«В Україні порушують кожне з прав, передбачених Конвенцією ООН про права дитини»

В Україні давно точилися дискусії щодо потреби запровадити посаду Уповноваженого з прав дитини. Уперше ці рекомендації країна отримала 2002 року від ООН, але тільки два місяці тому в нас офіційно запрацював інститут Уповноваженого президента з прав дитини. У країні, де й дорослому важко захистити свої права, становище з правами дитини — ще гірше. Двадцять років тому Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, але, на жаль, нині нашій державі ще далеко до того, щоб інтереси дитини враховували на рівні інтересів дорослого, не кажучи вже про верховенство прав наймолодших. До того ж в Україні надто поширена дискримінація дітей, насильство над ними, сирітство. Торік Комітет ООН з прав дитини, в якому Україна звітувала про свої досягнення у сфері захисту дітей, зробив нам аж 100 зауважень. Однозначно, що питання поліпшення становища наймолодших громадян має бути пріоритетом для кожної держави. Детальніше про завдання, цілі і перспективи роботи дитячого омбудсмана «Дню» розповів сам Уповноважений президента України з прав дитини Юрій ПАВЛЕНКО.

— Юрію Олексійовичу, які завдання ви як дитячий омбудсман ставили перед собою, заступаючи на посаду, і як їх будете виконувати?

— 11 серпня Указом Президента створено інститут Уповноваженого з прав дитини, якого до цього в Україні не було. Подібні інститути сьогодні працюють у більшості країн Європи, загалом у понад 70 країнах світу. Інститут почали запроваджувати з ініціативи цілої низки країн, передусім скандинавських, що підтримала ООН. Відповідні рекомендації щодо запровадження таких інститутів було надано всім країнам. Зокрема, Україні Комітет ООН з прав дитини вперше таку рекомендацію надав ще 2002 року. Останнє звернення про потребу в такій інституції пролунало в рекомендаціях Комітету ООН з прав дитини у січні цього року. Україна звітувала про виконання Конвенції ООН про права дитини перед ООН і, як наслідок, отримала близько 100 зауважень. Одне з них стосується запровадження посади омбудсмана з прав дитини. Президент зреагував на ці звернення і, розуміючи, що права дитини потребують спеціальної політики, виокремлення їх із загальної державної політики як національного пріоритету, запровадив цей інститут.

Найголовніше завдання Уповноваженого з прав дитини — це моніторинг становища дітей, їхніх прав, законних інтересів. Завдання — почути кожну дитину, права якої порушено, і вжити всіх заходів, щоб їх поновити. Джерела отримання інформації — усі можливі, від офіційних звернень до звернень електронною поштою, через ЗМІ. Ми беремо до розгляду будь-яке звернення дитини. По-друге, це моніторинг діяльності органів державної влади (і центральної, і місцевої) на відповідність їх діяльності інтересам дитини. Якщо ми маємо на увазі місцеву владу, то йдеться про те, наскільки їх рішення відповідають інтересам дитини; як захищають кожну конкретну дитину на їх території. Бо діти живуть в конкретному населеному пункті, де вони чи не щоденно стикаються з порушенням своїх прав. Я маю на увазі всі міністерства, у положенні яких є захист прав дітей, — чи то Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, чи то Міністерство охорони здоров’я, внутрішніх справ, соціальної політики. Ми ставимо завдання перед владою, щоб вона говорила мовою прав дитини і щоб діяв трикутник влади, де на вершині — права дитини, як це передбачено Конвенцією ООН. Ключовий принцип: усі рішення і дії влади ухвалюють, виходячи з інтересів дитини. Говоримо ми про законодавчу, чи про виконавчу, чи про судову гілки влади. Друге завдання — це захист дитини від будь-якої дискримінації. Третє — участь дитини в ухваленні рішень щодо її життя. Причому наше завдання — не тільки досягати дотримання найкращих інтересів дитини у відносинах «держава — дитина», а й у відносинах «дитина — сім’я», «дитина — суспільство». У кожному типі цих відносин ми маємо серйозні порушення прав дитини. І якщо за вертикаллю «держава — дитина» є рішення, нормативи, сформовано громадську думку, є певні зобов’язання, які на себе взяла держава, то вертикаль «дитина — суспільство» і «дитина — сім’я» жодним чином не відображено в законодавстві. Тому ще одним завданням Уповноваженого і офісу є інформування кожного, і дорослого, і дитини, про те, що таке права дитини, якими вони є, і найголовніше — навчити дитину вміння реалізовувати свої права. Почути дитину — наше завдання.

