СУТIНКИ ГЕРОЇВ-2

Закінчення. Початок див. у "Дні" за 27 лютого ц. р.

Господарi фестивалю запам’яталися однією, може, й не найбільш ефектною, але дуже зворушливою стрічкою. «Прощавай, Леніне» Вольфганга Беккера — це сентиментальна подорож у соціалістичне минуле Східної Німеччини, смішне, трохи ностальгійне прощання з НДР, що зникла назавжди, країною піонерів, продуктових наборів і героя-космонавта Зігмунда Єна. У матері головного героя «Леніна» — хворе серце. Після тривалого перебування в комі вона не знає, що тієї країни, в якій вона жила й ідеалам якої була віддана, вже немає. Однак будь-яке хвилювання їй протипоказане. І ось Алекс влаштовує багатоденний перформенс, конструює навколо матері реальність НДР. Перекладає в старі упаковки західнонімецькі продукти. Спочатку монтує, а потім і знімає цілу телепрограму соціалістичного ТБ. Бреше натхненно, винахідливо, відчайдушно, втягуючи в рятівну гру всіх навколишніх. А коли приходить час, режисирує дивовижну телепрограму, згідно з якою Ерік Хоннекер передав владу в країні Зігмунду Єну, а той відкрив кордони, і Німеччина стала єдиною внаслідок приєднання Західної частини до Східної — не навпаки!

Такий, справді толерантний спосіб розставання зі своїм минулим припав журі до смаку, і Вольфгангу Беккеру дісталася премія «Блакитний янгол» (назва легендарного німецького фільму з участю Марлен Дітріх).

На відміну від Старого світу, Америка виступила в конкурсі Берлінале напористо й різноманітно. Флагманом цієї експансії, звичайно ж, виявився «Годинник» Стівена Долдрі — формально британський фільм, насправді ж — продукція нью-йоркської студії «Мірамакс», — основного збирача «Оскарів» упродовж останніх десяти років. Долдрі, чий попередній фільм, «Біллі Еліот» про юного балетного танцюриста, приніс йому світову славу, цього разу взявся за досить складний матеріал. «Годинник» — напівбіографічний фільм про Вірджинію Вульф (Ніколь Кiдман), письменницю, відому не стільки своїми творами, скільки впливом на літературний процес взагалі. Життя героїні Кідман показане нібито в подвійному відображенні, через долі Кларісси (Меріл Стріп) і Лаури (Джуліан Мур). Такий прийом, разом із роботою трьох чудових актрис, дає можливість вибудовувати витіювату сюжетну структуру кінематографічного роману. «Годинник» — саме літературний, і всі його основні переваги — сирiч якості добре написаного тексту. Відповідності ж словесним експериментам Вульф на візуальному рівні тут мало. Нам розповідають історію замість того, щоб показувати її. Тому цілком справедливо, що журі відзначило Срібним ведмедем не режисерську чи операторську роботу, а саме акторський ансамбль, чудове тріо Кідман, Стріп і Мур.

Осяяно «Мірамаксом» і режисерський дебют Джорджа Клуні «Визнання небезпечного розуму». Колишній протагоніст «Швидкої допомоги» вирішив грати серйозно й взяв у розробку сюжет справді феєричний: життєпис телешоумена Чака Берріса, який за сумісництвом підробляє кілером — агентом ЦРУ. Роздвоєння безсумнівно творчої особистості Клуні перетворив на чорну комедію. Вбивства — на атракціон. ЦРУ — на трупу кривавих клоунів. Телевізійну кар’єру — на романтичну пригоду. Трагічний сюжет — на байку з хепі-ендом. Зроблено все, втім, до ладу, й думка про те, що такий матеріал (якщо дійсно, як cтверджують автори фільму, в його основі лежить справжня історія реальної особистості) можна було б використати й більш винахідливо, з’являється в останню чергу. Сему Рокуеллу, який зіграв шоумена-вбивцю, дали Срібного ведмедя саме через те, що він свого багатоликого героя втілював дуже впевнено.

