижили чи пішли на дно, прихопивши із собою ЧГ (чужі гроші). Такі потрясіння неодмінно когось збагачують, але не тих, хто сьогодні зараховує себе до вкладників, що потерпіли.

Зовсім не готова професійно аналізувати тонкощі ігор з депозитними грішми. Можу лише судити з власного прикладу пересічного споживача певної київської КС. У нас винних шукають у судах вже майже три роки, та все марного: одні вимагають лише крові, другі — в потрібний момент «гублять» всі найважливіші документи, треті — кудись поділи печатку... То хіба тут до пошуку конструктивного виходу, який щодня дуже віддаляється ще й з об’єктивних причин, — власники кредитів практично перестали повертати борги. До речі, безневинно-сором’язливо вдаючи, що не розуміють — вони незаконно привласнили гроші депозитників. При цьому багато хто з них ображається, сердиться — злодії там, нагорі, ми, мовляв, жертви, ми чужого ніколи не брали. Та ні, панове, вже взяли, якщо не повернули і не маєте наміру повертати, запевняючи, що у спілку з підмоченою репутацією можна й не повертати. І там, мовляв, менше-більше вже не має значення. До тому ж переконані — тепер ніхто й не спитає, забуваючи, що вони всі на обліку. Хоч і пошилися нині депозитники в дурні, ніхто не змириться з шахрайством.

Раніше в цій спілці по-справжньому цінувалися чесні кредитні історії, нині навіть смішно про це згадувати. Перекособочення настільки велике, що, схоже, загрожує життю. Погодьтеся — зараз втрата всіх грошей саме і є цією загрозою.

Років чотири тому, коли вже лихоманило все, що пов’язано з фінансами, через свою наївність була переконана — нашої спілки вітер не торкнеться. Тепер розумію — наївність аж ніяк не пікантна слабкість, а вельми злопам’ятна недалекозорість. Пригадую, навіть написала досить хвалебний матеріал нашій школі виживання. Особливо по-дитячому звучало одне порівняння. Столяр, що працює в салоні антикварних меблів, якось пояснив мені особливості власного підходу до розв’язання професійних проблем. Приміром, казав він, відклеїлася ніжка від крісла. Начебто дрібниця, приклеїли — і справі кінець. Але ніжки просто так не відклеюються, це означає, що змінилася геометрія всього крісла і треба повністю його перебирати. Без цього прикріплена ніжка чи знову розхитається, чи, якщо клей міцний, зламається. Миттєва аналогія з лихоманкою, що насувається, виникла вже тоді. Схоже, що нині вже захиталися всі чотири ніжки, а з бездонних чужих кишень так і не вдається витягнути своє. Вочевидь, геометрія колись спільної справи давно втратила компас. Пригадую, колись прислухалася до запевнень, що кредитна спілка як неприбуткова організація збанкрутіти не може — адже що бере, те й віддає. До того ж ця спілка завжди буквально плекала відповідальних клієнтів, залучаючи лише порядних людей. Потім пішов вал уседоступності, який за кілька років і став для нас дев’ятим. Людську наївність, підсилену енергійним бажанням брати участь, завжди можна обчислити в грошах і занести до графи — ні, не непередбачуваних витрат, а передбачених баришів. З нами непогано жартували останніми роками, граючи в багато нових слів — то в акції-невидимки, то в знижки-обманки, то в дивіденди з ефектом чорнила, що зникає на папері. На останніх передноворічних зборах у спілці, слухаючи виступи, збагнула лише одне — корабель, схоже, потонув, а бульбашками повітря його вже не підняти. Керівництво з ворогуючих таборів вже надто довго борсається в нових реаліях, заважаючи одне одному, а будь-яка фізична особа, що побувала на таких безбарвних зборах, навіть не відновить у пам’яті, про що їй розповідали, — чи то про мрію, що хтось дасть досить грошенят для маневру, чи то що почувається бідним родичем, який давно вже, не мріючи про дивіденди, прагне повернути хоч останки тіла свого вкладу, а це доступно мало кому. Комусь щось виплачують, комусь же й за рік жодної копійки. Мабуть, останні просити не вміють. До речі, не всі вчитимуться просити, та й хто дав право виплачувати загальні гроші без схваленого всіма списку рівних серед рівних, як, до речі, обіцяли. Щоправда, одна справедлива тенденція прозвучала — заохочувати тих, хто зуміє витрусити з боржників гроші за простроченими кредитами. Решті ж залишається доводити, що вони вже неспроможні щось вибивати. Один виступ на цих зборах все ж таки вразив. Був він чітким і вирізнявся особливою впевненою самоподачею. Усі слухачі одразу ніби здригнулися, дивлячись на вишукану, причепурену (при тому, що на збори приїхала прямо з поїзда) жінку. Говорила вона чітко, до діла й так переконливо, що й людям, які не знаються на тонкощах аудиту, було все зрозуміло. На жаль, навіть не встигла дізнатися, як звуть її, голову луцької кредитної спілки «Турбота». Утім, переконана, її знають у рідному місті. В її спілці приголомшливі результати з повернення боргів: там, де жодні домовленості й розмови в пристойних рамках не допомагали, лучани перейшли в реальну атаку. На під’їздах, де мешкають боржники, вивішували потрети з виразним текстом, за місцем їхньої роботи розсилали газети власного виготовлення, де перелічувалися всі докази провини неплатників. Листівки зривали, а вони з’являлися знову, боржники сердилися, бурчали, нервували, обурювалися, але гроші почали повертати. У луцькій «Турботі» вдалося скоротити заборгованість з кредитів у сотні разів, і спілка, уявіть собі, на плаву.

Ох, яка жінка, нам би таку, зітхали учасники київських зборів. І стало цілком зрозуміло: що марно чекати, що все саме по собі владнається. Може, й собі вийти на партизанську стежку, вже що, а листівку вигадати зуміємо. І в ній кожній літері буде відведено своє се ля ві.

Знаю, де затихли, заснувши вічним сном, мої заощадження, хоч і пішли їх по-англійському...

Тож збиратимуся в нічну — з листівками та клеєм. Це так екзотично, до того ж, можливо, заслужу — і впишуть у відомість. Якщо, звичайно, кийком по голові не дадуть...

Щоправда, спілчанській бухгалтерії це лише на руку — а бюджет зміцниться на мінус одну особу.

Утім, не обіцяю.