— Який штат співробітників інституту Уповноваженого з прав дитини нині працює над цими питаннями?

— Поки що штат невеликий. Є управління із забезпечення діяльності Уповноваженого, яке складається із семи осіб. Це високопрофесійні люди. Плюс ми маємо підтримку в діяльності кожного підрозділу Адміністрації Президента України.

— Можливо, ви плануватимете запровадження гарячих ліній?

— Це, звичайно, не можна зробити за день чи місяць. 27 вересня відбулося перше засідання громадсько-консультативної ради при Уповноваженому. В її роботі взяли участь понад 70 громадських організацій, які, я впевнений, є нашими партнерами в реалізації цієї політики. І ми сподіваємося, що ми зі свого боку і Громадська консультативна рада, яка об’єднує всеукраїнські громадські організації, що працюють в інтересах дітей, з другого боку, створимо умови для змін, яких потребує сфера захисту прав дитини. Громадські об’єднання — це, власне, ті інструменти, за допомогою яких можна буде і донести інформацію, і проконтролювати й допомогти конкретній дитині, права, якої порушено. По-друге, ми ставимо перед собою завдання створити цілодобову гарячу телефонну лінію, номер якої знала б кожна дитина, де вона отримає підтримку, консультацію, психологічну допомогу чи юридичну. А в разі серйозної небезпеки чи серйозного порушення прав — оперативну реакцію відповідних органів влади. Крім того, зараз розробляють сайт Уповноваженого, який матиме оперативний зворотний зв’язок. Сьогодні в нас уже працює електронна адреса, на яку ми щодня отримуємо до 20 повідомлень щоденно. За 1,5 місяця роботи надійшло близько 200 скарг і звернень. Є багато звернень безпосередньо від дітей. Найбільше — щодо внутрішньосімейних проблем, багато — про порушення майнових і житлових прав, порушення прав у державних закладах, є скарги щодо конфліктів із правоохоронними органами тощо.

— Ваш офіс зараз працює над створенням Концепції захисту прав дітей. У чому її суть?

— Вона буде повністю базуватися на Конвенції ООН з прав дитини, яка уже 20 років є частиною українського національного законодавства, національного плану дій на виконання Конвенції до 2015 року. Але якщо ми говоримо про концептуальні засади діяльності президента України в сфері захисту прав дитини, то це чітке визначення пріоритетів державної політики до 2015 року із щорічним їх уточненням. Маються на увазі і дії центральної та місцевої влади, і зміни до законодавства, які потрібно зробити, наприклад, щодо якісного та безпечного життя дитини. Це дитяче харчування, дитячий одяг, безпечні іграшки, ліки і їх наявність, отримання дітьми якісних і безпечних послуг у навчальних закладах — шкільних, дошкільних, позашкільних, у закладах відпочинку, це й оздоровлення, медичне обслуговування тощо.

— Це ви назвали пріоритети державної політики до 2015 року?

