У великій сім’ї не без нагороди

Сумною цифрою про полуторну перевагу смерті над життям нині в нас нікого не здивуєш. І хоча в Україні, на відміну від багатьох країн Європи, кількість шлюбів усе-таки домінує над кількістю розлучень, населення продовжує скорочуватися стаханівськими темпами. Причина проста — катастрофічне зниження рівня народжуваності.

ДОБРЕ ЗАБУТЕ ЗВАННЯ

У травні цього року парламент ухвалив Закон «Про внесення змін до статті 10 Закону України «Про державні нагороди України». Суть змін у тому, що до довгого переліку почесних звань додалося ще одне — «Мати-героїня».

Звання це діяло на території Української РСР ще з липня 1944 року. Але при здобутті незалежності в 1991 році було скасоване. А тепер, згідно із законом історії, все повернулося на круги своя. Але з певними нюансами. Якщо в своєму першому житті званням «Мати-героїня» нагороджували за народження та виховання десяти і більше дітей, і воно супроводжувалося низкою пільг, які держава твердо забезпечувала, то в незалежній Україні в законі не оговорюється практично НІЧОГО: ні кількість дітей, необхідних для отримання звання, ні якесь матеріальне забезпечення.

Загалом його автори виявилися трохи схожі на поганих матерів: дитя (тобто закон) на світ привели, а дати йому розуму не спромоглися. Наприклад, зараз незрозуміло, скількох дітей треба народити (з огляду на економічну ситуацію в країні), щоб вважатися героєм, чи є додаткові пільги для «героїнь», якщо вже існують поблажки для багатодітних матерів.

Тим більше, 3 червня цього року до статті 5 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» внесли поправки. І тепер «для кожної дитини з малозабезпеченої багатодітної сім’ї, в якій виховуються троє і більше дітей віком до 16 років (до 18 років, якщо дитина вчиться), рівень забезпечення прожиткового мінімуму збільшується на 20%».

При цьому і депутати, і міністри щиро вірять у те, що звання «Мати-героїня» знову стане престижним…

САМІ З РОЗУМОМ

У Миколаївській області, згідно з інформацією, наданою обласним управлінням у справах сім’ї та молоді, сьогодні живуть 36 сімей, у яких виховуються (або виховувалися) 10 і більше дітей. Трьох дітей виховують понад 13 тисяч сімей, чотирьох — 2,5 тисячі, п’ятьох і більше — 438 сімей. Безумовним лідером є сім’я з Першотравневого району з 18 ма дітьми (більша частинаяких уже виросла та живе самостійно). Є сім’ї, в яких самотні татусі самостійно ростять трьох, чотирьох, п’ятьох дітей. Ще в області діють п’ять дитячих будинків сімейного типу, в яких виховують від 6 до 13 дітей-сиріт.

У Корабельному районі Миколаєва — найвіддаленішому від інших районів географічно — поруч (на сусідніх вулицях) живуть дві багатодітні сім’ї — Компаніченків та Давидянів.

Сім’я Компаніченків цілком виправдовує своє прізвище. Компанія справді чимала — 8 хлопчиків і 6 дівчаток. Молодшій дитині — 2 роки й 11 місяців.

Юлія, Олена, Євген, Тетяна, Ірина, Володимир, Віталій, Наталія. Сергій, Олександр, Валентина, Кирило, Владислав і Вадим... Ніні Костянтинівні так і не вдалося знайти фотографію, на якій сім’я була б зображена в повному складі.

У В’ячеслава й Ірини Давідянів дітей «усього» дев’ять. Вісім сестер — Ганна, Алла, Наталія, Катя, Галя, Іра, Марина, Варя (найстаршій 24 роки, наймолодшій — чотири), і 11-літній Павло.

Обидві сім’ї свого часу приїхали до Миколаєва з Криму. Первістки й у Давідянів, і в Компаніченків — дівчатка-однолітки. В обох сім’ях наступного року відзначатимуть срібний ювілей шлюбу батьків... Список схожості можна продовжувати довго, але є головне: живуть вони і виживають, керуючись класичним «Порятунок потопаючих…».