Клуні був представлений у двох іпостасях — акторська частина його таланту здобула втілення в образі Кельвіна в ретельно розкрученому фільмі Стівена Содерберга «Соляріс». Єдине, що можна сказати про цей опус, — що Клуні там помітно схожий на Донатаса Баніоніса в «Солярісі» Тарковського. Інше вже описане багато разів.

Низка парадоксальних роздвоєнь — це, взагалі, окремий внутрішній сюжет конкурсу. Чарльз Кауфман, який обробив спогади «роздвоєного» Чака Берріса для фільму Клуні, паралельно створив ще один сценарій, цього разу, про себе самого та свого брата-близнюка Дональда. «Адаптація» — наступна робота режисера Спайка Джонзі після «Бути Джоном Малковичем». Тільки тепер центральний персонаж — це сценарист Чарльз Кауфман, якого грає Ніколас Кейдж. Весь фільм — суцільні муки творчості, внутрішній монолог невротика, в якого не клеїться ні новий сценарій про бравого хлопця — викрадача орхідей (героїв «квіткової» фабули виконують Меріл Стріп і Кріс Купер), ні особисте життя. Кіно яскраве, місцями навіть нахабне, але говорити про нього всерйоз якось не випадає. За чималих естетичних претензій це так само комерційно продуманий кінопродукт, що апелює, скоріше, до очей глядача, ніж до його серця й розуму. Розрахунок Джонзі, однак, виявився правильним — «Адаптація» збирає приз за призом, в Берліні до двох Золотих глобусів американської кінокритики додався Срібний ведмідь — Гран-прі журі.

Ще один претензійний твір з того боку Атлантики, про який, незважаючи на його позаконкурсний статус, належить сказати хоча б кілька слів — «Команданте» Олівера Стоуна. Режисер, який на кожному розі твердить про свої лівацькі пристрасті, зробив пiвторагодинний кінодокумент про Фіделя Кастро. Це було б смішно, якби не було так сумно: лівизна поглядів не зробила манеру Стоуна більш вражаючою та новаторською. Ніякого авторського проникнення в образ такої яскравої особистості, як Кастро, нема й близько. «Команданте» — скоріше, такий собі міжсобойчик на двох, знятий декількома камерами, що сіпаються, і так само нервозно змонтований. Зрозуміти, хто такий Кастро й чому він такий, з «Команданте» абсолютно неможливо. Зате цілком зрозуміло, що Стоун з кубинським вождем — друзі навіки. З чим їх і можна привітати.

Найбільш серйозну американську стрічку, «25-та година» Спайка Лі, нагороди берлінського конкурсу оминули. Що й недивно. Лі не грає ні в естетичні ігри, ні в соціальні. Він просто розповідає про останні 24 години вільного життя Монті Брогана (стримане й точне виконання Едварда Нортона) перед семирічним ув’язненням, з якого Монті навряд чи повернеться таким, як тепер. Лейтмотив — крах ілюзій дружби, кохання, відданості в місті, назавжди травмованому 11 вересня. А найголовніша ілюзія — та горезвісна 25-та година, можливість переграти і прожити життя заново, як уявляє собі Броган-Нортон, наближаючись уже до воріт в’язниці. По суті, підзаголовком картини міг би бути «страх і огида в Нью-Йорку» де, за словами Спайка Лі, «люди гуляють так, наче 11 вересня ніколи не було». Призи, за наявності таланту, звичайно — не головне. Прикро, що Спайк Лі, який за останні роки став одним з найкращих американських незалежних фільммейкерів, досі ігнорується як критикою, так і журі кінофорумів, для яких він чи то недостатньо маргінал, чи то не надто мораліст.

Моралістична складова в конкурсі утворювалася темою нелегальної міграції. До честі Берлінале, саме цій проблемі, а не, припустімо, «боротьбі зі світовим тероризмом», приділили пильну увагу. Цікаво, що всі три конкурсні фільми про мігрантів були зняті в «старенькій Європі» — напевно, Голлівуд зайнятий важливішими питаннями.