— Так, політика буде базуватися на цьому. Ми готуємо визначення ключових пріоритетів та цілий пакет законодавчих змін до чинного законодавства, яке б уточняло, розширяло і більш системно захищало права та інтереси дитини. На жаль, в сьогоднішньому законодавстві практично не імплементовано принципу забезпечення найвищих інтересів дитини, який є базовим в Конвенції ООН про права дитини. Сам тому багато рішень виконавчої і судової гілки влади, з одного боку, відповідають вимогам законодавства, а з другого — одночасно порушують і суперечать інтересам дитини. Тому наше завдання — щоб цей принцип був відображений в законодавстві і щоб він почав діяти.

— Хто моніторить законодавчі акти на предмет відповідності вимогам Конвенції ООН про права дитини?

— Їх моніторить щоденне життя, громадські організації, сама влада. На жаль, сьогодні немає органу виконавчої влади, який би чітко відповідав за інтереси дітей. Сьогодні як мінімум сім органів центральної виконавчої влади у своїй політиці мають обов’язки захищати права дитини. І є такі права дитини, які знаходяться на стику, за які ніхто не відповідає, не можна знайти крайнього. Наприклад, діти-біженці, діти, які шукають притулку. Візьмімо право на здоровий розвиток. Нібито всі за нього відповідають, а в результаті дитині після уроків немає куди піти... Усі права, які є в Конвенції ООН, — рівні за своїм значенням, водночас щодо багатьох із них немає системної політики.

— Болюча тема для України — інтернати. Ви ставите перед собою завдання сприяти якнайшвидшому їх розформуванню?

— Це навіть не дискусія. Є право дитини на життя і розвиток в сімейному середовищі. Це основоположне право і обов’язок держави, щоб кожна дитина, яка втратила батьків, мала можливість реалізувати своє право на виховання в сімейному оточенні. Очевидно, що чинна інтернатна система в Україні давно себе вичерпала. Вона формувалася як відповідь на післяреволюційний виклик, коли багато людей загинуло від голодоморів, чи після Великої Вітчизняної війни, коли теж багато дітей залишилося без батьків і без житла. Причому така ситуація була і в Україні, і в Європі. Але Європа ще десять років тому відмовилася від інтернатів. Якщо ще йдеться про збереження інтернатів, то вони є в Україні не стільки заради захисту дітей чи заради їхнього повноцінного розвитку. Це збереження робочих місць для дорослих, величезного фінансування, яке йде на утримання самого закладу, але до реальних потреб дитини доходять копійки. Тому очевидно, що питання реформування інтернатних закладів — це питання вчорашнього дня. Звичайно, ми будемо наполягати, щоб органи центральної і місцевої влади якомога швидше і ефективніше, виходячи з інтересів кожної конкретної дитини, завершили реформу інернатних закладів, активно працюючи над розвитком сімейних форм виховання — усиновлення, опіки і піклування, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу. Сьогодні вони законодавчо формалізовані, є напрацьований досвід. Можна сказати, що за останні п’ять років цей досвід став дуже ефективним (дітей, яких виховують в прийомних сім’ях, — уже понад 9,5 тисячі). Це ж стосується усиновлення: за останні п’ять років українці стали вдвічі більше всиновлювати. Але і до цієї програми не можна підходити із сокирою: якщо є категорія дітей, які через свій вік і досвід хочуть і далі жити в інтернаті, значить, таке право їм треба забезпечити Але запровадити такі програми, які максимально би підготували їх до дорослого життя. З іншого боку, потрібно, щоб дітей не направляли в інтернати. В Україні нині є достатньо родин, які готові взяти на виховання дитину-сироту.

З другого боку, в інтернатних закладах багато дітей, які мають батьків, що через кризу віддали дітей. Наша позиція: державі потрібно відійти від нинішнього карального підходу до сімей, які перебувають у скруті. Завдання — зробити все можливе, щоб зберегти сім’ю. Тому ми будемо ініціювати перегляд чинної в Україні процедури позбавлення батьківських прав. Ми хочемо передбачити обов’язкове інформування органами опіку і піклування суду (а це, зокрема, і міський голова, і голова РДА), про надання ними допомоги сім’ї з виконання батьківських прав. Тобто владі передусім потрібно застосовувати всі наявні механізми, щоб допомогти конкретній родині. Крім того, потрібно запровадити обов’язковий соціальний супровід осіб, в яких дітей вилучено тимчасово і передано в інтернати (без позбавлення батьківських прав), осіб, які заявили про бажання поновити свої права. Тобто ми маємо змінити каральну практику держави щодо сім’ї.

