Зимовий автограф
Буває — зачепишся за якийсь мотив і все: і так і отак — та відчуваєш: на якорі. Від зими залишився незабутній автограф, сумний і зворушливий: засніжене Лук’янівське кладовище (Державний історико-меморіальний заповідник) і один і той самий мотив, особисто перефразованої пісні: «Не надо печалиться — вся жизнь позади». Слова, як текст до настрою...
Взимку тут, де на кожній алеї — зустріч з нашою історією, було б зовсім безлюдно, та по-домашньому стукотіли будівельники, працюючи на будівництві церкви Святої Катерини, пахнуло дровами, якими опалювали службові приміщення, й дим з труб ностальгічно розбурхував пам’ять. Працівники кладовища безупинно суботничали: викорчували старі дерева й кущі, поправляли огорожки, розчищали доріжки. На території понад 20 гектарів дуже багато старих покинутих могил і службовці по-своєму намагалися навести затишок: до кожної огорожки, хреста, до яких уже нікому було прийти, прикріпляли штучну квітку. Можна подумати — все від бідності, але побачилося інше: щира власна ініціатива роздати, як у дитбудинку, всім по «цукерці», і вийде ніби до всіх прийшли. Взимку біла безмовність нагадувала клумбу — просту та щиру. Якби не спостерігала постійне генеральне прибирання, могла подумати — чекають начальство. Та тут немає ні парадності, ні показухи. Маючи гучну назву, не можуть похвалитися особливим фінансуванням, працівників не вистачає, та бажання є — щоб було по- своєму доглянуте й нарядне. Якщо хочете, відчувалася повага до Людини, кожної окремо. У нас і до живої часом ставляться як до біомаси, ніби народженої для забезпечення життя «великих українців», які вважають себе елітою, промайнуло звично.
Тим часом на заповідному кладовищі покояться цілі роди справжньої української еліти, над їхніми усипальнями трудилися знамениті скульптори Коненков, Кавалеридзе, Костирко, Короткович. Ось тільки деякі прізвища тих, хто знайшов вічний спокій тут: академіки Василь Чаговець, Олександр Лур’є, Микола Кащенко, Микола Холодний, архітектор Павло Альошин, конструктор знаменитої «Катюші» Володимир Александров, художники Володимир Орловський, Федір Кричевський, Олександр Мурашко, Микола Пимоненко. Композитор Микола Харито — автор знаменитого романсу «Оцвели уж давно хризантемы в саду», на центральній алеї — хрест як символ загибелі 30 тисяч репресованих, похованих тут...
Директора заповідника Віктора Назарчука його підлеглі між собою називають по-селянськи самодостатньо — Господар. Енергійний, масштабний, з його розмахом, здається, тут навіть затісно. Це враження склалося наче випадково. На Лук’янівському маю власне гостре й вічне горе й зовсім не було мети збирати матеріал, та не втрималася. Пам’ять закарбувала деталі випадкових розмов, і вони здалися зовсім не випадковими.
Колись Віктору Фадейовичу докорив заїжджий начальник: «Що, мовляв, твої п’янчужки так мляво ворушаться». Він так образився, що гнів за своїх працівників і зараз не забув. Ображати нікого не дасть, не з чуток знає, яка тяжка тут праця, і якої делікатності вимагає. Та й з випивкою без проблем — не затримуються аматори. Інша аура на Лук’янівському.
Випадково звернула увагу, як зустріла його жіноча бригада виробничих цехів на кладовищі Берківці. З ними він колись працював, адже вже більш як 25 років у ритуальних послугах. Тільки заглянув до колишніх товаришів по службі — відразу сміх, привітання. Так зустрічають далеко не всіх, тільки тих, з ким працювати було приємно.
У цих цехах, у місті для мертвих (як назвала подумки), здавалося, до самого неба вишикувалися хмарочоси трун. Спочатку було лячно, а потім уловила чудовий запах розігрітої роботою сосни, й заспокоїлася, як у сонячному спекотному лісі. Смерть — рiч життєва, а робота цих людей завжди потрібна.
Зараз на території Лук’янівського, якому далеко за сто, триває будівництво комплексу адміністративно-науково-господарського призначення. Тут знайдеться місце і музею, працівники якого ведуть постійну дослідницьку роботу, формують і поповнюють експозицію, знаходять поховання, що належить до пам’ятників особливої цінності.
Чесно кажучи, ніколи не думала, що на кладовищі так багато роботи. На Лук’янівське приходять допомагати школярі й студенти, семінаристи Київської духовної академії, просто небайдужі люди — адже навіть дуже самотньому є кого й що любити, про кого піклуватися.
Історія народу завжди має особисту історію любові до неї самої. І генетична пам’ять формується і від дотику. З цією непарадною негаласливою любов’ю кожний стає багатшим.
От і виходить — не треба засмучуватися. У кожного попереду те, що ще не перевірене, не програне, не зігріте власними сльозами або сміхом. Отже, попереду є чого вчитися.
