Телегенічна проза

Отже, герой нового роману Куркова — звичайний Іванко-дурник (Чом би й ні? «Народові» подобаються дурники), той самий, що був першим успішним маргіналом, увічненим у слові. Коля настільки дурник, що навіть не може відрізнити кокаїн від дитячого харчування (здається, в «народі» таких називають ємнісним словом «лох»), до того ж він колишній учитель історії (отже, представник знедоленої комерційними віяннями інтелігенції), до того ж російськомовний (цим уже перепадає від танкової тактики офіціозу). Із Колею відбуваються одразу дві пригоди. Перша: він знаходить «Кобзар» Шевченка з філософськими нотатками дисидента Гершовича. І друга: на склад застарілого дитячого харчування (а насправді наркотиків), де герой, облишивши педагогіку, працює охоронцем, нападає рекет і, караючи охоронника Колю за сумлінність, виставляє хлопцю рахунок у 10 тисяч доларів або загрожує відібрати квартиру. Отож Коля тікає у Казахстан, щоб а) врятуватися від рекету; б) знайти на Мангишлаку скарб Шевченка, дороговказ на який Коля в буквальному розумінні викопав із могили померлого філософа-дисидента Гершовича. Звучить інтригуюче, без будь-яких кокетливих еківоків на «масового читача». Однак ця майстерно накручена інтрига, наче геній інженерної думки «Титанік», раптом починає тонути в усьому сяйві ілюмінації. До того ж тонути не в пісках Казахстану, щедро здобрених «кристалізованою спермою» (справжньою знахідкою героїв стає саме цей казахський пісок із Форту Шевченка, що випромінює «національний український дух»), а в болоті попсових «завлєкалочок» — у щирих і розлогих описах екзотичної love-story головного героя, що прямо в пустелі одружується із красивою казашкою Гулею (довершеним поєднанням краси і мовчазності, до того ж із дипломом алматинського медінституту); у сентиментально-шмаркливих міркуваннях про пісенне подолання міжнаціональних протиріч («Перед тем как заснуть, я долго думал о разных способах преодоления межнациональных барьеров и недоверий. Та атмосфера, которую вдруг создали две песни, уже не казалась мне волшебной. Я видел, что ситуация стара, как мир, и то, что именно женщины враждующих народов своим пением привносят мир и спокойствие, не столько неожиданно, сколько закономерно. Вот он, универсальный древний способ утихомиривать межнациональные конфликты на любом уровне»), які на тлі «кристалізованої сперми» відлунюють анекдотом «Зате які пісні ми співаємо»; у карикатурності «національно свідомих» Петра і Галі (теж, до речі, герої анекдотів), чию недолугу агресивність підкреслено транскрипцією російською мовою через рогате «ы» (однак спільні пригоди і «телесеріальні» закономірності жанру врешті роблять усіх чотирьох героїв найближчими друзями). Аж надто важко витримати в одному творі баланс, із одного боку, епатажної іронії (кристалізовану сперму Тараса Шевченка, транзит через половину колишнього Союзу майже двох кілограмів кокаїну в банках з-під дитячого харчування, кремацію статевого органа майора КДБ, що загинув у пошуках квінтесенції «національного духу», саме КДБ, що тепер «працює на нових умовах» — щось на кшталт госпрозрахунку), а із другого боку — серйозність еротичних почуттів та амбіційність національного питання. Уся історія мандрів головного героя — цілком телегенічно-серіальна пригода «із хама — в пана», якби не протиприродний для телесеріальної маріанни й абсолютно доречний у героїв Пелевіна цинізм та моральний інфантилізм киянина Колі. (Повернувшись із тривалої подорожі додому, Коля знаходить у себе у квартирі склад дитячого харчування: «Мне было совершенно все равно: просроченное там детское питание или не просроченное, или вообще не детское и не питание! Мне на это наплевать. Пусть плавает мимо меня, пусть за ним приезжают, пусть его забирают... Лишь бы моя главная жизнь, жизнь с Гулей, шла гладко и счастливо» — надто індиферентна позиція для людини, яку одночасно вербують на роль ватажка наркомафії та агента СБУ). Таке враження, що дивишся одночасно оперу й оперету з одними й тими ж акторами — ця дика суміш залишає такий же ніяковий присмак, як голлівудська версія «Доктора Живаго» у глядача, знайомого з пастернаківським оригіналом (здається, все можна пробачити, але сарафан, лапті, балалайка і всяка інша «клюква» як невід'ємна частина терзань російської інтелігенції початку століття — це вже занадто). Інтрига авантюрної подорожі по Шевченків скарб теж потонула в «клюквеному» соку.

Найцікавіше ж у самому романі — нотатки на полях того самого «Кобзаря», з якого починається оповідь: «Мягкость родной земли не отличается от мягкости чужой земли, потому как любая земля была предосновой человечества и не могла распределяться между нациями соответственно качеству этих наций» або «Патриотизм Т.Г. воспринимал как любовь к женщине и ненависть к армейской службе и особенно к бездумной муштре». У цих зауваженнях проглядає весь автор — вдумливий та іронічний. Шкода тільки, що ці нотатки для «немасового» читача поховано під палітуркою, яку виконано в міжнародному видавничому стандарті «уніпопс». А той, кого не злякає демонічно-закривавлена «Барбі-воїн» на обкладинці, навряд чи діставатиме з полиці «Кобзаря», щоб перевірити слушність авторських міркувань із приводу хрестоматійного Тараса Шевченка.

І все-таки поява книжки не пройде непомітно. Буде резонанс, який знову викриє всі ядучі рани провінційного мислення. Останнім часом суспільство так різко сіпається на будь-які спроби розбальзамування ідолів (із мертвою лялькою набагато легше мати справу, аніж із живою людиною), що перетворило саме слово «Шевченко» на безпрограшний подразник громадської думки. Шкода тільки, що знову повториться стара як світ історія багатьох «літературних резонансів»: той, хто обговорюватиме книжку, її не прочитає.