Володимир ЗАГОРIЙ: «Книжка — активна дійова особа нашого турніру»

Володимир Загорій — водночас успішний підприємець, відомий науковець і президент Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів». Саме цей фонд своїм пріоритетом півтора десятиліття тому визначив проведення Міжнародного конкурсу з української мови, який після смерті свого ініціатора і натхненника канадського бізнесмена і філантропа Петра Яцика одержав його ім’я. До речі, фармацевтична компанія «Дарниця», головою наглядової ради якої є Володимир Загорій, щороку — головний меценат цього націєтворчого проекту.

Напередодні відкриття вже ХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика говоримо з паном Володимиром про мову, ініціаторів, друзів і недругів конкурсу і про те, як нам долати синдром «совка».

* * *

— Чому саме Житомирщина і яким буде відкриття конкурсу?

— Кожен мовний марафон ми урочисто відкриваємо в іншому куточку України. Це мовби запалювання символічного олімпійського вогню. У такий спосіб кожна область одержує шанс для своєрідної самопрезентації. Адже на урочистості з приводу закриття мовного турніру в Театр імені Івана Франка (це відбувається щороку в середині травня) з’їжджаються не тільки переможці та призери, а й ті, хто в себе вдома давав йому старт — керівники освітянських органів області, а також її найкращі юні таланти. Мистецька частина дійства, як правило, забезпечується силами тієї ж області, яка має шанс показати свої юні таланти зі столичної сцени.

Під час закриття минулого конкурсу на сцені Театру ім. Франка освітяни Рівненщини, де відкривався XIII турнір, урочисто передали естафету своїм житомирським колегам. Саме Житомирщина запропонувала, щоб XIV конкурс починався з її землі. До речі, в усіх попередніх турнірах представники Житомирщини постійно завойовували багато призових місць.

— Петро Яцик, ініціатор цього проекту, був оптимістом. Чи виконав конкурс свою найважливішу функцію — підносити престиж рідної мови — і чи був би задоволений конкурсом його засновник сьогодні?

— Важливий момент: саме такий мовний турнір і саме в такому форматі ініціював не філолог і не освітянин, а бізнесмен. Очевидно, він побачив у такому сценарії якісь важливі моменти. А ці моменти -вважаю, по-перше, масовість; по-друге, дух змагальності, по-третє, втішання юних амбіцій поважними фінансовими нагородами. До речі, саме останнє і викликало спочатку шквал критики на адресу мецената: мовляв, цей заморський пан псує наших дітей грошима. Вони самі мають вивчати мову з патріотичних міркувань. Але Яцик був чоловіком з характером, а тому твердо стояв на своєму: в Україні немає жодного серйозного еквівалента виміру нагороди. Всі вручають переможцям блискучі картони з печатками. А переможця треба чимось переконати, що його перемога справді значна, важлива не тільки для нього. Тому школярі й студенти, які здобудуть перемогу на загальнонаціональному рівні, мають одержати на додачу до дипломів та бібліотечок ще й серйозні грошові премії. Дитина мусить зрозуміти: якщо за знання української мови платять чималі гроші, то, виходить, українська — не менш важлива, ніж англійська, фізика чи інформатика. Ось такий спосіб для піднесення соціального престижу державної мови в українській державі придумав канадський бізнесмен. Характерно, що сьогодні в Яцика вже немає опонентів щодо фінансової частини нагороди. Він дуже любив повторювати англійську сентенцію: «Гроші говорять». От вони і говорять! І їх добре всі чують.

— А чи заохочують якось учителів, чиї учні стають переможцями?

— Це дуже важливий момент. Усі вчителі, чиї вихованці одержують премії, також виходять з ними разом на сцену і теж одержують нагороди. І це дуже зворушливо: вчитель вітає свого учня, а учень учителя. Неодноразово ми подавали клопотання до Міністерства освіти, щоб нагороджувати цих учителів відповідними званнями, але... Але у Міністерстві — особливо ж на нинішньому етапі — свій погляд на те, хто заслуговує, а хто не заслуговує таких звань. Якщо наш конкурс втішається і небувалою масовістю, і популярністю, і престижністю й якщо він є насправді найбільшим національним проектом за всі роки існування державної незалежності України, то в Міністерстві панує дивна короткозорість — там усього цього чомусь не помічають.

У нас усе контролює громадськість. Маємо авторитетне журі, очолюване директором Інституту української мови Павлом Гриценком. Маємо опікунську раду, до якої входять такі авторитетні люди, як академіки Ярослав Яцків та Микола Жулинський, письменник і дипломат Юрій Щербак, Герой України Дмитро Павличко, голова ВУТ «Просвіта» Павло Мовчан, Шевченківські лауреати Григорій Гусейнов, Любов Голота, Дмитро Іванов. Маємо координаційну раду конкурсу, яку очолює виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, який разом із Петром Яциком розробляв саме такий сценарій патріотичного мовного марафону. Маємо наглядову раду, котру очолює непоступливо принципова в мовних питаннях Ірина Фаріон. Ще важливий момент: усі ці органи не тільки контролюють проходження тестувань учасників конкурсу, всі фінансові питання, а також контролюють одне одного. І ще один важливий момент. Завдання для конкурсантів розробляє журі, оприлюднює їх лише під час самих тестувань у присутності преси, батьків та громадськості. Тільки перевіривши всі роботи і визначивши переможців і призерів, журі за кількістю балів розподіляє місця, а вже після цього ми з’ясовуємо імена авторів робіт. Добре знаємо, в якому суспільстві живемо, і бачимо, що в нас майже повсюдно править бал корупція, тому ось такими способами намагаємося захиститися від неї.