Таким нехитрим способом перемогли вони безробіття, нещастя, хвороби і ще тисячу й одну дрібну (і не дуже) проблему. Виховали молодших дітей із допомогою старших. Вивчили старших і вчать молодших за принципом, сформульованим Ніною Компаніченко: «Знаєш — не знаєш, а сидіти на уроці ти зобов’язаний!».

Навчання в цих сім’ях і справді — обов’язок. Йому не перешкоджають ні дефіцит безкоштовних підручників, ні малодоступний транспорт (який у Корабельному районі лише комерційний), ні оплата ремонту класів, на яку іноді просто бракує грошей.

Мало не єдине, що поки що не вдається обом сім’ям, — дати дітям вищу освіту. Тому діти вибирають ту професію, яку можуть дозволити собі вибрати та яка дає можливість якнайраніше заробляти власний шматок хліба.

За додаткові блага, як, наприклад, літній відпочинок, відвідування культурних заходів, адресна спонсорська допомога тощо сім’ї вдячні районній і вищим адміністраціям. Але без особливої потреби намагаються нікого не турбувати, вирішуючи власні проблеми власними силами.

На власні сили розраховує й Анжела Лютикова, яка проживає в Ленінському районі, у якої в грудні минулого року до двох синів додалися одразу три сестри — Віра, Надія і Любов.

Чоловіка Анжела не має — вона поховала його через три тижні після народження доньок. Є трикімнатна квартира в малосімейці, виділена містом після народження трійні, допомога в пару сотень гривень і сини, які допомагають з малюками. Ще Анжелі обіцяли колись нахожу няню, яка все ніяк не може дійти.

Судячи із прибраної квартири та доглянутих дітей, няню Анжела якщо й чекає, то не дуже. А специфічна засмага, за якою можна одразу розпізнати людину, котра торгує на свіжому повітрі, дає зрозуміти, що й у значенні матеріального забезпечення багатодітна мати Лютикова більше покладається на саму себе.

ЧИМ МОЖЕМО — МОЖЛИВО, ДОПОМОЖЕМО…

Таким дивовижним чином ідея чучхе (опора на власні сили) — основа основ північно- корейського соціалізму — прижилася та розцвіла на українських чорноземах.

Самостійність у нас, чого соромитися, у великій пошані. І коли багатодітна сім’я після пожежі звертається до державних органів за допомогою в ремонті будинку, її абсолютно справедливо можуть запитати: «А хто вас просив народжувати?». При отриманні дитячої допомоги не забаряться здивуватися: «І куди вам стільки?». Тут уже в значенні не дітей, а грошей. А великі успішні підприємства частіше вважають за краще витрачати чималі кошти не на адресну допомогу, а на загальноміські гуляння з феєрверками та співаками-гастролерами.

Хоча, заради справедливості слід відзначити, що Батьківщина про своїх численних дітей не забуває. Не так давно Спілка жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України» видала книжку «Україна багатодітна: небайдужий погляд». У ній на 144 сторінках ведеться небайдужа розповідь про 29 багатодітних сімей країни. Фотографії Давідянів і Компаніченків у цій книжці також є.

Жоден із старших дітей Компаніченків і Давідянів при створенні власної сім’ї не готовий поки що повторити шлях своїх батьків. Бо в наш час це вже — навіть не подвиг, а диво. Дива, судячи з усього, не станеться, бо в розмові один із чиновників м’яко сформулював нинішню систему взаємовідносин між багатодітними сім’ями та державою: «Держава не повинна, держава допомагає».

На жаль, він має слушність. Держава сьогодні мало кому і мало чого винна. Вона не може ніяк усвідомити того, що вихідці з благополучних багатодітних сімей, де кожна дитина змалечку зростає в праці та повазі до старших, — кращі за капіталовкладення на завтрашній день. Хоча це чомусь розуміє керівництво тієї самої Німеччини — багатодітні сім’ї переселенців із країн колишнього СРСР користуються там максимумом пільг.

Доречно пригадати й заїжджену мудрість від Наполеона про те, що держава, яка не здатна сьогодні годувати свою армію, завтра утримуватиме армію чужу. У перекладі з військової цивільною це означає, що на зміну дітям Компаніченків, Давідянів, Лютикових й інших можуть прийти ті, після яких треба буде засновувати нове звання — «Жителю України — за героїзм».