Коментарі
Олександр МАЙБОРОДА , завідуючий відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
— Москва давно офіційно заявляла, що визнала незалежність України, що не зазіхає на наш суверенітет, що хоче бачити Україну незалежною, але водночас мати її своїм стратегічним партнером. Інше питання, що партнерство, і особливо стратегічне, завжди передбачає ролі лідера та того, кого ведуть. Ясно, що і надалі Росія буде домагатися саме такого характеру партнерства: щоб вона визначала стратегічний напрям, а Україна якщо не слухняно виконувала вказівки, то принаймні слідувала в фарватері російського курсу.
Потрібно відслідковувати не стільки заяви (вони часто робляться для того, щоб приховати справжні наміри), скільки реальні кроки Росії: яку політику вона проводитиме стосовно створення зони вільної торгівлі, якою буде цінова політика щодо енергоносіїв, як Москва буде ставитися до інтеграції України в НАТО. Стосовно Європейського Союзу, Росія в принципі теж зацікавлена в співпраці з ЄС. Москва хотіла б, щоб Україна, навіть інтегрувавшися до ЄС, була лобістом Росії, а для цього Київ мусить залишатися значною мірою залежним від Москви. В цьому й полягає суть російської політики щодо України. Кращим варіантом для Кремля було б, щоб Україна не вступала до ЄС і НАТО, а була партнером Росії на переговорах із західними структурами, причому партнером, який би повністю підтримував російський курс.
Під час перебігу передвиборної кампанії в Україні Росія буде (звичайно, обережно) демонструвати певну прихильність до того кандидата, який уособлюватиме продовження нинішнього курсу. Втім, вже минув час, коли позиція Росії щодо українських кандидатів на президентську посаду мала велике значення. Тепер все більшою мірою це буде визначатися самим населенням України. І зараз Росії небезпечно робити дуже відверті кроки, бо вона не може наперед визначитися, хто саме переможе.
Продумана, послідовна політика Росії в Україні полягає в тому, щоб стати власником ключових галузей української економіки: після цього, звичайно, Україна буде змушена йти в російському фарватері. Все залежатиме від багатьох обставин, і насамперед від позиції українських політико-економічних груп, їхньої готовності самим брати на себе управління українською економікою. Все залежатиме не стільки від Росії, скільки від нас самих.
Оксана ГАМАН-ГОЛУТВІНА , професор кафедри політології та політичного управління Російської академії державної служби при президенті РФ:
— Суверенітет пострадянських держав загалом і України зокрема Росія визнала давно, після того, як конституювалися незалежні держави на колишньому просторі Радянського Союзу. Це визнання було константою зовнішньої політики Росії протягом усього періоду після 1991 року. Приділення більшої уваги партнерству з країнами СНД, на мою думку, було б вельми бажаним для Росії та держав Співдружності. Однак я зачекала б говорити про інновації у цій сфері — щонайменше у зв’язку з тим, що призначено нового виконавчого секретаря СНД Володимира Рушайла. Зазвичай персональні перестановки не є вирішальним чинником, проте вони можуть внести певні корективи в політику. Вважаю, активізація співпраці залишається актуальним завданням політики Росії на пострадянському просторі. Тут ще багато «відкритих вікон», нереалізованих можливостей, причому взаємовигідних і для Росії, і для країн СНД. З огляду на старт передвиборної кампанії в Україні, скажу, що Москва безумовно зацікавлена в тому кандидаті, який максимальною мірою реалізує інтереси українського народу, в тому числі в активізації співробітництва з Росією. Однак подібні симпатії ніколи не афішують офіційно, оскільки наріжним каменем міжнародної політики є принцип, що вибір глави держави — суверенне право народу цієї держави.
Андрій ОКАРА , політолог, Російська академія державної служби при президенті РФ:
— Російська політична еліта має досить широкий спектр думок щодо України й українсько-російської політичної взаємодії. Пан Кокошин представляє одну гілку крайніх поглядів на російсько-українські відносини та перспективи України. Це саме та крайність, яка мені здається адекватною. Позиція дуже цікава й продуктивна — насправді все залежить від ідентичності самої української політичної еліти, від того образу України, який існує. Еліта — верства населення, безпосередньо причетна до прийняття ключових політичних рішень. Якщо у свідомості еліти домінують мінімалістські установки, то Україна, керована такими людьми, стає великою проблемою для російських геополітичних інтересів. У такому разі потенціали країн не складаються, а віднімаються, і Україна таким чином працює на ослаблення Росії. Збігнев Бжезінський, розглядаючи у своїй книжці таку позицію України, називає її «буфером» і «санітарною зоною» Росії. Є інший, максималістський варіант, коли українська еліта мислить Україну як самодостатнього геополітичного гравця. У цій ситуації еліта мислить не категорією «з ким ми», а категорією «хто з нами». Саме таку еліту, судячи з усього, і мав на увазі пан Кокошин, ці люди здатні створити Україну, потенціал якої на міжнародній арені складатиметься з російським потенціалом.
Загалом, вважаю, все залежить від типу реалізації того суверенітету, який існує в Україні. Якщо йдеться про справжній суверенітет, коли та або інша країна СНД намагається бути суб’єктом геополітики й відстоювати свої інтереси, це одне. Абсолютно інший випадок, коли йдеться про камуфляж для просування американських або чиїхось інтересів, що часто відбувається. У такому суверенітеті України Росія не зацікавлена. Якби українська еліта спромоглася проводити власну самодостатню політику, а не бути ретранслятором західних європолітичних інтересів, то до такого типу суверенітету російська політична спільнота поставилася б дуже дружелюбно.
Не думаю, що заяви з приводу побоювань втрати суверенітету країнами СНД, і зокрема Україною, у зв’язку зі вступом до НАТО, слід прямо пов’язувати з останнім розширенням Альянсу і розцінювати це як боязнь загрози для Росії. У російській політичній еліті немає консенсусу з цього питання, але більшість думок виходять із того, що НАТО не просто оборонний блок, а й геополітичний центр. Понад те — потенційний противник. Безсумнівно, остання хвиля розширення НАТО розглядається як геополітична поразка Росії на міжнародній арені. Однак у російському політикумі існує думка, що Україна навряд чи стане членом Альянсу. Але я вважаю, «послання» з приводу суверенітету навряд чи пов’язані з розширенням НАТО, вони більше стосуються майбутніх президентських виборів в Україні.
