Справжня більшість

Звернення В. Шкоди до образу Сократа в статті «Про істину і більшість» («День», № 88) я насамперед сприймаю як емоційний фактор. У будь-якому іншому варіанті твердження про те, що Сократ «багато на себе брав», виходить за рамки власне філософії і, в усякому разі для мене, не могло бути предметом обговорення.

Однак емоції — то один із мотивів творчості, нехай і не найголовніший. А що таке творчість, як не служіння Істині? От заради цього, я сподіваюся, В. Шкода і виклав низку міркувань, що, у свою чергу, не можуть залишити мене байдужим. У такому аспекті не настільки важливі подробиці земного буття людини, тим більше що вони можуть бути міфологізовані. А в цьому випадку, скоріше, це так і є. Узяти хоча б приклад, що ближчий до нас на 1800 років, — Жанна д’Арк, стосовно якої існує ціла контрлітература, яка стверджує, що вона взагалі не існувала. Але ж Франція піднялася з колін 1429 року? А от це спростувати ніякі писання не в змозі.

Таким чином, хоч як це сумно для нас із вами, які перебувають у певному емоційному стані, існує критерій істини, що є практикою. Якщо кому-небудь не до смаку ця марксистська теза, то в цьому випадку цілком уживана і прагматична: «істинне те, що працює». Цими двома близькими між собою критеріями, власне, і вичерпувалися тривалий час визначники істини. Така убогість є, очевидно, наслідком того, що істина, будучи категорією, на місці суб’єкта судження є неконструктивною. Зовсім інша справа, коли це поняття використовується з нашаруванням предикативності, наприклад: «істинна думка», «істинність судження», «істинна доблесть» тощо.

Отже, практика точніша, чого і сподобилася філософська думка ХХ століття, — «праксис». Хоча це грецьке слово й означає «практику», але воно є кроком уперед; це є семантична передача того, що ми являємо собою частину досліджуваного нами світу і тому не можемо створювати свої теорії якимось безстороннім чином. Ось отут-то і постає поняття більшості. Ми (оратори) завжди, за визначенням, спочатку перебуваємо в меншості. Поки що — в меншості. А ця екзистенціальність нестерпна для інтелекту і, щоб перебороти її, є тільки один шлях — говоріння. Воно (в широкому сенсі) і є єдиним способом перестрибнути прірву між «меншістю» (самотністю, за великим екзистенціалістським рахунком) і «більшістю». До речі, примус — атрибут диктаторів — теж говоріння, хоча б у вигляді інструктажу катів. Однак повернімося до більшості. Адже всупереч емоційності статті він, Сократ, і підкорився її думці! Це варто підкреслити про всяк випадок для тих, хто, можливо, не роздивився об’єктивного змісту статті.

Наведене в статті висловлювання Черчилля: «...демократія — найгірша форма правління, якщо не враховувати всіх інших» — є парадоксальним вираженням сухої філософської тези про те, що істина завжди конкретна і що немає абсолютної істини. У цьому сенсі показовий похмурий феномен Адольфа Гітлера. Хоча б тому, що (як ви вважаєте?) більшість німців була проти автобанів, «фольксвагенів» та українського чорнозему, хіба ні? Однак безжалісна практика перекреслила тоді цю думку «більшості». Як українець тільки й можу сказати із цього приводу: «Слава тобі, Господи!» От, власне, і знайдено вихід із ситуації: чи відповідальна демократія за породжений нею нацизм, чи ні? Якщо демократія — влада більшості, то практика і вчинила з нацизмом як учинила, оскільки ненімців у світі, взятому як ціле, все- таки набагато більше.

І ще. Стосовно «кабінетних розумників, з істиною в кишені». Так, 20 млн. членів КПРС «випарувалися» фактично чи не за один день. Але насправді це не така вже втрата для міжнародного комунізму. Адже в одній компартії Китаю — 60 млн. членів, але є ще й Куба, В’єтнам, Північна Корея. Тут практика поки що не така категорична, як у попередньому випадку. Мабуть, тому, що на практиці ще далеко не зрозуміло: чий це крах — комунізму чи СРСР? Нині будь-яка відповідь на це запитання була б невиваженою. Згодом практика сама розставить усе по місцях. Проте, звичайно, звідси не випливає, що філософи мають очікувати цього склавши руки. Є сенс працювати на «попередження». Якщо не ми, меншість, то хто ж буде хоча б по цеглинці складати багатостраждальну та істинну загальнонаціональну ідею, платформу прийдешньої більшості?