Диявольська безальтернативність

У Чилі триває судовий процес над колишнім керівником військового режиму, що проіснував у цій країні сімнадцять років, генералом Аугусто Піночетом. Водночас у суспільстві країни триває процес осмислення того далеко не однозначного явища, котрим був цей режим, явища, котрим був (і продовжує бути) лідер цього режиму, їх ролі та історичної місії не лише для Чилі, а й для усього світу. І якщо стосовно юридичних аспектів процесу осмислення все більш-менш зрозуміло: знищення громадян не може залишатися непокараним,— то стосовно аспектів історико-політичних не все так просто.

Нещодавня перемога на виборах у Чилі Мішель Бачелет відкрила в політичному сенсі нову, жіночу, еру. Президент Бачелет розпочала керівництво країною, котра знаходиться у стабільному економічному стані, і має орієнтовану на ринок економіку з високим рівнем зовнішньої торгівлі. Однак не лише економіка є головною проблемою Мішель Бачелет, доньки убитого піночетівським режимом генерала і прихильника Сальвадора Альєнде. Її присутність на владному Олімпі спонукає чилійців спробувати також по-новому осмислити, яке місце в історії країни займає Аугусто Піночет. Вісім років тому в одному своєму інтерв’ю на запитання, «як ви хочете, щоб вас пам’ятали», екс-диктатор відповів: «Я би хотів, щоб мене пам’ятали як людину, котра любила свою батьківщину, боролася за свою батьківщину і помре за неї. Хочу, щоб мене згадували сердечно». Для родичів тисяч убитих і десятків тисяч катованих чилійських громадян подібне «одкровення», звичайно, видаватиметься знущанням. Проте не можна відкидати того факту, що до того трагічного рішення, котре призвело до подій 11 вересня 1973 року, генерала значною мірою підштовхнули події у Чилі.

Власне, можливо, не варто списувати все лише на нього одного. Демократично обраний президент цієї країни Сальвадор Альєнде по суті став жертвою протистояння у «холодній війні» двох тогочасних світових надпотуг: Сполучених Штатів і Радянського Союзу.

Кабінет Альєнде, що прийшов до влади демократичним шляхом і протримався лише три роки, не зумів запобігти економічній кризі. Країну лихоманило від страйків. У сільській місцевості землевласники протистояли експропріації їхніх володінь та саботували аграрну реформу. Олії у вогонь підлив і візит кубинського лідера Фіделя Кастро до Чилі. Це трапилося в найбільш напружений для Альєнде час, коли президент намагався заспокоїти політичні пристрасті, котрі розгорілися в країні. Три тижні Кастро тріумфально роз’їжджав по країні, ігноруючи заклики чилійських міністрів повернутися додому. Фідель Кастро на всі лади розхвалював радикальні кроки свого режиму, нападав на парламентську демократію та агітував за марксистську революцію. Його чилійські послідовники голосно обговорювали проекти повної експропріації капіталістичної власності, встановлення так званого «народного правосуддя» і формування «демократичної армії». У правих опонентів нового уряду, чилійських військових і американської адміністрації таке лавиноподібне наростання подій викликало гостру тривогу. Перспектива перетворення Чилі на другу Кубу на очах ставала реальністю.

Протягом усього терміну свого правління Піночет не переставав називати себе патріотом. Людиною, котра врятувала країну від хаосу і від комуністичної загрози. У 1970-х багато чилійців мали таку ж точку зору. Саме тоді почалося відродження економіки країни, а в життя людей повернулася, здавалося, стабільність.

Однак опозиція режиму Піночета існувала завжди. Судячи з усього, Піночет переоцінив рівень своєї популярності в народі. У 1980 році його уряд оголосив про прийняття Конституції країни. У ній вказувався термін проведення президентських виборів. Передбачалося провести референдум про те, чи має бути Піночет єдиним кандидатом на цю посаду. На подив самого генерала, народ висловився за альтернативні вибори. У 1990 році Піночет пішов з посади президента Чилі. Він, однак, зберіг за собою посаду головнокомандуючого.

Чи спростовує чилійський досвід ліберальну аксіому про те, що для оздоровлення економіки та її успішного розвитку необхідна наявність тандема «вільний ринок — демократія»? І наскільки модель економічного розвитку, обрану при Піночеті, можна взагалі вважати ліберальною? Незважаючи на всю відкритість чилійської економіки, створення привабливих умов для іноземного капіталу і визначення стратегічних цілей розвитку завжди залишалося там прерогативою держави. Більш того, військовою хунтою був створений спеціальний механізм контролю за інвестиціями, котрі надходили до країни, що дозволило Чилі благополучно проминути кризові для Латинської Америки 1980-і роки.

Нині головна проблема полягає не у тому, хто більше завинив у чилійській трагедії. Набагато важливіше віднайти відповідь на питання: чому саме такі досить мудрі і непересічні політичні постаті, як Альєнде та Піночет, поставили свою країну на шлях лівих та правих політичних надмірностей. Схоже, що обидва чилійськi політики послуговувалися спрощеними політичними цілями та засобами їх досягнень, перебуваючи у пастці ілюзорності «швидкого успіху». Ситуація виглядає так, що вони прирекли Чилі на диявольську безальтернативність — диктатури «лівих» або диктатури «правих», відрізавши свою країну від нормального шляху розвитку. До диявольської альтернативи їх підвели відомі з біблійних часів «благі наміри» та бажання досягти їх здійснення без надмірних зусиль.

Друга частина відповіді на питання стосовно причин дій Альєнде та Піночета лежить у площині зовнішніх чинників. Данайські дари допомоги двох тогочасних наддержав виявилися фатальними не з тієї причини, що саме такого результату бажали ці світові надпотуги. Просто сторонні сили завжди зацікавлені лише у здійсненні власних цілей, а тому розглядають інші країни та народи лише інструментально — тобто спрощено. Саме ця стороння спрощеність в підходах, наклавшись на спрощеність у підходах чилійських політиків, дала фатальну простоту згаданого диявольського вибору.