Дежа вю на Близькому Сході
Невже історія зрештою повторюється? Нещодавні події на Близькому Сході свідчать, що відповідь на це запитання — «так», тому що ситуація наприкінці президентського терміну Джорджа В. Буша дедалі більше нагадує останній рік президентства Білла Клінтона. Обидва президенти наприкінці своїх президентських термінів намагалися розв'язати один iз найнебезпечніших конфліктів у світі, при цьому зіткнувшись із загрозою, що їхній час добігає кінця.
Можна зневіритися: адміністрація Буша явно втратила даремно майже сім років, протягом яких вона могла б добитися розв'язання. Тепер ми повернулися до початку: переговори в Кемп-Девіді й Табі — легковажно припинені в січні 2001 року — знову треба поновити. І все ж, як свідчить мудре прислів'я, — краще пізно, ніж ніколи!
Близькосхідна конференція, яка проходитиме в Аннаполісі, штат Меріленд, має бути форумом для переговорів про заключний статус між сторонами, передусім звертаючись до питань про заснування Палестинської держави та її кордонів (повернення до кордонів червня 1967 року з деякими договірними обмінами територією), її столиці (Єрусалим), ізраїльських поселень і права на повернення для п алестинських біженців. Вона також мусить торкнутися питань безпеки, припинення війни, яка триває десятиліттями, й визнання Ізраїлю арабськими державами. Дійсно, давно час просунутися до рішення стосовно створення двох держав, бо палестинці все більше втрачають надію на те, що в них коли-небудь буде своя власна держава. Без цього близькосхідний конфлікт залишиться у безвихідному становищі й насильство тільки посилиться.
Переговори між сторонами про прийнятні компроміси з усіх цих питань проводилися неодноразово й відкладалися на багато років. Єдиний відсутній компонент — це політична воля й сила для укладання мирної угоди.
Але ця політична сила — саме те, чого не вистачає обом урядам: й ізраїльському, i палестинському. Ізраїльський прем'єр-міністр Ехуд Ольмерт і палестинський президент Махмуд Аббас дуже слабкі всередині країни, й, враховуючи компроміси, на які доведеться піти обом сторонам, вони ризикуватимуть багатьма речами.
Те саме стосується й президента Буша. Дійсно, уряд США навіть щиро не вітає свою власну ініціативу. Держсекретар Кондолізза Райс хоче, щоб конференція відбулася, й багато зробила для того, щоб проштовхнути цю ідею. Але на який ризик готовий піти Буш — без якого реальний прорив буде неможливим?
На щастя, наявне табу про те, що є прийнятним на переговорах про заключний статус, зняте з обох сторін. Паралельна слабкість Ольмерта й Аббаса породила паралельний інтерес у мирному врегулюванні. Дійсно, обидва сподіваються на політичне виживання через мирну угоду: Ольмерт за допомогою нових виборів, а Аббас за допомогою референдуму, через який він може відновити домінуючий вплив на Хамас. То невже вдалий «мир слабких» буде за невдалим «миром сильних»?
Оскільки внутрішні ситуації в Ізраїлі та Палестині змінилися, у кращий бік змінилася й регіональна політична обстановка, бо більшість арабських держав нині більше бояться регіонального домінування Ірану, ніж Ізраїль. Ця подія дає безпрецедентну можливість.
Звісно, є явні пастки. Простір для маневрів Ольмерта всередині його партії, й особливо всередині його коаліції, дуже маленький. Чи може він вдатися до необхідних поступок у питаннях про кордони та Єрусалим? Подібні сумніви стосуються й Аббаса. Чи може він дати гарантії безпеки, потрібні Ольмерту, особливо беручи до уваги побоювання палестинців, що в кінцевому результаті вони віддадуть надто багато, не отримавши намість поступок у тих питаннях, які вважають своїми фундаментальними вимогами?
Більше того, вирішальна трудність полягатиме не у проведенні самих переговорів, а, швидше, у виконанні якої-небудь досягнутої угоди — і її політична ціна буде дуже високою. Палестинці вже в розпалі громадянської війни. Компроміси, необхідні для встановлення миру, ймовірно, теж приведуть до сильної політичної конфронтації в Ізраїлі. Очевидно, Ольмерт думає про те, щоб об'єднати угоду про заключний статус iз механізмом «дорожньої карти». Така угода має виконуватися поступово, й прогрес має залежати від виконання сторонами своїх зобов'язань на кожному кроці шляху.
І все ж механізм такого штибу може працювати лише в тому разі, якщо третя сторона (США, «США плюс» або Близькосхідний квартет) здійснюватиме контроль за виконанням умов угоди. Інакше суперечки про виконання тієї чи іншої умови приведуть увесь процес назад у знайомі сипучі піски близькосхідної марності.
Отож iз реалістичного погляду позитивний результат переговорів в Аннаполісі здається майже неможливим. Чому цей конфлікт, який довів неможливiсть розв'язання в минулому, раптом має бути розв'язаний (або наблизитися до цього) трьома дійовими особами — Бушем, Ольмертом і Аббасом — усіма трьома в стані глибокої внутрішньої слабкості?
Карл Маркс писав, що історія завжди повторюється — спочатку як трагедія, потім як фарс. Можна побоюватися, що Кемп-Девід насправді є трагедією, а Аннаполіс — фарсом. Але з другого боку, це Близький Схід, де більш ранні досягнення виникли з поразки, а не з перемоги. Отож ніколи не варто втрачати надії, навіть коли здається, що надію неможливо зберегти.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ Німеччини та віце- канцлер iз 1998 по 2005 рр., очолював Партію зелених Німеччини майже 20 років.