Частка переміщених — часто не зі своєї волі — людей показана наче ззовні, з погляду тих, хто займається перевезеннями нелегалів, у словенських «Запасних частинах» (режисер Дем’ян Козоле). Перевізники — люди як люди, ніщо людське їм не чуже. Вони так само п’ють гірку, беруть участь у моторалі, закохуються, страждають від втрати близьких, від поганого здоров’я, від страху близької смерті. Лише в одному збій — той, кого ці прості веселі чоловіки перевозять у своїх мікроавтобусах, хто задихається в багажниках їхніх «БМВ», — для них не люди, а саме запчастини, копіткий, але вигідний товар. Може, саме тому й згоряє від безнадійної хвороби один з перевізників, а другий, начебто його друг, так само швидко забуває свого товариша — справа не терпить сантиментів.

Однак, якщо в «Запчастинах» був хоч якийсь просвіт, то в «Далеких вогнях» німця Ганса-Хрістіана Шміда панують тотальні етичні сутінки. Погані ті, хто оббирає й обманює нелегалів, обіцяючи їм німецький рай за поворотом, а насправді викидає в польській глушині. Погані й самі нелегали, які обкрадають своїх добродійників. Погано польці з прикордонного містечка, яка продає себе багатому інвестору, погано й молодому успішному япі з другого боку Одера, який надто пізно прийшов подрузі на допомогу. Кордон з’являється у фільмі Шміда як абсолютне зло, як нова «залізна завіса», що калічить і перемелює долі незалежно від громадянства й місця проживання. Тому й грають тут поляки (найбільш відомий — Збігнев Замаховський), німці, росіяни (останні, до речі, грають українських мігрантів). При всіх натяжках, «Далекі вогні» дійсно змушують замислитися про паріїв сучасної Європи, тих, кого офіційно просто не існує. Журналісти оцінили небайдужість режисера — Шмід отримав приз ФІПРЕССІ.

Мало хто, однак, міг передбачити, що головним призером конкурсу стане теж фільм про нелегалів «У цьому світі». Принаймні в попередній кар’єрі британця Майкла Вінтерботтома ніщо не вказувало на такий крутий тематичний і стильовий поворот (останній його фільм — типове клубне англійське кіно «Цілодобові тусувальники»). Він зробив видимо просту річ, виразно, без надмірностей показавши історію двох афганських хлопчиків, які подорожують автостопом через усю неспокійну Центральну Азію, щоб дістатися жаданої Європи, яка також не чекає чужаків. Головний герой — Джамаль Удін Торабі — грає самого себе, свій досвід тяжкої й довгої мандрівки. Однак «У цьому світі» був би нецікавий, якби обмежився лише сумлінним описом поневірянь Джамаля. Вінтерботтом використав канву подорожі, щоб створити на екрані образ сучасного Сходу — такого, який рідко потрапляє в об’єктиви теле- й кінокамер. Це Схід нескінченних запилюжених доріг, строкатих і брудних базарчиків, узаконеного насильства, щедрих і гарних людей. Вінтерботтом тче свій фільм, як килим, — із заворожливих пейзажів, різномовних говірок і безлічі людських облич, постатей, жестів. У невпинному, безнадійному русі Джамаль наче вбирає весь пил і всі надії своєї батьківщини, його подорож сама собою стає яскравою метафорою Азії — частини світу, яку європейцям, схоже, не зрозуміти ніколи.

Підсумки останнього Берлінського фестивалю, який, згідно зі своєю тимчасовою прив’язкою, відкриває великий кіносезон, досить знаменні. Американський кінематограф абсолютно несподівано захопився естетизацією, вигадуванням складних історій — фаворити Берліна, «Годинник» і «Адаптація» — також серед основних претендентів на «Оскар». Європа поки що не може запропонувати нічого радикально нового — експериментувати з кіномовою ніхто не ризикує, залишаючись у насидженій в’язниці «авторського кіно». Зате пальму першості щодо злободенності, критичності змісту Старий світ у Голлівуда перехопив і утримує поки що впевнено. Нарешті, азіатське кіно, втративши чарівність новизни, спокійно й упевнено наступає в усіх напрямках, бере і масштабністю проектів, і візуальною витіюватістю.

А ставлення до навколишньої реальності як такої й місця людини в ній — не дуже песимістичне, але й не позначене надлишком радості. Такі собі сутінки героїв, великих і малих, на початку століття, яке несе із собою казна-що.