— Ви говорите тільки про школярів, а в конкурсі ж беруть участь і студенти та учні профтехосвіти?

— А ще ті, хто навчається у всіх військових закладах Міністерства оборони. Починався наш турнір 2000-го року тим, що в ньому брали участь тільки школярі. А вже далі до нього охоче приєдналися й виші, й профтехосвітні заклади, а потім міністр оборони видав наказ про те, що до конкурсу долучаються представники Збройних Сил України, і відтоді трохи в іншому часовому коридорі розгортаються етапи дійства конкурсу військових людей. Тому на сцені в Театрі ім. Івана Франка серед «іменинників», які одержують виборені в турнірі нагороди, бачимо й людей у військовій формі.

— Ми тільки побіжно торкнулися теми фінансового забезпечення. Звідки беруть гроші для проведення конкурсу?

— Про це вам особливо докладно, оперуючи цифрами та десятками імен, розповів би виконавчий директор Ліги Михайло Слабошпицький. Маючи широкі зв’язки в діаспорі (він свого часу був головою Секретаріату Української Всесвітньої координаційної ради), він не розгубив, а, навпаки, примножив їх упродовж двох десятиліть, багато сил докладає для формування бюджету турніру. Чимало грошей іде нам звідти. Під ім’я конкурсу і під ім’я одного з його натхненників Яцикового соратника — Слабошпицького. Звичайно, чимало коштів організовуємо ми й тут, на місці. В останньому конкурсі ми мали понад півтора десятка премій, які встановили зі своїх коштів народні депутати.

Жодного разу ми не мали — та й не просили — від держави жодної копійки. Все відбувається меценатськими коштами. Лише кілька років тому 14 наших переможців почали одержувати президентські стипендії. Всього ж у конкурсі винагороди мають майже тисячу переможців та призерів різних рівнів.

Наша принципова засаднича ідея: такий захід має відбуватися не у скромному патріотичному гетто, а серед тих людей, які складають гордість нації. Взагалі, це бентежне відчуття: бачити, як на сцену театру піднімаються розумнолиці юнаки й дівчата, слухати їхні щирі й розумні слова. Ось він, генофонд нації. Та ж не може бути третьорядною держава, яка має таку молодь. Вона просто приречена стати в усіх розуміннях повноцінною й успішною. Ми вже скоро побачимо цю благовісну зміну еліт, яка ознаменує початок руху України по висхідній.

— У всіх ваших прес-релізах наведено численні імена меценатів конкурсу...

— Загалом маємо постійне ядро меценатів нашого проекту. Звичайно, за 14 років відбулося всякого. Вже немає серед живих тих, хто разом із нами починав конкурс, виплачуючи свої премії переможцям. Це представники політичної еміграції, які після Другої світової війни поселилися в США та Канаді. Серед них — Мар’ян Коць, Святослав Ключник, Мирослав Малецький, Богдан Бігус, Левко Бабій, Марія Фішер-Слиж, Тетяна Симиренко. Я не можу не навести при такій нагоді ці славні імена українських благодійників, які фінансово підтримували взагалі всі важливі національні проекти. До речі, в діаспорі є прекрасна благородна традиція: замість квітів на могилу дорогої людини пожертвувати гроші на якусь богоугодну справу. Неодноразово нам на конкурс приходили суми зі США, Канади, Австралії з довгим переліком імен людей, які дали свої пожертви — саме замість квітів на могилу — для уфундування премій переможцям і призерам мовного турніру та їхнім учителям. На кожному дипломі, який ми вручаємо, зазначено ці імена.

Коли ми виголошуємо подячні слова меценатам марафону, то цей почесний перелік починаємо саме із Союзу українок Австралії, а ще Крайова управа ветеранів дивізії «Галичина» Австралії, Фундація імені Івана Багряного у США, меценат із Торонто Леонід Ліщина, який є абсолютним нашим рекордсменом — він давав поважні пожертви на всі чотирнадцять конкурсів. А поряд із ним незмінні благодійники також із Торонто — Роман Колісник, Олександр Харченко, Андрій Коморовський, Тамара Яровенко, Микола Латишко, Ілля Яремчик із канадського Тандер Бея, Оля та Юрій Татарки, Наталя та Петро Буняки (зі США), Леся Ткач (знана в літературі під псевдонімом Леся Богуславець із Австралії).

Їхні імена ви зустрінете в почесних реєстрах різних українських навчальних і культурних закладів, які були створені й існували коштом благодійників. Загалом же переважна більшість меценатів нашого проекту дійшла з нами аж до чотирнадцятого року його існування. Повіривши у його важливість на початку, вони не розчарувалися в ньому.

— Переможці й призери всіх етапів мовного марафону одержують у подарунок бібліотечки. Що там за книжки?

— Це історичні видання, книжки з історії української культури, найкращі художні твори найвідоміших наших письменників. Учителі та студенти у травні отримали прекрасну серію книжкових видань «Бібліотеки газети «День», а в ній і щойно видану тоді «Бронебійну публіцистику». Нинішнього року вони матимуть уже й «Підривну літературу», щойно оприлюднену газетою «День». На моє глибоке переконання, ці книжки повинен не тільки знати, а й мати у своїй особистій бібліотеці кожен інтелігентний українець. Вони доконче необхідні в кожній школі. Всі ці тексти треба уважно студіювати й глибоко засвоювати. Вони сприяють творенню нації, лікуванню постколоніальних травм. Книжка — активна дійова особа нашого конкурсу. Як і вчитель або меценат.

Ми віримо в успіх нашої справи. Ми бачимо його.