«Віра та Батьківщина — на все життя»
Повернувшись із зони АТО, військовий хірург із Рівного Руслан Салійчук став дияконом
«День» продовжує публікувати історії наших героїв — мужніх українських чоловіків, які в мирному житті були найчастіше далекими від військової справи, а з приходом біди на схід України не змогли залишитися вдома. Сьогодні ми розповідаємо про випадок, коли страшне випробування війни певною мірою вплинуло на подальшу долю військового хірурга Руслана Салійчука, який остаточно вирішив стати священиком, повернувшись із зони бойових дій, а також історію фотокора Олеся Кромпляса, який фахову справу поєднав зі службою в батальйоні «Азов».
Він із дитинства хотів бути офіцером. А став хірургом, бо це чоловіча спеціальність. Як військовий лікар, працював у Дагестані, Іраку. А з 20 червня по 5 серпня разом із іншими медиками з Рівного рятував поранених у зоні АТО. Ще коли навчався в Петербурзі, один мандрівний старець сказав йому: «Станеш священиком», а на запитання, коли, відповів — улітку. Цьогоріч Руслан Салійчук, повернувшися зі сходу, прийняв сан диякона.
У Рівненському військовому госпіталі він працює вже 14 років. На стіні біля столу Руслана Салійчука невелика іконка, в шухляді — Євангеліє, а на тумбочці лежить каска. Лікар показує знімки, зроблені в зоні АТО — в Донецькій та Луганській областях. Міни, які не вибухнули... Обдерті стіни закинутого заводу, де розмістили табір... Збиті дерев’яні щити, на яких сплять солдати... Черга за привозною водою... БТРи...
«Це — науковець, якого мобілізували. Він працював на кафедрі прикладної математики в Івано-Франківську. Зараз у полоні, — розповідає Руслан Салійчук про чоловіка на фото. — А це міліціонер, який вийшов на пенсію. Також потрапив у полон під Іловайськом». На наступних світлинах — медики. У військовій формі, бронежилетах, зі зброєю. До поранених вони часто діставалися під кулями.
«Коли наш табір уперше обстрілювали мінами, вони перелітали за територію, — згадує лікар. — А коли вранці обстріл повторили, вони падали перед нами. Так, видно, Бог дав. У нас було дві бригади медиків, що виїздили до поранених. Перші — декілька разів, коли я їздив, все було гаразд. А під час наступного разу троє загинуло...»
Після мінометних обстрілів Руслан Салійчук написав дві пісні. Підібрати мелодію допоміг один артилерист, який грав на гітарі. Коли вони разом співали, лікар вирішив зняти це на телефон. «Думав, що направляю камеру на себе, а виявилося, що на Романа Недахівського, артилериста, який грав на гітарі. Невдовзі він загинув. Було дуже боляче й гірко», — каже чоловік, показуючи записи пісень із АТО.
«У дитинстві я просто марив стати офіцером. По сусідству жили брати-близнюки, з якими товаришував. Їхній батько був військовим. Із того часу й вирішив, що і я так хочу, — згадує Руслан Салійчук. — Після восьмого класу дуже хотів у військове училище. Але мама таки переконала вступати до Дубенського медичного училища. Подав документи ледь не в останній день, іспити склав добре, став вчитися. Потім потрібно було купити лікарські білі халати, ми з другом пішли в магазин. Але там були лише такі, як для хірургів. Я приміряв. Наді мною ще тоді пожартували, але саме в цей момент вирішив, що буду хірургом. Це — чоловіча професія».
Коли закінчив навчання, пішов у армію. І служив саме в Донецьку. А там один із майорів, дізнавшися про спеціальність Руслана Салійчука, наполіг, щоб той продовжив навчання в Ленінградській військово-медичній академії. Зрештою, так і склалося. А коли був на п’ятому курсі, навіть хотів піти в монастир. «Я ріс у православній сім’ї. Багато часу проводив у бабці Анни. Це вона навчила мене молитися, — розповідає чоловік. — Моя сестра навчалася в духовному училищі, а потім мама тривалий час була регентом у церкві. Тоді, в Ленінграді, я відчував духовний підйом, тому й виникла думка йти в монастир. Пішов із цим до митрополита. А він відповів, що спочатку треба себе випробувати. По тому зустрів старця-мандрівника, який сказав, що таки буду священиком».
Після академії Руслан Салійчук поїхав до Астрахані. Пізніше як лікар був у Дагестані. А 2004 року разом із іншими медиками поїхав в Ірак — у місто Алькут. Там був священик із Дрогобича. Він все шукав, хто б йому допомагав співати й правити службу. Тоді відгукнувся Руслан Салійчук, матір якого була регентом. Упродовж восьми місяців вони правили літургію.
А коли повернувся в Рівне, почав співати в церковному хорі при госпіталі — тоді тут якраз будували храм. За кілька років він продовжив співати у Свято-Катеринівському храмі в Здолбунові, де й мешкає. Виникло навіть бажання заочно навчатися в духовній семінарії. Але, як виявилося, це було можливо лише для тих, хто мав сан.
А потім військовий хірург Руслан Салійчук потрапив у зону АТО. Їх завезли в село Варварівка, що неподалік від Рубіжного. Спочатку були дні перемир’я, та пізніше їх почали обстрілювати. Дивувало, чому там були не кадрові офіцери, а звичайні мобілізовані, каже чоловік. А ще виникало питання, за що ця війна...
Після повернення додому Руслан Салійчук прийняв сан диякона. Служить він у церкві Георгія Побідоносця в Здолбунові. Там, до речі, прислужує і його син. Тим часом роботу в госпіталі залишати не збирається і знову готовий їхати в зону АТО. «Моя бабця казала, що віра та Батьківщина — це на все життя. Їх не змінюють», — переконаний чоловік.
