Роман ВАСИЛИШИН: «Готове — суспільство, та не готові «вожді»
У селі Ясенів на Івано-Франківщині постане Пам’ятник примирення.
Сьогодні навряд чи здивує думка про те, що нам, українцям, бракує внутрішньої згуртованості, відчуття спільності та єдності у визначенні загальнонаціональних пріоритетів майбутнього розвитку. Політичний розкол на «Схід — Захід», безвідповідально спровокований «політичною елітою», яскраво засвідчив той факт, що сьогодні в суспільстві, яке нібито готують до плюралізму думок, існує безліч «слабких місць», що є джерелом чи не всіх суспільних хвороб. Трагізм історичного шляху українського народу, здавалося б, мав закінчитись зі здобуттям Україною незалежності, а відчуття історичної спільності стати основою майбутнього розвитку єдиного народу. Наразі доводиться констатувати факт, що саме трагічність нашої історії на сьогодні є предметом суспільних конфліктів, а точніше — предметом маніпуляцій часто брудної політичної гри, що зовсім не призводить до нібито бажаної, зі слів політиків, консолідації суспільства. Глибокий розкол українства під час Другої світової війни, коли два брати воювали на різних фронтах, породжує дві протилежні крайності в суспільній свідомості сьогодення, які, постійно перебуваючи у пошуках історичної справедливості, ґрунтуються лише на запереченні одна одної.
Один iз варіантів цього пошуку, чи навіть заміни останнього іншим поняттям — «примирення» — пропонує депутат Рівненської обласної ради, незмінний проректор Національного університету «Острозька академія» Роман Василишин. Саме тут здобула своє перше публічне визнання ідея пана Романа про створення «пам’ятника примирення» в рідному селі Ясенів, що на Івано-Франківщині. Задум, зі слів Романа Михайловича, виник на ґрунті сімейної трагедії під час Другої світової війни: «Рідний дядько по матері воював в лавах Української повстанської армії і загинув в Чорному лісі. Другий — віддав своє життя в рядах іншої армії — радянської», — говорить Роман Василишин. На символічній дошці пам’ятника, яку вже весною планують встановити, вписано 173 прізвища жителів невеличкого Ясенева, які загинули в роки Другої світової війни та в роки подальшої боротьби українських повстанців проти радянського режиму. Пан Роман зазначив, що «вшановано буде рівноцінно» як вояків УПА, так і вояків радянської армії, адже «всі вони виборювали майбутнє для України». Щодо побудови чогось подібного, наприклад, в Києві чи Львові, Роман Михайлович висловився неоптимістично, адже це «невигідно вождям», тому «гризня буде продовжуватись ще певний період». Водночас, пан Роман стверджує, що «суспільство вже давно готове до примирення» — не готові «вожді». Наразі маніпулювання із суспільною свідомістю на предмет історичної справедливості, де суб’єктивна інтерпретація дійсності закінчується поділом на «героїв» і «розбійників» є невід’ємним пунктом програмних засад багатьох політичних сил України, для яких, очевидно, «примирення», в будь-якому змісті цього слова, підриває основні підстави їх існування. Натомість діюча влада, заклопотана великими стратегіями євроінтеграцій як основи майбутньої консолідації, навряд чи зрозуміє нащадка українського повстанця, якому ніде покласти квіти для вшанування свого дідуся чи навіть радянського солдата, силоміць загнаного в армію, кинутого під ноги двох тоталітарних машин. Трагедія маленького Ясенева, де «півсела — повстанців, півсела — «радянців» — яскраве зображення трагедії всього українства того часу, висновків з якої ще й досі не зроблено. Чому? Можливо, тому, що це потребує інакшого переосмислення цих проблем суспільством, до чого і спонукає подібна ініціатива. Сьогодні, на думку пана Романа, ми маємо відмовитись від пошуків історичної справедливості, змиритись з трагічним минулим, шукаючи шляхів національного примирення: «Ми маємо забути минулі образи, щоб жити далі». Пам’ятник національного примирення наразі є не лише вирішенням проблеми вшанування загиблих для маленького Ясенева. Це — іспит на громадянську витримку для всього українського суспільства, яке сьогодні має зрозуміти, наскільки важко не стати жертвою політичних інтересів тоді, коли силоміць ведуть на смерть. Для того, щоб сьогодні не бути предметом політичних амбіцій добровільно. Хотілося б вірити, що подібна ініціатива Романа Василишина буде підтримана, і в недалекому майбутньому кожен українець зможе покласти квіти біля пам’ятника національного примирення, вшанувавши пам’ять тих, хто віддав життя за мир і спокій своїх нащадків.