— Нині в Україні багато дітей трудових мігрантів, які роками не бачать батьків. В Україні вже лунали ідеї позбавляти за це батьківських прав. Як їм можна допомогти, і батькам, і дітям?

— Насамперед кожна така дитина має бути відома місцевій владі та органам опіки і піклування. За кожною такою сім’єю має бути закріплено соціальне супроводження відповідними службами. Я проти позбавлення батьківських прав, адже батьки поїхали за кордон, щоб прогодувати свою дитину і дати їй майбутнє. Тому в цій ситуації держава має не кидати дитину і родину, а максимально їм допомогти розв’язати проблеми, з якими стикається дитина без батьків.

— Хто працюватиме, якщо з ліквідацією Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту скоротилися структури на місцях і, відповідно, кадри?

— Більшість працівників, на щастя, працюють. Це служби у справах дітей, соціальні служби. Ці структури мають величезний досвід, і там працює дуже багато відданих справі людей. Вони продовжують свою роботу, і моя позиція така, що їхні повноваження і функції сьогодні треба збільшити. Я впевнений, що сьогодні служба, яка є в регіонах, готова за свої кадровим потенціалом, за підготовкою людей, які працюють, до нових викликів. Залишається нерозв’язаним питання про координацію на центральному рівні. Думаю, що відповідь про роботу вертикалі влади, відповідальної за захист прав дитини, найближчим часом буде сформовано. У будь-якому разі, ми отримали доручення від Президента підготувати рекомендації, і сьогодні працюємо спільно з урядом.

— Як інститут буде розвиватися — на який термін запроваджено посаду та інститут Уповноваженого?

— У скандинавських країнах посада дитячого омбудсмана існує 100 років, при цьому роботи тільки додається. Інститут має розвиватися, набирати сили, бути незалежним, зокрема від політичних партій, і стати серйозним інструментом захисту прав дітей. Ми сьогодні робимо детальний аналіз ситуації з правами дитини в Україні, питання — з кожної позиції. Перше — майнові права, друге — соціальні виплати, потім — особисті права (право бути почутою, право висловити свою думку, це й якість і безпека життя дитини). Ми говоримо про найбільш вражені категорії дітей, які потребують негайної допомоги і без розв’язання проблем яких говорити про наявність державної політики у сфері захисту прав дітей неможливо. Зміна психології дорослих у ставленні до проблем дитини, бо це також є важливим у відносинах «дитина — держава», «дитина — суспільство» і «дитина — сім’я». До прикладу, насильство в сім’ї в Україні — фізичне, психологічне — дуже поширене, незважаючи на те, що заборонене законом. Ця проблема є в багатьох країнах. І 2009 року при ООН було створено інститут Уповноваженого щодо насильства проти дітей: там розуміють, що насильство%— це глобально. Ще одна проблема — діти в конфлікті із законом. Нині в усьому світі на ній роблять акцент. Питання: як через систему виправного судочинства не вирощувати криміналітету, як ця система має врятувати дитину, а не навпаки. Я можу процитувати Томаса Хаммемберга — комісара Ради Європи з прав людини, який сказав: «В’язниця для дитини — це програшний проект у всьому світі». Адже дитина, на відміну від дорослого, має схильність до виправлення...

Тому ми говоримо і будемо ініціювати ухвалення рішень із багатьох проблем, які ускладнюють життя дитини. На жаль, ще багато таких прав суспільство навіть не усвідомлює, тому що ані діти, ані дорослі повною мірою не знають своїх прав.